Чи потрібен нам власний ядерний цикл?

Або Роль могильників в українських виборах

Мабуть, жодна з галузей української економіки не є приводом для таких запеклих суперечок, не привертає до себе стільки уваги і не викликає стільки емоцій (в основному, негативних), як атомна енергетика. Українці дуже сильно залежать від своїх атомних електростанцій (нехай навіть не всі це усвідомлюють) і в той же час панічно бояться і хочуть позбутися від них, а також від всього, що з ними пов'язано.

У передвиборні місяці атомна енергетика України в черговий раз опинилася у фокусі суспільної уваги. Приводом послужило нібито намір нинішньої влади звезти в Україну відпрацьоване ядерне паливо мало не з усього світу. Першою відгукнулася Юлія Тимошенко, безстрашно яка викрила підступний задум своїх вчорашніх соратників. При цьому, Юлія Володимирівна воліє не згадувати, що під час перебування прем'єр-міністром вона сама ж заявляла про пріоритетність розвитку ядерної енергетики в Україні. Абсолютно не застосовується до даного контексту, але яскраве і запам'ятовується слово "могильник" було підхоплено і розтиражовано сотнями ЗМІ. Плутаючись у назвах, відстанях і поняттях, тему могильника потім підхопив відомий енергетик Нестор Шуфрич з блоку "Не Так!". Апофеозом антиядерних виступів стало метання яєць активістами напівзабутої вже було Партії зелених України, а також апокаліпсичні заяви цієї ж партії про прийдешнє перетворенні всієї України "в один великий ядерний смітник в центрі Європи".

На жаль, у нас вже давно стало нормою, що міркувати про ядерну енергетику беруться всі, кому не лінь. Технічна компетентність при цьому чомусь вважається абсолютно не потрібною - її відсутність з успіхом замінюється тухлими яйцями і гучними деклараціями.

Факти

Для початку давайте розглянемо вперті факти. Тут не обійтися без деяких технічних деталей.

Відомо, що Україна не може похвалитися надлишками енергоресурсів. Водночас, численне населення і розвинена важка промисловість створюють високий попит на електроенергію. Цей попит частково задовольняється за допомогою теплових електростанцій. Спалювання мазуту, вугілля і газу на ТЕС є однією з головних причин забруднення навколишнього середовища. Тим часом, органічного палива в Україні не вистачає навіть на потреби промисловості, не кажучи вже про виробництво електроенергії. Ми повністю залежимо від поставок нафти і газу з Росії, про що вона час від часу із задоволенням нам нагадує.

Ще деяку кількість електроенергії забезпечують гідроелектростанції. Даючи мізерно малий відсоток електрики, ГЕС в той же час вимагають затоплення величезних територій під водосховища.

Левову ж частку - 53% всієї електроенергії - виробляють атомні електростанції. Вони не вимагають великих водосховищ (для сучасних енергоблоків і зовсім достатньо градирень), і при дотриманні правил експлуатації практично не дають шкідливих викидів в атмосферу. Але в результаті одного невмілого експерименту, поставленого радянською владою в 1986 році на Чорнобильській АЕС, сталася серйозна аварія. Вона на десятиліття поставила хрест на розвитку ядерної промисловості не тільки в нашій країні, але і у всьому світі. Чорнобиль на довгі роки став символом страху перед ядерною енергетикою.

Однак, незалежно від наших бажань, АЕС України забезпечують більше половини потреб країни в електроенергії, а з цим неможливо не рахуватися. Можна довго розмірковувати про біологічному паливі та екологічно чистої енергії, але, на жаль, курячий послід і вітряки на даному етапі технічного прогресу не можуть скласти АЕС серйозну конкуренцію. Тому, якщо ми хочемо, щоб по наших вулицях їздили тролейбуси і трамваї, на заводах працювали верстати, а в офісах - комп'ютери, то - на жаль - без атомної енергії нам не обійтися. Це реальність.

Ядерне паливо, на якому працюють наші АЕС, має цілий ряд принципових відмінностей від традиційних нафти і газу. По-перше, якщо нафта і газ після згоряння залишають після себе лише слід із задимленого повітря, то ядерна паливо не викидаючи вуглекислий газ в атмосферу, нікуди не зникає в результаті використання, і його потрібно якось утилізувати. По-друге, в той час, як нафта і газ можуть бути спалені лише один раз, ядерне паливо можна використовувати багато разів. За наявності відповідних технологій, воно може бути регенеровані і знову застосовано для виробництва електроенергії. Нарешті, найважливіше: імпортуючи у величезних кількостях нафту і газ, Україна в той же час повністю забезпечена власною урановою рудою, тобто, сировиною для виробництва ядерного палива. Сировиною забезпечена, однак паливо не виробляє. Здобута в Україні руда вивозиться до Росії, яка потім продає цю ж руду назад Україну, але вже у вигляді ядерного палива - і природно, набагато дорожче. Туди ж, до Росії, ми направляємо і своє відпрацьоване паливо. Росія його регенерує і знову продає нам.

Комплекс технологій, що складається з видобутку і збагачення урану, виготовлення ядерного палива, його використання, регенерації та повторного використання, і становить горезвісний "ядерний цикл". Відсутність такого циклу в Україні є причиною того, що ми постійно платимо Росії за видобутий на нашій же території енергоносій, попутно фінансуючи розвиток російської ядерної промисловості. Це теж реальність.

Чи має сенс для України в цих умовах задуматися про створення власного ядерного циклу? По-моєму, відповідь очевидна.

Відпрацьоване паливо

Відпрацьоване ядерне паливо - ключовий елемент циклу. Повністю замкнутим ядерним циклом можуть володіти лише ті країни, які регенерують своє відпрацьоване паливо і використовують його повторно. Таких країн дуже небагато. Це Франція, Великобританія і Росія. Останнім часом власними переробними установками невеликої потужності обзавелися також Японія та Індія.

Направлення на регенерацію і повторне використання відпрацьованого палива є державною політикою більшості ядерних країн. Проте це - дорога технологія. Тому інші намагаються вирішити питання по-іншому. Відпрацьоване паливо може бути поховане на великій глибині в міцних геологічних утвореннях. У ряді країн (Канада, Фінляндія, Швеція) поховання прийнято як стратегії щодо поводження з відпрацьованим паливом. Ось такі місця поховання можна було б теоретично назвати "могильниками" - паливо занурюється туди, щоб більше ніколи не бути витягнутим. Як в могилу.

Варіант поховання, однак, має кілька недоліків. По-перше, це теж дороге задоволення. По-друге, поховання означає відмову від навіть теоретичної можливості повторного використання палива. Тому найбільш поширеним у всьому світі методом поводження з відпрацьованим ядерним паливом є так зване "проміжне зберігання". Підготовлене за спеціальними технологіями паливо герметично упаковується в сталеві або бетонні контейнери, де воно може зберігатися протягом десятків, а то і сотень років, в будь-який момент готове до регенерації та повторному використанню. У міру ж того, як технології переробки стають доступними для все більшої кількості країн, їх шанси використовувати цей цінний енергетичний ресурс постійно зростають.

Сховище саме такого типу і передбачається зараз побудувати в Україні. Воно дозволить не платити Росії за прийом нашого палива на переробку і може стати суттєвим реальним кроком до створення в Україні власного ядерного циклу. Більше того, одне таке сховище вже побудовано й успішно працює на Запорізькій АЕС.

До речі, в тій же Франції відпрацьоване ядерне паливо після регенерації зберігається в якості стратегічного запасу. Шкода тільки, що пан Кононов з Партії зелених України не встиг розповісти французам, що їх стратегічний резерв - ні що інше, як просто "ядерний смітник".

Ядерне політичну зброю

Роздуваючи в Україні скандал навколо сховища відпрацьованого ядерного палива, всі його учасники в один голос стверджують, що це, звичайно ж, зовсім не PR-хід, а сама щира турбота про безпеку співгромадян. Однак віриться в це насилу. Де був, наприклад, Нестор Шуфрич під час проектування, будівництва і запуску сховища на Запорізькій АЕС? Не було чутно ні його, ні Юлії Тимошенко, ні навіть екологів з Партії зелених. Зате тепер всі вони несподівано почали перейматися перспективою перетворення України в "смітник" - якраз напередодні виборів. Який збіг.

Тим часом, і нинішня влада, і колишня вже неодноразово заявляли про свої плани створення повного ядерного циклу в Україні. Однак, з реалізацією планів, як звичайно, справа йшла повільно. Тепер же навіть ті деякі конкретні кроки, які все-таки були зроблені в цьому напрямку, під загрозою. Причому робиться це на догоду сьогочасної політичній вигоді, абсолютно без урахування стратегічних інтересів держави.

"Під роздачу" абсолютно випадково потрапила і знаменита тепер уже в наших краях американська компанія "Holtec", підряди будувати те саме злощасне сховище. Тим часом, Україна насправді має бути абсолютно неважливо, чи будуть сховище відпрацьованого палива для нас споруджувати американці, росіяни, наш "Укратоменергобуд" чи ще хтось інший. Важливо, щоб рішення такого роду обговорювалися і приймалися в нашій країні не політиками, що не відрізнять атомну станцію від птахофабрики, а справжніми фахівцями - фізиками та економістами, які дійсно можуть компетентно зважити вигоду, ступінь ризику і можливі наслідки. Інформація, звичайно, повинна бути відкрита для всіх. Але давати оцінки повинні все таки фахівці.

Анонси журналу "Час. ua "від 18.03.2006г.

- Тема номера "Вони своє відіграли" - про практичні і символічних досягненнях ВР четвертого скликання.

- Важлива інформація для виборця в статті "Не знову, а знову"

- Підведені підсумки організованого журналом "Час.ua" і 5-м каналом всеукраїнського конкурсу "Політичний театр". Подробиці в статті "Поганим акторам амплуа заважають".

- Іран розробляє ядерні технології. Обмін люб'язностями з світовою спільнотою перетворився в обмін погрозами. Аналіз ситуації в статті "Іранська оскома"

- О проколах і приколах ювілейної церемонії "Людина року -2005" читайте в замітці "На манежі все ті ж"

- Семен Глузман: "Те, що в нашій політиці багато людей з яскраво вираженими екзотичними рисами, які раніше можна було віднести до галузі психіатрії - то це правда". Інтерв'ю з Семеном Глузманом.

- Про що і чому мовчить Лиина Костенко у статті "Еманація імені поетові не потрібна, вона потрібна його народу".

- "Шляхетна гниль" - про винної критиці.

- Руслана Писанка розповідає про чотири найулюбленіших речах в житті- Олег Єльцов захоплюється не лише кримінальними розслідуваннями, а й подорожами, враженнями про яких ділиться з читачами: "Індія-Непал спосіб знайомства".