Відео дня
Портрет президентів в оправі історії
До річниці "режимної перезміни"
Рік тому в ці дні Україна ще стояла на майданах. Верховний Суд 3 грудня вже виніс свій історичний вердикт. Попереду стояв "останній і рішучий бій", однак мало у кого викликав сумніви його результат. Це був час політичного міжсезоння, коли колишній президент залишався главою держави де-юре, але не де-факто, а новому для повної легітимації необхідно було вже справді, без всяких сумнівів з чийого б то не було боку, перемогти свого біло-блакитного суперника. У ці дні (і дай Бог, не востаннє) єдиним повноправним господарем на своїй землі був український народ. Не тільки та його частина, яка закріплювала помаранчевий успіх в наметах на київському Майдані, а й ті, хто щодня виходив на площі Донецька, Луганська, Севастополя і заявляв про своє, непомаранчевом, виборі. Всі разом ми, фактично, відзначали кінець епохи Леоніда Кучми і початок нового життя.
Зараз, рік потому, коли ми згадуємо ті події і відзначаємо різноманітні річниці (помаранчевої революції, рішення Верховного Суду), незайвим буде згадати і цю "режимну перезміну". І на відстані, хоч і не надто віддаленому, поговорити про роль в українській історії особистості другого президента, а також, використовуючи накопичений за цей час емпіричний матеріал, припустити, якою була, є і буде роль третього президента України Віктора Ющенка. Відомий публіцист і, як він сам себе характеризує, "бувалий апаратник", пізнав свого часу "коридори влади", Віталій ВРУБЛЕВСЬКИЙ, пропонує читачам "Дня" свій погляд на особистості Л. Кучми і В. Ющенка та їх роль в українській історії.
Вигодувані на монопольної ниві комуністичної ідеології, багато моїх сучасники незаперечно вірили в міф про те, що двигуном історії є народні маси. А аж ніяк не історичні особистості. Їх роль нібито полягає лише в тому, щоб "озвучувати" інтереси і сподівання трудящих: адже "одиниця" (тобто особистість) - нуль. У логічному ланцюжку "особистість - колектив - клас - партія" саме остання проголошувалася абсолютом історичного процесу. "Керівна і спрямовуюча сила" - так було зафіксовано в Конституції тієї країни. А, по суті, якась секта ("орден"), що узурпувала владу спочатку від імені класу, а потім і всього народу.
Водночас, життєдіяльність таких культових за своїм характером фігур нової і новітньої історії як Богдан Хмельницький, Петро Перший, Наполеон Бонапарт, свідчить, що "народні маси" були, по суті, розмінною монетою в руках правителів, що прикривалися різними за формою, але схожими за змістом деклараціями "захисту віри й батьківщини".
Нові часи висунули на політичну арену такі знакові постаті, як Ерхард і Аденауер, Голда Меїр і Лех Валенса, Путін і Назарбаєв ... Є свої знакові особистості і в сучасній історії незалежної України. Це, в першу чергу, українські президенти - Леонід Кравчук, Леонід Кучма і Віктор Ющенко.
Феномен Леоніда КУЧМИ
ЙОГО УНІВЕРСИТЕТИ
Родові корені - "step by step" - першого президента. Виріс у селі, в бідноті колгоспного життя. Безбатченки: батько не повернувся з фронту. Сільська школа навряд чи могла дати виняткові знання. Так починалося життя у мільйонів його юних сучасників. У той час вражає прямо таки "неслов'янська" витонченість його психіки, дивовижна пристосовність і пробивна сила. За своїм психотипом - сенсорно-логічний інтроверт. Ось кілька артефактів, що дають поле для роздумів.
Здавалося, після школи в кращому випадку "світил" провінційний педінститут, але юний Льоня кинувся в Дніпропетровський університет на елітний факультет, де стипендія була побільше і перспектива кар'єри на горезвісному Південмаші.
В університеті Кучма аж ніяк не "гриз граніт науки". Мало того, коли однокурсники підробляли на життя вантажниками, то він (про це заявив з почуттям переваги в одному з інтерв'ю), робив гроші "розумом" завдяки преферансу. Знову ж таки питання: звідки сільський хлопчина знайомий з таємницями цієї вельми інтелігентської гри? Він продовжує працювати на імідж "душі компанії": бряжчить на гітарі, наспівує модні шансонетки і попутно (може бути, інтуїтивно) опановує прийомами мистецтва подобатися людям.
Наступний крок: у той час, коли однокурсники одружуються на подруг-студенток, в кращому випадку з квартирою і положенням батьків, юний Леонід (далеко не красень) вибрав миловидну і вельми недурний (як виявилося пізніше) доньку високопоставленого чиновника з елітної середовища. Знову ж - вельми неординарний хід.
Нарешті, університет закінчено, попереду кар'єра конструктора, "творця" космічних кораблів. Але шлях цей важкий і довгий і аж ніяк не гарантує досягнення бажаних кар'єрних висот. І Кучма, "нічтоже сумняшеся", йде по випробуваного шляху - комсорг, представник заводу на космодромі, де зав'язує широке коло корисних знайомств, пізніше - секретар парткому прославленого "Південмашу".
Кар'єра вже зроблена, але знову спрацьовує елемент "везіння": у конкуренції між Москвою і Києвом директором "Південмашу" призначають третейське фігуру - перевіреного партійного функціонера.
ПРЕФЕРАНС НА шахівниці
Настають нові часи. Майже автоматично Леонід Данилович стає народним депутатом, який жодного разу публічно не виступив з трибуни парламенту, добре розуміючи, що, по-перше, нема чого сказати, а по-друге, тверезо оцінював свої ораторські здібності. Обстановка різко змінюється: після відходу Масола, Фокіна, знову Масола, провалу різнопланових кандидатур на пост прем'єра, "директорський корпус" висуває Кучму. Відома уничижительная репліка власної дружини, "мовляв," не погоджуйся, не по тобі шапка ". Однак "граючи", Кучма робить ставку і виграє прем'єрський пост, на якому запам'ятався, окрім розстановки своїх людей, горезвісним, щирим заявою: "... Скажіть тільки, що будувати, і я побудую!".
Але навіть з представленими йому необмеженими повноваженнями він незабаром зрозумів, що ноша непідйомна, всі невдачі спишуть на нього. Інстинкт підказує, що потрібно зробити "зигзаг в сторону", і він залягає на запасному лежбище президента ОППУ, прораховуючи черговий виток кар'єри.
На дострокових президентських виборах, багато в чому завдяки недалекоглядну політику В.Чорновола, який боровся на електоральному полі Кравчука, у другому турі досить несподівано перемагає Кучма. Симптоматично: Кравчук, звиклий публічно прораховувати ходи на шахівниці, поступився Кучмі, любителю преферансу з його мистецтвом блефувати.
Але сталося те, що мало статися: злагоджено спрацювала команда, у складі якої були досвідчений і далекоглядний І.Курас, аналітик В.Разумков, напористий "директор" В.Волков, блискучий публіцист В.Табачнік. І головне - потужна фінансова підтримка східних кланів. Спрацювала популістська фразеологія, в т.ч. про держстатусу російської мови, демонстративна орієнтація на Росію і т.д. Безпардонно проголошувалися принципи, які потім змінювалися
Починає підігравати президенту і "перша леді", створюючи благодійні фонди, прагнучи виставити його таким собі "батьком нації". Зауважимо, крім подружжя Кравчука, Антоніни Михайлівни, яка так і залишилася рядовим доцентом, всі наступні "перші леді" для своїх чоловіків у громадській думці грали швидше негативну, ніж позитивну роль.
У публічних виступах Кучми все правильно, проголошується курс на інвестиційну (інноваційну) модель розвитку. Але ... реально нічого, по суті, не було зроблено. Знакові проекти - нафтопровід Одеса - Броди, автобан Київ - Одеса, канал Дунай - Чорне море - виявилися багато в чому блефом. завдано смертельного удару як політику. На Заході будь-який з них негайно подав би у відставку. Але з величезною грізної хмари покапал невеликий дощик - і все. Як завжди, справу спустили на гальмах, втопили в нескінченних словесних суперечках, доказах і контрдокази. Кучма, спочатку повністю деморалізований, незабаром оговтався і з усмішкою безкарності знову став віщати банальні істини з екранів телебачення.
Отже, які знакові ознаки системи влади, яку вибудував Кучма.
Насамперед позитиви (благо, їх небагато):
- Стабілізація економіки, грошова реформа, помітне підвищення економічних темпів зростання (чому сприяв і потужне зростання світової економіки, а також частковий вихід економіки з "тіні" (де створювалося не менше 40 - 50% реального ВВП);
- Завдяки політиці стримування і противаг вдалося не допустити серйозних етнічних і локальних конфліктів. Кучма працював, не відмовляючись від силових методів, і, в той же час, в "оксамитових рукавичках" (згадаймо випадок, коли Кучма хотів "накласти руку" на Київ, але, відчувши жорсткий опір О.Омельченко, не довів справу до відкритого конфлікту , розсудливо відступив);
- Достатньо гнучка кадрова політика (грубий силовий тиск плюс продумані компроміси). Цьому сприяли нові царедворці: "твердокам'яний" досвідчений Медведчук і дипломатичний інтелектуал Литвин, які і доповнювали, і врівноважували один одного.
З іншого боку (і це тільки верхівка айсберга):
- Затвердилася авторитарна влада (формально президентсько-парламентська) з опорою на т.зв. "Офшорну аристократію" і з явно вираженим кланово-сімейним змістом;
- Україна стала класичною корупційною країною: без госкриші - бізнес приречений;
- Відсутність обгрунтованої та зрозумілої суспільству стратегічної орієнтації згубно позначилося на зовнішньополітичному фронті: з одного боку проголошується євровибір, з іншого - Кучма то й справа заграє з Москвою.
У результаті: "маємо те, що маємо". Суперечності досягли апогею, Кучма завів країну в "глухий кут".
ПОМИЛКА комбінатор
Але Кучма не був би Кучмою - азартним політичним гравцем. Тепер знову постає перед ним головне завдання - не віддати владу (це ставить під загрозу особисту безпеку). І "гарант" розігрує багатоходову комбінацію на новому полі президентських виборів з тим, щоб зіштовхнути лобами кандидатів. Це, безсумнівно, призведе до хаосу і реальної загрози втрати суверенітету. І, балансуючи на "вістрі ножа", дочекатися того моменту, коли не буде іншого виходу, як покликати його - "рятівника нації", і залишитися на третій президентський термін.
Тому з одного боку він блефує і вибирає собі "наступника" (свідомо чи під тиском "донецьких" - в даному випадку неважливо) - заздалегідь непрохідного "провладного" кандидата, який може перемогти лише за допомогою безцеремонного (вкрай цинічного) використанні адмінресурсу, що викличе неминучий вибух громадянської непокори. З іншого - Кучма заграє зі своїм висуванцем Ющенка (не виключений і прямий змова), заробляючи, в той же час, як "демократ" вісти і на Заході.
Перші вибори, другі і треті "перевибори" на тлі вируючого багатотисячного помаранчевого Майдану - все це зовсім недавно виглядало як захоплююче політичне "шоу", що розколов незміцнілу країну. Політологи ще довго будуть аналізувати ці драматичні події, тільки дивом не закінчилися трагедією (на щастя, знайшлися тверезі люди, що не допустивши кривавого варіанту подій).
Який же результат? Кучма потрапив у своєрідний цугцванг і програв.
Не можу погодитися з твердженням, що "фігура Кучми трагічна, це шекспірівський варіант в чистому вигляді". Що, мовляв, своє президентство він закінчив як король Лір. "Король" те виявився голий.Політіческій інтриган, що переслідував насамперед особисті цілі збагачення, який створив свою авторитарну модель і пограбував країну, яка зайняла у світі ганебне місце серед найбільш корумпованих держав.
При всій привабливості "помаранчевих" ідей, головна причина помаранчевої "революції" (якщо можна з політологічної точки зору її так назвати) і популярності В.Ющенка - вибухова незадоволеність людей, дійсно, злочинним режимом Кучми. Далі терпіти було не можна: це люди усвідомили не тільки на Заході і в Центрі, а й на Південному Сході країни.
Критично оцінюючи багато сторін "помаранчевої революції", справедливості заради треба визнати, що події листопада - грудня 2004 відбулися всупереч догмату: "революцію не роблять у білих рукавичках". Дійсно, історії революцій - це насильство, терор, море крові, ненависті, багато жертв. В Україні ж - жодної спаленої машини, жодної розбитої вітрини ... Звичайно, тон у цьому задавали "помаранчеві", справжнім гуманістом проявив себе Ющенко. Однак і Янукович заявив, що "влада не гідна і краплі крові". Це загальне визнання політичними опонентами цінності людського життя - напевно, найбільше досягнення вітчизняної політики.
Феномен Віктора ЮЩЕНКА
ЯК ЗРОЗУМІТИ ВИБІР ІСТОРІЇ?
Теж "селюк" за походженням (як і перший і другий президенти - над цим варто замислитися). Психотип: логіко-інтуїтивний екстраверт. Інтелігент, принаймні, у другому поколінні (вже знайшлися лизоблюди, які пустили родові корені аж до останнього гетьмана Калнишевського).
Школа, армія, навчання в провінційному Тернопільському вузі. Стрімка кар'єра: від колгоспного економіста-бухгалтера до керівника банківського підрозділу в Дніпропетровську. Потім - запаморочливий зліт: віце-президент гігантського банку "Україна" (незабаром цинічно розграбованого) і крісло голови Нацбанку, а потім і прем'єра.
Злі язики стверджують, що тут "спрацював" мудрий Гетьман. Але допомагати є сенс тому, хто "подужає дорогу". Чому ж вибір історії припав на Ющенка?
Важливо враховувати такі артефакти:
- Красень самородок з вродженим артистизмом і харизмою, які зачаровували манерами і зовнішністю (людям набридли "сіренькі особистості");
- "Месіанський образ морального лідера" знайшов відгук у серцях мільйонів людей, втомлених від вічних "негараздів" і життя "за поняттями";
- Професіонал, який пройшов всі кар'єрні щаблі, - аж до поста прем'єра;
- Легенда про "чисті руки". Не було скандального шлейфа, навпаки, всі пам'ятали, що під час його прем'єрства стали платити зарплати, "прищучили" енергобаронов тощо;
- Динамізм політики (аж до непередбачуваності і авантюризму), вміння лавірувати і в потрібний момент навіть "прогинатися" (згадаймо: "Кучма - батько", скандальне "лист трьох" і др);
- Відвертий популізм: "завтра прокинемося в новій країні", явно нездійсненні обіцянки: п'ять млн. робочих місць, "нещадна" боротьба з корупцією, обіцянку відокремити бізнес від політики та інше; як рукавички, "зовсім навпаки". І політичний "піпл" "хавал" все це з величезним ажіотажем, бо його в першу чергу цікавило не "як", а "що" саме вигідне.
Оцінюючи час правління Кучми (включаючи роки прем'єрства), слід зазначити: він показав себе як блискучий тактик і нікудишній стратег. Його прес-секретар О.Громницька дала точну характеристику: "він (Кучма) відмінно моделює ситуації". Перші роки президентства - в основному придивлявся: економічне становище - падати далі нікуди, народ зубожів, відчувалася загальна апатія. Але активно працювала команда, зокрема, "глибокий економ" А. Гальчинський, "батько" гривні В. Гетьман та інші досвідчені апаратники: кожен на своїй ділянці "перли плуга".
В цей же час формується національний, переважно компрадорський капітал, насамперед у результаті грабіжницької приватизації. Як гриби після дощу зростає корупція чиновників. Первинне накопичення, з його цинізмом і злочинними методами, набирало небачені обертів.
Велика увага починає приділятися іміджу першої особи: з горем навпіл Кучма заговорив на національному "мове", звичайними стають закордонні "вояжі", претензійні інтерв'ю.
ЗНАКОВІ ОЗНАКИ СИСТЕМИ КУЧМИ
Перед другими виборами Кучма завчасно починає підготовчу кампанію, тасуючи кадри, вибудовуючи свою систему стримувань і противаг. У ланцюзі завдань визначено головну ланку: утримати владу будь-якою ціною, інше його цікавить мало. Завдання, звичайно, архіскладна: між багатими і бідними зростає прірва, міцніє рух "Кучму - геть!", Рейтинг - нижче плінтуса.
Набирають авторитет ліві сили. І тут знов виявляється тактичний талант Кучми і знаковий поворот: він розколює лівий електорат завдяки "вічного опозиціонерові" Симоненко, який, прикриваючись рішеннями з'їзду і точно знаючи, що краще виберуть риса, ніж "червоного", проте йде на вибори (багато хто впевнений , що справа не обійшлася і без прямого підкупу).
Але факт залишається фактом - обурення людей ще не досягло критичної точки. Роз'єднаність опозиції і політична незрілість електорату обумовили той факт, що вибори Кучма виграв. Незабаром заявив: "Ви побачите нового президента". Однак стало ще гірше.
Для "епохи" Кучми знаковими в історії залишаться дві обставини: загибель Гонгадзе і "плівки" Мельниченка. Здавалося, Кучмі - орієнтація на США і Європу, і, в той же час, жонглювання зі східним сусідом;
- Залучення західних політтехнологів і реальна матеріальна і політична допомогу Заходу.
Можна навести ще ряд міркувань щодо вибору нового "помаранчевого" вождя. Так, важливою складовою харизми Ющенко є його техніка політичного жесту. Гадаю, це його вроджена здатність, бо навчити цьому практично неможливо. Ще до виборчої кампанії я звернув увагу на його звичку підсмикувати рукава піджака вище, наче хоче їх закатати для роботи. Жест вельми ефектний.
Йому, безсумнівно, належить бренд "чисті руки" з характерним жестом, коли він простягав розкинуті долоні назустріч людям. Деякі порівнюють це навіть з жестом "Оранти" - символом відкритості. Безсумнівно, на електоральну аудиторію це діяло, зачіпаючи глибинні стереотипи масової свідомості, особливо на людей емоційних, для яких магія образу, жесту, підчас глибше й важливіше, ніж слово.
Водночас, багато хто відзначає, що цей жест характерний і для ілюзіоніста, який показує, що в рукаві він нічого не ховає, але люди-то знають: всякий фокус - це обман.
РОЗВИТОК ОБРАЗУ
Як свідчить світовий досвід, можновладці і, особливо, особистості такого типу як Ющенко (логіко-інтуїтивний екстраверт) добровільно влада не віддають (їм чужі і почуття каяття). Він здатний на несподівані, навіть екстравагантні вчинки (досить відносно тут напрошується аналогія навіть з "батьком" Лукашенко), але вельми послідовний і навіть агресивний відносно збереження своїх владних повноважень у повному обсязі. Є міфом те, що він царює, а не керує. Чи не применшуючи вельми різнолике і різновекторний оточення, яке є і буде у Ющенка, на моє переконання, він уже відчув смак влади і рішення приймає одноосібно.
Президент усвідомив, що роль "месії" - це тільки одна іпостась влади. Привабливіша магія реальної влади, коли він одноосібно вирішує, ким кому бути, а кому не бути. Тепер уже, ні на кого не озираючись, пора перетрусити своє, порядком обридле, оточення і усвідомити, що він вже нікому нічого не винен.
Але для цього потрібна політична воля. Є небезпека волюнтаризму, тобто політичної хвороби лідера, який уявив себе непогрішним, що володіє монопольним правом на істину. У цих умовах реальна загроза розквіту правового нігілізму, - урочистості горезвісного принципу "революційної доцільності", яким освячувалися в нашій драматичній історії (і не тільки в нашій), прямі злочину (бо "якщо не можна, але дуже хочеться, то можна"). Не може не насторожувати те, що, скажімо, розчерком пера вводиться в школах викладання етики віри (який?), Що не тільки не підготовлено власним історичним досвідом, а й суперечить європейській культурній традиції (до цього треба ретельно готуватися); другий розчерком - ліквідується ДАІ тощо. Для усунення опозиції навішується їй ярлик "антиукраїнська", не забуті і такі знакові метафори, як "маленький українець", "моя нація", "панукраінізм" (правда, останнє вже майже не вживається).
Тривожить і те, що зазначені моменти мають місце на тлі деяких особистісних рис гаранта: перепад настроїв, образливість і навіть злопам'ятність (зокрема, у випадку зі скандалом навколо його сина), непослідовність, схильність до епатажу, що всі разом в умовах загрози втрати влади може штовхнути його до непередбачуваних кроків. Враховуючи мене не стільки характер, як настрої і непередбачуваність Президента, не знаючи, куди його "понесе", виникає реальна небезпека для всього того, що вже завойовано.
ПОПЕРЕДНІ ПІДСУМКИ І ЗАГРОЗИ
І тут саме час сказати про головні підсумки правління Президента Ющенка, точніше, про деякі намітилися тенденції, в тому числі і тих, які являють собою небезпеку для нашого суспільства і держави.
Отже, головні підсумки:
- Кредит довіри новій владі до кінця ще не вичерпаний і її легітимність не ставиться під сумнів;
- У наявності підтримка більшістю реформ, політики повернення в держвласність стратегічно значущих підприємств, приватизованих явно кримінальними методами;
- В той же час є очевидним, що битву в економіці влада програла: погіршується інвестиційний клімат, наростає загроза інфляції, знову з'являються заборгованості по зарплатах і т.п.;
- Не відбулося реальної структуризації влади (бізнес не відокремлений від влади, з'явилися ознаки зародження нових олігархічних груп і їх змички зі старими кланами);
- Фактично відсутній опозиція, а, отже, немає серйозних альтернативних варіантів розвитку.
Реальні загрози:
- Підсилюється монополізація влади (перекіс на користь президентських структур загрожує їх остаточної дискредитацією);
- Уповільнений процес створення громадянського суспільства, неефективність правоохоронних органів і судової системи, протиправні факти люстрації і політичних переслідувань;
- Визначилися наміри частини провладних сил підмінити політреформу її сурогатами, "заговорити" її, що загрожує сповзанням до авторитарних методів;
- Провал територіально-адміністративної реформи через неписьменних спроб її впровадження.
Сьогодні на тлі того, що відбувається, все більше аргументів підтверджує, що нова влада (всупереч всім заклинанням), так і не відбулася. І свідченням тому - разразившиеся на початку вересня повальні відставки (хоча в загальноєвропейському контексті це нормальна практика розвитку демократичних країн). У суперечці політологів, про яку кризу нині йде мова: уряду, влади тощо, є всі підстави стверджувати, що відбувся системна криза, бо стався розрив ланцюга: ідеологія Майдану - влада Ющенко, в результаті подальші закономірні ланки ланцюга "політика - соціум ", що називається," зависли в повітрі ".
Знаковою подією, безсумнівно, стала зустріч Ющенко - Янукович. Хоча, в офіційних повідомленнях підкреслювалося, що вона відбулася на прохання останнього, цілком очевидно, що ця зустріч, ще недавно здавалася абсолютно неможливою, свідчить про серйозну зміну президентського курсу та маневруванні з урахуванням залучення або, принаймні, нейтралізації певних політичних сил. Підтвердило подібний підхід і підписання меморандуму між владою та опозицією, який відкрив нову сторінку сучасного політичного життя.
Як свідчать соціологічні опитування, розчарування людей зростає, надії тьмяніють. У цих умовах, за законами жанру, мала б воспрянуть опозиція, але це поки не так. Слабка влада - слабка опозиція: це вже сьогодні сприймається як даність ситуації. Воістину парадокс: будучи опозицією, нинішня влада була ефективною. Нинішня ж опозиція була досить успішною, коли була владою.
ЩО ДАЛІ?
Але, подобається нам Ющенко чи ні, - сьогодні не в цьому цвях питання. Саме він волею історії поставлений на чолі України, і в його руках дійсно зосереджена нині величезна влада. Тому головне: наскільки з позицій просто здорового глузду (іншого поняття тут не підібрати) він цією владою розпорядиться. Враження таке, що він прокинувся від якогось прекраснодушного летаргічного сну, і динаміка подій змусила його діяти.
Повна і неподільна влада однієї політичної сили, відсутність реальної опозиції неминуче веде до великих провалів у внутрішній і зовнішній політиці держави, зростанню нестабільності в суспільстві. Важливі кардинальні реформи системи влади: її треба розділити і розосередити. Особливої ??актуальності набуває вдосконалення місцевого самоврядування, як умова децентралізації державної влади. Без політичної реформи держава не зможе стати цивілізованою демократичною державою, її постійно будуть стрясати загрози революції та контрреволюції. Обстановка, усложняющаяся з кожним днем, вимагає ретельно вивірених рішень, насамперед, на президентському рівні. Поки прес-конференції та заяви самого Президента, так само як і головних дійових осіб, так і не дали відповідь на кардинальне питання: що робити?, Як жити далі?
Ситуація нині воістину драматична. Правда полягає в тому, що нова влада виявилася непрофесійною і безвідповідальною. Війна команди переможців на два фронти (з опозицією і між собою) закінчилася фарсом. Однак, політичні колізії і суперечності завжди були і будуть. І як вчив, між іншим, Гегель, саме вони - двигун прогресу. Непорушним одне: моральність неподільна - вона або є або її немає. Пора покінчити з мораллю готтентотів: якщо у мене повели стадо - це погано, а коли я повів - це добре.
Президент ще не піднявся до рівня Президента всіх українців. Аргументована програма, хоча б на найближчий період (до виборів 2006 р.), а тим більше стратегія на тривалу перспективу відсутні. А тим часом, Ющенко час задуматися, яке ж місце він займе в історії (Кучма вже досить тут "наслідив").
Історичний процес, як відомо, розвивається по спіралі, і нинішні фаворити можуть запросто стати її пасинками.
Замість епілогу
Зрозуміло, епілог ще попереду. Історія України пишеться далі.
Цей побіжний погляд на останні події в контексті ролі "поводирів" не претендує, природно, навіть на гіпотетичні прогнози. Але ясно одне: час припинити безпідставний балаканину на тему "Хто винен". І всерйоз подумати, що робити. При всій повазі до таких політичних постатей, як Мороз, Литвин, Тимошенко, Янукович, Єхануров, Кінах, Стретович та інші, перша скрипка в осяжному майбутньому буде належати Ющенко.
Втім, шляхи Господні несповідимі ... Надії на формування громадянського суспільства все ще залишаються ілюзорними. Якщо у владоможців влада не дістане політичної волі і мудрості, якщо в основу не буде поставлена ??тріада: мораль - правда - справедливість, дуже реальна загроза, що нація знову буде поставлена ??на грань виживання.
Хто ж стане українським Вашингтоном?
Віталій ВРУБЛЕВСЬКИЙ, "ВВ"