Пожирачі українського атома

Підписавши в далекому травні 1992 року Лісабонський протокол, Україна добровільно (поряд з Білоруссю і Казахстаном) відмовилася від ядерного озброєння, тим самим, перекресливши у своїй тільки-тільки почалася історії шанс бути державою з абсолютно іншим, ніж зараз, статусом. Міркувати зараз, через 19 років, якою була б Україна з наявністю у себе міжконтинентальних ракет стратегічного призначення, думаю, цікаво тільки футуристам, що захоплюються альтернативними історіями. Бути може, до цього часу нас вже взяли б у ЄС, але не з жалю, а зі страху. І Росія нам за газ ще гроші доплачували б. А китайці купували б у нас товари легкої промисловості для свого внутрішнього ринку ... Загалом, хто його знає, чи була хоч мінімальна можливість у Анатолія Зленка не підписувати цей протокол, але історія повернулася саме так, а тому замість ядерної зброї у нас залишився виключно мирний атом. Взагалі, атомна енергетика - це гігантський світовий ринок, у якому крутяться сотні мільярдів доларів, народжуються нові революційні технології і відбувається потужне геополітичний вплив. Здавалося б, що це настільки очевидно, що не вимагає навіть загальних пояснень, але давайте перенесемося на якихось 20-25 років тому. Відкладаємо за непотрібністю аналіз класичного періоду "холодної війни", коли параноя ядерного конфлікту між СРСР і США породила цілу субкультуру в кінематографі, літературі та музиці.

Особливістю всього цього періоду було те, що атомна енергетика при всій своїй очевидною перспективності і важливості завжди розглядалася (і у нас, і на Заході) як довільне від військового призначення. Це був той час, коли Харківський тракторний завод орієнтувався в першу чергу на випуск танків, а корпорація "Боїнг" хоч і клепала кращі пасажирські літаки в світі, але основні замовлення виконувала для оборонного відомства Пентагону. І навіть такі ексцеси, як, наприклад, аварія на пенсільванською атомної станції Три-Майл-Айленд розглядалися у вигляді неприємних "непорозумінь". За великим рахунком, світ кардинально переглянув своє ставлення до "мирного атому" після Чорнобиля. Ця катастрофа не просто завдала жахливий екологічний, матеріальний і демографічний шкоди. Чорнобиль фактично поставив під сумнів доцільність використання атомної енергетики взагалі в господарських цілях. Судіть самі, в Союзі вже наступного року було заморожено десять проектів з будівництва нових АЕС. Але ще далі пішли країни Західної Європи і США - там взагалі припинили будівництво нових атомних електростанцій (до початку 21 століття!), А в таких країнах, як Іспанія, Швеція, Німеччина та Італія, на урядовому рівні з'явилися програми, спрямовані на відмову від використання АЕС. Далі була аварія на АПЧ "Комсомолець", потім розвал Союзу, підписання вже згаданого Лісабонського протоколу ... Я веду до того, що Україна в 1992 році зі своїм "атомним спадком" навіть самій собі здавалася проблемної, а що вже говорити про Захід, для якого наша країна бачилася бездонною дірою, в якій незрозуміло абсолютно все - від все ще працюючої ЧАЕС до кількості зберігаються тут ядерних боєголовок і ступеня їх захисту. До слова, про спадщину. Нам дісталося п'ять атомних електростанцій (зараз вже чотири), серед яких - Запорізька - є найпотужнішою в Європі. Ми отримали одне з найбільших у світі турбобудівних підприємства (13% виробництва всіх турбін для АЕС у світі!) - Харківський "Турбоатом". Нарешті, саме на території України знаходяться одні з найбільших у світі розвіданих запасів урану. Здавалося б, що ще потрібно для енергетичного щастя? Але ж ні, в 90-ті роки Україна посилено ділила ЧФ (поки він не проіржавів до розмірів підводного човна "Запоріжжя"), а в самому Запоріжжі в цей же самий час (поряд з яким, ще раз нагадую, знаходиться найпотужніша АЕС в Європі) включали світло на кілька годин в день. В нульові Україна (вірніше, ряд її яскравих "газових" представників з принцес і королів) носилася зі своєю газотранспортною системою, поки навколо країни не стали з'являтися всілякі альтернативні газопроводи. І навіть у суто атомній енергетиці України, як правило, очікували найжорстокіші обломи, як, наприклад, це сталося з будівництвом Бушірской АЕС (взялися будувати наші, їх злякали американці, і тут же на "святе місце" прийшов російський "Атомстройекспорт"). Але до початку 21 століття "атомний ступор" у світі пройшов, і багато у нас і за кордоном усвідомили, яка жила дісталася Україні, а тому цілком очевидно, що за мирний український атом розгорілася неабияка міжнародна боротьба. Пік її припав на період правління Віктора Ющенка, а плоди ми стали пожинати якраз тільки зараз. Для необізнаних зроблю дуже короткий лікнеп. До березня 2008 року всі паливо для наших АЕС України поставляла російська держкорпорація ТВЕЛ. Не вдаючись в хімічні подробиці, зазначу, що атомне паливо - це далеко не аналог дизельного або якогось іншого звичного нам палива. Для кожної серії АЕС розробляється за своїми внутрішніми стандартами певні тепловиділяючі елементи (звідси і російське скорочення - ТВЕЛ), а з них вже збирають так зване ТВС (тепловиділяючих збірок), яке і є цим самим паливом для АЕС. Я не хочу сказати, що ТВС різних компаній світу якось принципово відрізняється один від одного (все ж, мова в першу чергу йде про світової конкуренції за ринки збуту, і Україна в цьому ключі є привабливим клієнтом), але, погодьтеся, навіть бензин однієї і тієї ж марки на різних АЗС може істотно відрізнятися один від одного. А тут мова йде про атомну енергетику. Проте, Віктор Андрійович пролобіював інтереси американського постачальника атомного палива найвідомішої компанії "Вестінгауз", і з поточного року її ТВС надходитиме на Южно-Українську АЕС. Упускаючи традиційне русофобство пана Ющенка (а саме цим і нічим іншим було обумовлено лобіювання інтересів американців), зазначу, що ідея демонополізації такого стратегічного сировини для України, як ядерне паливо, у своїй перспективної ідеї має здоровий глузд. Принаймні, існування двох альтернативних постачальника дали б можливість більш виважено підходити до закупівельної ціни на ядерне паливо. Але, по-перше, ТВС у американців на порядок дорожче, ніж у ТВЕЛ (зауважимо, що руссіяніі, почувши про американський конкуренті, тут же пішли на істотні поступки в ціні, хоча все одно не допомогло); а по-друге, американське паливо на вітчизняних (читай, радянських) АЕС може заподіювати певні збої. Наприклад, чеська АЕС Темілін, яку за допомогою Союзу звели наступного року після Чорнобиля (на ній стоять ті ж ядерні реактори ВВЕР-1000, що і на Південно-Українській АЕС), під тиском США перейшла на поставки палива від "Вестінгауз", але потім знову повернулася до ТВС від російського ТВЕЛ. Уж чехів у русофільської політиці точно звинуватити не можна. Та й аварія на ЧАЕС, слід нагадати, сталася внаслідок проведених планових експериментальних дослідів на станції, а не сама по собі. При цьому я ні в якому разі не стверджую, що паливо від "Вестінгауз" чимось гірше ТВЕЛ. Але коли вже вирішили диверсифікувати потоки енергопостачань, то логічніше було б почати будувати нові енергоблоки за американськими технологіями. Тим самим на вітчизняному ринку з'явилося б два конкуруючих постачальника, а найголовніше, почалася б технологічна гонка, від чого б однозначно виграла Україна. Але про все це можна міркувати виключно в умовному способі, так як після перемоги Віктора Януковича на президентських виборах, між все тим же ТВЕЛ і нашим концерном "Ядерне паливо" підписано угоду про будівництво на нашій території (майданчик ще не визначена, одним з варіантів виступає Сумська область) спільного підприємства з виробництва ядерного палива. Таким чином, РФ остаточно прив'язала нас до свого ринку і до своїх технологій розвитку атомної енергетики в цілому. І це при тому, що паралельно продовжує діяти контракт з "Вестінгауз". Єдиний плюс у всіх цих нових угодах в тому, що від годівниці вітчизняного НАЕК Енергоатом частково (на жаль, поки тільки частково) відлучені такі посередники, як Микола Мартиненко і Давид Жванія. Йдеться про відомого скандалі з якоїсь львівської "Пірамідою", яка "виграла" тендер на ремонт агрегатів Рівненської та Хмельницької АЕС. "Ремонт" відбувався в традиційних українських умовах - тендер підписали на одну суму (близько 600 мільйонів гривень), а ремонтом за куди менші гроші повинна була зайнятися польська фірма. Таким чином, "Піраміда" виступила посередником, через якого і відмили різницю. Ну, а кредит Енергоатому видав банк "Київ" (перший транш склав майже 210 мільйонів гривень), який контролював Олександр Дубовий, довірена колись обличчя ... Олександра Валентиновича Турчинова. Ось так і розвивається наша, мабуть, найуспішніша (з економічних показника) енергетика. Зовнішні ринки віддаємо за "спасибі" ("спасибі" найчастіше виступає політичним мірилом, але ніяк не ринковою доцільністю) то російським, то американцям, а при першому ж випадку Уриваєв щось з бюджетного фінансування.