Українсько-російські відносини: старі проблеми чи нові перспективи

26 серпня Віктор Ющенко візьме участь у саміті СНД в Казані. Напередодні зустрічі відносини України з лідером Співдружності - Росією - залишаються напруженими. Спалахи протиріч в українсько-російських відносинах регулярно повторюються кожні два-три роки. Нинішня ситуація - не виняток. Мова знову йде про умови транзиту газу, ціни та обсяги поставок, участь чи неучасть у проекті ЄЕП, умови торгівлі, режим перетину кордону, реформу інститутів СНД.

Відео дня

Не секрет, що тематика українсько-російських відносин надмірно політизована. Тому видається доречним, абстрагуючись від пошуку правих і винуватих, зрозуміти, що в нинішній полеміці відображає принципові розбіжності сторін, а що можна віднести до суб'єктивних деталям, які свідомо вкидаються в пресу, щоб створити видимість "непереборних перешкод". Самі спроби драматизувати контекст двосторонніх відносин дуже цікаві і являють собою дуже нехитру політичну технологію. Якщо після спалаху напруженості через деякий час проблемні питання, представлені як загроза безпеці країни, благополучно вирішуються, стурбованої громадськості пояснюють, що уряд, проявивши в ході переговорів героїчні зусилля, домоглося максимально вигідних умов, не давши ущемити інтереси українського обивателя.

СТАРІ ПІСНІ ПРО ГОЛОВНЕ

Перспективи погіршення відносин з Росією намітилися ще в ході президентських виборів. Специфіка кампанії надала сильний революційний флер нової української влади, на відміну від політичного режиму В.Путіна, ментальність якого спочатку визначалася як "термідор з людським обличчям". Іншим важливим імпульсом було прагнення нової команди знайти форму пристосування до однополярного світу, в якому США відіграють домінуючу роль. Оточення В.Ющенко явно розраховувало на швидку реалізацію європейської перспективи України, а також переоцінило ступінь тиску США на російське керівництво.

У ході перших післявиборчих прес-конференцій В.Ющенко і впливових фігур з його оточення були окреслені основні напрямки, що підлягали перегляду. Вони включали уточнення параметрів участі в Єдиному економічному просторі (проте без відмови від продовження діалогу з Росією, Білоруссю і Казахстаном), ревізію норм українсько-російського Міжнародного газотранспортного консорціуму ("готовність запропонувати нову схему"), уточнення угод про умови базування Чорноморського флоту РФ в Криму. Ці тези можна розцінювати як передумови для "системного торгу", покликаного посилити позицію української сторони з метою отримання більш вигідних умов.

На відміну від інших представників владної команди, сам В.Ющенко висловлювався підкреслено гнучко, роблячи основний акцент на підтримці "добрих відносин з сусідніми країнами" і запевненнях на адресу російських і європейських партнерів, що як Президент він гарантує стабільну і надійне транспортування енергоносіїв через українську територію (інтерв'ю газеті "Файненшл Таймс", 28 грудня 2004 р.).

Серед представників нової влади від початку був присутній різнобій оцінок і підходів. Націонал-демократи висловлювали впевненість, що протягом п'яти років Україна зможе вступити до ЄС і НАТО, а такі "штучні структури", як СНД та ЄЕП, попросту відімруть за непотрібністю.

Найбільші побоювання викликали тези про "вдосконалення" двостороннього Договору про дружбу, партнерство і співробітництво 1997 року та готовність "запропонувати іншу схему самого підходу" до питання про торгівлю енергоносіями. При цьому наполегливо висувалася теза про те, що закріплена в українсько-російських міжурядових угодах схема розрахунку за газ стримує вступ до НАТО та ЄС, оскільки здійснюється в натуральній, бартерній, формі за заниженими цінами і дає можливість посередницьким компаніям витягати значний прибуток. Проте з приходом до влади В.Путіна колишні схеми, що передбачали кредитування України природним газом, були переглянуті. Нинішній порядок розрахунків, що закріплює відносно низьку ціну за транзит, компенсується ціною на газ в $ 50 за 1 тис. кубометрів, що поставляється в рахунок оплати за послуги транзиту по українській території. З урахуванням європейської ціни на газ в $ 160 за 1 тис. кубометрів і світової тенденції зростання цін на енергоносії такий порядок є для української економіки явно пільговим і виключно вигідним.

Якщо врахувати, що відсутні обсяги газу Україна закуповує в Туркменістані, стає очевидним, що з точки зору українських інтересів відносно низька ціна за транзит не менше вигідна, ніж пільгова ціна на російський газ, що поставляється в рахунок послуг транзиту. Очевидно, що збільшення ціни на транзит російського газу по українській території зробить що поставляється в Україну туркменський газ нечувано дорогим. З таким завданням легко впорається навіть учень початкової школи. Ціну транзиту російського газу до Європи розрахувати досить просто. Максимальний обсяг транзиту російського газу через територію України становить 130 млрд. кубометрів. Довжина транзиту - 800 км. Ціна транзиту газу по українській території - $ 1,09 за 1000 кубометрів по ділянці в 100 км.

Якщо з цим зіставити обсяги газу, що постачаються в Україну з Туркменістану (мінімальний обсяг поставок - 36 млрд. кубометрів, який проходить відстань в 5000 км.), Ми отримаємо набагато більшу вартість транзиту, якщо він буде оплачуватися за однаковими ставками. Іншими словами, піднімаючи ціну за транзит російського газу по своїй території, Україна не тільки дає можливість підвищити вартість поставленого російського газу, але і втрачає на транзиті туркменського газу, ставки на транзит якого по російській території також можуть бути істотно збільшені.

Тоді питається, звідки виникла ідея денонсації угод по газу, підписаних з Росією у 2002-2004 рр.., В яких нинішні тарифи і розрахункові ціни за транзит і поставки газу зафіксовані принаймні до 2009-2013 рр.. По украй мірі, російські джерела твердо вказують, що ініціатива виходила від української сторони. І лише зіткнувшись з реальною перспективою введення "Газпромом" європейських цін на газ у розрахунках з Україною, уряд в особі міністра економіки С.Терьохіна нарешті заявило, що воно нічого змінювати не збирається, але готове закріпити нинішні ставки в розрахунках за транзит на найближчі 30 років . Виходить, що з початку весни переговори носили характер слабо підготовленого експромту, в результаті повернувшись до тих умов, які спочатку представлялися невигідними. Мотиви перегляду діючих угод могли бути різними (від усунення "чужих" компаній, що беруть участь у транзиті газу до ревізії всієї спадщини колишнього кабінету). Разом з тим прагнення відмовитися від отримання оплати за транзит газу в натуральній формі, без впровадження програм енергозбереження в промисловості та комунальній сфері, матиме руйнівні для економіки наслідки.

З точки зору економічної безпеки, розрахунки за газ і транзит є для України, безумовно, головною проблемою. Крім цього є цілий ряд інших невирішених груп питань, які також вимагають уважного ставлення і осмисленого, комплексного підходу.

До найбільш гострих проблем двосторонніх відносин належать проекти ЄЕП, газотранспортного консорціуму, кордону в Азово-Керченській акваторії та кон'юнктурна тематика, пов'язана з гарантіями прав власності російських компаній в Україні.

Проблема ЄЕП . Перебуваючи в опозиції, представники нової влади висловлювалися категорично проти створення чотиристороннього Єдиного економічного простору, розглядаючи його як противагу європейській перспективі України. Тепер, коли подальше розширення ЄС не розглядається як близька перспектива, влада так чи інакше змушені замислюватися над тим, як забезпечити стабільність і економічне зростання в країні протягом досить тривалого перехідного періоду. Низькі темпи економічного зростання стануть куди більш істотною перешкодою для європейської перспективи України, ніж участь у регіональному економічному угоді з Росією, Білоруссю і Казахстаном. Нагадаємо, що сам формат угоди щодо ЄЕП не накладає на Київ імперативних зобов'язань, забезпечуючи інтервал для уточнення позиції. Зрозуміло, на відміну від В.Путіна українська влада не готова розглядати ЄЕП як інструмент об'єднання економічних потенціалів країн - учасниць. Проте пора визначити скільки-чітку платформу участі (або неучасті) України в цьому проекті, що включає, наприклад, умови зони вільної торгівлі, принципи узгодження тарифної політики та економічної кооперації в пріоритетних галузях, ролі промислово-фінансових груп, які все одно нікуди не подінуться (всіх не репріватізіруешь). Зрозуміло, перш ніж це стане можливим, доречно все ж визначити макроекономічну модель і довгострокові цілі економічної стратегії уряду.

Газотранспортний консорціум . Ідея консорціуму, який спочатку планувався як тристоронній за участю Німеччини, потім була використана російською компанією "Газпром" в спробі встановлення контролю над українськими газопроводами. У підсумку сфера компетенції консорціуму була обмежена будівництвом нових гілок газопроводів, першим з яких повинен був стати ділянка газопроводу Александров Гай - Новопсков - Ужгород. В даний час урядові структури наполягають на перегляді умов консорціуму, включаючи можливу зміну узгоджених тарифів і пропорцій участі. Ризик полягає в тому, що нові газопроводи по території України (якщо їх власником буде міжнародний газотранспортний консорціум), як планований Росією газопровід по дну Балтійського моря, можуть привести до скорочення ролі і доходів України як транзитної держави.

Важливими для економіки проблемами є відносини підприємств військово-промислового комплексу, включаючи виробництво експортних видів озброєнь, співпрацю у сфері авіаційної та космічної промисловості. Комплекс питань військового характеру включає співпрацю в питаннях ППО, спільні заходи з протидії тероризму, умови перебування російського Чорноморського флоту в Криму.

Специфіка цих питань, як і проблема Тузли, полягає в їх зв'язку з більш широким міжнародним контекстом. Так, в разі зближення Росії з НАТО велика частина цих проблем втратить конфліктну навантаження. Однак якщо глобальна стратегія Росії схилятиметься на користь співпраці з Китаєм, наміри українського керівництва щодо членства в НАТО зустрінуть істотне асиметричне протидію з боку Москви. У цьому сенсі заяви російського МЗС про те, що Росія не буде заважати можливому членству України і Грузії в НАТО, виглядають приблизно так само, як і заяви українських політиків щодо участі в ЄЕП і СНД: сьогодні - подивимося, а завтра - залежно від обставин .

У рівній мірі дії української влади щодо диверсифікації поставок нафти і політико-правовий тиск на діючі в Україні російські ПФГ служать додатковим подразником, що поглиблює дистанцію між Києвом і Москвою. Однак при цьому не можна виключати, що частина другорядних конфліктних питань може бути використана при вирішенні більш важливих проблем.

На тлі низки оголошених Києвом політичних ініціатив, включаючи спроби активізації ГУАМ, план придністровського врегулювання і проект створення "співдружності демократій Балто-Чорноморсько-Каспійського регіону", подальше дистанціювання у відносинах з Росією видається майже неминучим. Очевидно, це процес піде інтенсивніше після парламентських виборів, коли, як очікується, Київ офіційно почне підготовку до членства в НАТО. Що стосується таких питань, як СНД, вплив і повноваження якого мінімальні, і реформувати яке вкрай проблематично, ймовірно, питання про участь України в цій суто формальній структурі також буде перенесений на 2006 р.

Неясності і неузгодженостями

На прикладі відносин з Росією особливо помітна відсутність єдиної концепції зовнішньополітичного курсу. Неясно, хто і як визначає позицію України по всьому спектру українсько-російських відносин, і хто має на це повноваження. Створюється враження, що в плані українсько-російських відносин українське керівництво поки тримає паузу, яка не так помітна через внутрішньовладного полеміки і різнопланових за змістом заяв посадових осіб. Однак незалежно від того, якою буде міжнародна стратегія України в найближчі роки, проблеми українсько-російських відносин потребують пильної уваги і прийнятного для суспільства рішення.

Якщо говорити про конституційну прерогативу, очевидний пріоритет повноважень Президента та його апарату. Президент є основною фігурою, відповідальною за реалізацію зовнішньої політики, оскільки він представляє державу в міжнародних відносинах і здійснює керівництво його зовнішньополітичною діяльністю (ст. 106 Конституції). Це положення зберігається і за новими конституційними нормами, що набирає чинності з 1 січня 2006 р. За логікою речей, платформа української влади повинна формуватися президентом, що є співголовою нещодавно створеної міждержавної комісії. Зрозуміло, створення такої комісії передбачає активну роботу експертних груп в рамках створених комітетів. Причому, враховуючи важливість відносин з Росією для економіки і політичної стабільності України, до роботи комісії повинні залучатися безсумнівно кращі, найбільш досвідчені фахівці зі структур виконавчої влади та наукових установ. Проте про роботу комісії давно нічого не чути. Представники окремих міністерств і відомств отримали повну свободу дій, ставлячи завдання державної політики та коментуючи проблеми двосторонніх відносин на свій розсуд. У цих умовах кожен державний функціонер по суті проводить свою "незалежну" політику. Можна говорити про особливу політиці О.Івченко, Б.Тарасюка, С.Терьохіна, яка різко відрізняється від політики А.Кінаха, П.Порошенко або О.Зінченко. Скільки-небудь зрозумілої платформа відсутня навіть в рамках Кабінету Міністрів. Чого вартий хоча б корекція заяв С.Терьохіна вже "по ходу" переговорів з Г.ГРЕФ, до якої була змушена вдатися Ю.Тимошенко ("заява міністра економіки України Сергія Терьохіна про можливий вихід України з Єдиного економічного простору є виключно рекомендаційним тезою для керівництва двох країн "). Потрібно визнати, що реакція прем'єра була блискавичною. Однак при цьому очевидно, що уряд не має чіткої позиції з найважливіших питань, які, згідно з повідомленнями ЗМІ, обговорювалися на засіданнях кабінету.

Все це виглядає щонайменше дивно, якщо не гнітюче. Цілком очевидно, що виконавча влада повинна визначити чітку і адекватну національним інтересам позицію у відносинах з Росією, яка дозволяла б підтримувати стійкі та взаємовигідні відносини. Варто також підкреслити важливість більш серйозного концептуального бачення проблем і завдань зовнішньої політики, не кажучи вже про подолання адміністративної сум'яття і непрофесіоналізму.

Зрозуміло, українській владі не варто брати на себе зобов'язань, які вони не зможуть реалізувати. Але також, з урахуванням інтересів економіки, немає сенсу ставати в позу, без розбору беручи участь у всіляких іміджевих кампаніях, які мають мети тиску на офіційну Москву. Іншими словами, якщо мова йде про формування відносин партнерства з Росією, доречно чітко визначити основи двосторонньої взаємодії (наприклад питання енерготранзиту, умов торгівлі, тарифів, відносин у гуманітарній сфері, співпраці у сфері безпеки, заходи довіри у сфері оборони), які не повинні піддаватися ревізії. Не менш важливо позначити спектр невирішених питань і проблем, в яких сторони мають абсолютну свободу дій і не повинні погоджувати свої позиції. При цьому очевидно, що такий режим відносин передбачає як взаємну відповідальність, так і відому стриманість, яка повинна бути обопільною.

Сергій ТОЛСТОВ, директор Інституту політичного аналізу і міжнародних досліджень

"День"