Про дрібно нашаткувати Урганта

Про українську національної гордості

Ті, хто образився на Івана Урганта за "рубку жителів українського села", неправильно його зрозуміли. Не можна в принципі сприймати всерйоз професійного ХОХМАЧ і реагувати на його невдалу хохму так, ніби це президент Росії публічно справив потребу на жовто-синій прапор. Ургант - це не більше ніж модний блазень в телевізорі. Ті скривджені, для кого Іван був чимось більшим, взагалі не повинні мати права голосу - їх справа сидіти перед ящиком і поглинати ллється з екрану вторинний продукт. Добре Ургант пожартував - нехай скаже спасибі, що його дивляться. Пожартував погано - досить перемкнути канал. Все!

Палаючі очі, праведний гнів і тиради протесту в соціальних мережах демонструють не високу національну самосвідомість, а глибокий комплекс неповноцінності. Комплекс, завдяки якому вражені ним громадяни уявляють себе гордими дітьми нації, що захищають свою ідентичність, а насправді виглядають вічно ображеними невротиками, чий жалюгідний світ обертається навколо їх права ображатися на кожен чих сусідського блазня.

І нехай би цей комплекс був би надбанням окремих скорботних розумом громадян або не надто адекватних соціальних прошарків! Але український МЗС , всерйоз провозглашающий фетву на тему "Чим мерзенний Ургант" - це вже за межею. На якій підставі українську державу снисходит до рівня телевізійного блазня? Йому зайнятися більше нічим? У нас вже всі питання євроінтеграції порішали? Або, може бути, українські посольства працюють за найвищими світовими стандартами і успішно захищають права українців за кордоном? Ні? Ну так, панове дипломати, замість того щоб піддаватися мережевий істерії, займіться своїми прямими обов'язками. А у відповідь на поганий гумор навчитеся реагувати не надуванням щік, а теж гумором - але хорошим. Це аніскільки не принизить гідності України та його зовнішньополітичного відомства - навпаки, люди і закордонні колеги оцінять.

Це все, що я хотів сказати з приводу національної гордості українців.

Про Урганта і червоних комісарів

Ті, хто образився на Івана Урганта, не враховують одного дуже важливого нюансу. Своєю фразою "порубав зелень як червоний комісар жителів українського села" Ургант, можна сказати, прорубав пролом в офіційній російській міфології відносно України, виступивши з позицій міфології української.

Шановні будівельники української національної ідеї, ви ж стільки років вимагали, щоб росіяни визнали вашу версію подій ХХ століття: Росія для України не була визволителькою, а кривавої завойовниці. І ось - здійснилося. Таке враження, що сценарій Урганта писав Василь Шкляр. Або ще який-небудь діяч укрсучліту - адже зараз загальним місцем українського історичного роману є саме оркоподобние червоні комісари, що рубають жителів українських сіл.

Правди заради треба визнати, що в ту пору жителів українських сіл хто тільки не рубав. Та й самі жителі у відповідь бадьоро і без зайвої рефлексії відповідали рубак взаємністю.

Інша справа, що масове кровопролиття - хто б його не скоював і хто б не був його жертвою - не повинно бути предметом жартів. Як не повинно бути воно і предметом національної гордості чи об'єктом патріотичного пафосу. Це та межа, яка відрізняє людину культурного від креативного пітекантропа.

Як воно було з жителями українського села насправді, Іван Ургант, втім, міг би дізнатися не тільки з творчих експериментів Шкляра, але і поцікавитися у власного прадіда - офіцера НКВС Миколи Урганта. Якщо, звичайно, у нього була така можливість.

Це все, що я хотів сказати з приводу гумору Івана Урганта.

Про сучасної російської традиції ставлення до України

Однак це не все, що я хотів сказати про певну тенденцію, яка проявляється у висловлюваннях окремих розпещених увагою телекамери громадян РФ. Вчора в цьому відношенні відзначився Ургант, а не так давно - Володимир Познер з його заявою щодо того, що серед українців було багато наглядачів. До того і Володимир Путін якось висловився в тому сенсі, що Україна - це недодержави. Перераховувати подібні ляпи російських політичних і неполітичних селебрітіз можна довго.

Всерйоз ображатися на ці висловлювання не варто - див раздел1. Але розглядати тенденцію і зробити відповідні висновки, мабуть, не завадить. Висновок простий і, звичайно, не новий: російська демократія закінчуватися там, де починається українське питання. Правда, в тому ж самому місці закінчується і українська демократія, але не про те зараз мова. Як в українцях живе комплекс істеричного і підозрілого молодшого брата, у всьому усматривающего замах на його самостійність і людську гідність, так і в росіянах живий комплекс брата старшого, який не в силах сприймати Україну та українців всерйоз - і тому не в змозі зрозуміти, що часом балакучі голови російського ТБ і справді переходять межі шанобливого ставлення.

Це зневажливе ставлення до України і українців передається від однієї телезірки до іншої, від президента до останнього гопнику і стає мало не правилом хорошого тону серед людей, необтяжених зайвої культурою, а серед більш вихованих - проривається крізь полірування неприємним задирок, причому в більшості випадків самоаналіз за підсумками невдалої фрази обмежується формулою "А що я такого сказав?"

Це не лікується ні гучними образами, ні масовим розфрендити, ні нахмуреними бровами МЗС. Це частина російської ідентичності, неусвідомлена форма самоствердження. Коли-небудь в історичній перспективі це пройде. І тим раніше, чим швидше українці почнуть себе поважати на практиці, а не волати, вимагаючи поваги. Поважати себе, не смітити в під'їзді і не соромлячись прибрати чуже сміття. Поважати себе, приймаючи усвідомлене рішення на виборах, голосуючи або відмовляючись від голосування, якщо таке не залишає простору для самоповаги. Поважати себе, визнаючи права і свободи людини не тільки за расово та ідейно блізікім, а й за всіма іншими. І тоді ...

Я не знаю, чи перестануть тоді Познер з Путіним ставитися зверхньо до України і до українців. Швидше за все, немає. Але я точно знаю, що тоді нас абсолютно не хвилюватиме їх думку.

Це все, що я хотів сказати про ставлення до України і українців.