Політреформа-2004: панацея чи ...

На тлі триваючого в Україні кризи все більшої популярності набувають розмови про політреформу. Точніше - про повернення до тієї редакції Конституції, яка діяла з 2006 по 2010 рік, хоча і була прийнята раніше, в доленосному грудні 2004 року. Просто в документі перебували "перехідні положення", що дають йому солідну відстрочку за часом вступу в силу.

З легкої руки багатьох політиків, місцевих і зарубіжних, політреформа-2004 позиціонується ледь не як якась "панацея" - універсальні ліки від усіх бід, які спіткали нашу країну. І Арсеній Яценюк говорить про готовність прийняти кермо влади Кабміном лише за умови повернення до "політреформенним" повноважень, та офіційні представники ЄС і США також схиляються до такої ж схемою. Навіть "Правий сектор", найбільш радикальні активісти Майдану, час від часу натякають парламентаріям: "Не зробите" відкат "Конституції - прийдемо до вас на Грушевського".

Водночас в тих же опозиційних колах помітні й інші настрої. Скажімо, лідер "Свободи" Олег Тягнибок (як, втім, і інші праві) ставився до ідеї повернення до політреформи з дуже великим скепсисом. І змінив свою точку зору (цікаво, чи надовго?) Зовсім недавно. У зв'язку з чим на розум приходить іронічний афоризм: "Песиміст - добре інформований оптиміст, а оптиміст - добре інструктований песиміст".

Але, мабуть, самий більший удар по ідеї повернення до Конституцією 2004 року завдала визнаний (хоч і неофіційний, з огляду на статус ув'язненої) лідер опозиції Юлія Тимошенко. У направленому "Батьківщині" з Качанівської колонії листі вона закликала своїх однодумців відмовитися від цієї ідеї, але боротися за максимально швидкі дострокові перевибори Верховної Ради і президента з існуючими на нинішній момент повноваженнями цих інститутів державної влади.

Можна помітити, що якраз Юлію Володимирівну складно звинуватити в цьому питанні в якомусь "лавіруванні" - категоричній противницею політреформи в кризові моменти вона була завжди. Власне, у грудні 2004 року, коли події в країні були майже точною копією нинішніх, її соратники в парламенті за зміни до Конституції не голосували - їх прийняли голосами Партії Регіонів, кучминських "заєдистів" і ... "Нашої України" Ющенка.

Досить цікавий розклад, якщо подумати. Місце прем'єра в новому уряді перемогли "помаранчевих" і так було в кишені у соратниці Віктора Андрійовича. Здавалося б - для чого їй відмовлятися від додаткових повноважень? Думається, Юлія Володимирівна вже тоді розглядала Ющенко навіть не як "весільного генерала", а в якості "халіфа на годину". Останній сценарію ЮВТ спробувала здійснити влітку 2005 року, інспірувавши корупційні викриття глави ющенківської адміністрації Олександра Зінченка щодо "будь-яких друзів" з оточення "кращого друга всіх бджіл". Для чого ж позбавляти настільки "смачних" повноважень посаду, яку збираєшся зайняти сама?

Що очікують від повернення до політреформи?

Але повернемося до суті розглянутої політреформи. Якщо в двох словах, то вона полягає в перенесенні "центру ваги" з президента на більшість у парламенті. Воно висуває кандидатуру прем'єра, особисто формує собі Кабмін, який може бути відправлений у відставку, знову ж таки, тільки за рішенням парламентської більшості. А не як зараз - коли Рада тільки затверджує запропонованого президентом главу уряду і призначає всіх міністрів своїми Указами. При цьому маючи право такими ж Указами звільнити всіх топ-чиновників на чолі з прем'єром в будь-який час.

Цей момент, судячи з усього, найбільше й бентежить опозиційних політиків. Як неодноразово заявляв той же Яценюк, не можна брати владу і проводити якісь серйозні кроки, якщо в будь-який момент ця влада може бути відібрана. Для запобігання такого сценарію опозицією і західними політиками і висувається вимога повернення до Конституції 2004 року. Під загальним гаслом: "Відберемо влада у президента і передамо його опозиційному уряду"

Але наскільки ці надії обгрунтовані? Складається враження, що в нинішній "ейфорії" зацікавлені в політреформі боку попросту забули конкретний досвід її застосування в Україні. Він, на жаль, є дуже далеким від домінуючих у суспільстві уявлень.

Політреформа: передача влади або двовладдя?

Почнемо з головного - тези про передачі влади від президента до прем'єра. Тут можна згадати ту ж Юлію Тимошенко, перед парламентськими виборами 2006 року іронічно заявляє: "Повноваження у Віктора Андрійовича, згідно нової Конституції, будуть порівнянні з такими у керівника" Київглавархітектури "

Практика показала, що така думка глибоко помилкова. І це сповна відчули всі прем'єри ющенківської епохи: і Віктор Янукович, і сама Юлія Володимирівна. Тому що реально в уряду безроздільно виявився лише економічний да гуманітарний блок - і те, з застереженнями. Навіть "вертикаль влади" все одно залишилася в руках президента, призначає і звільняє губернаторів і глав районних адміністрацій. Що, взагалі, мало робитися з подачі прем'єра. Але зважаючи на можливість багатозначних трактувань Основного Закону порядок залишився колишнім. Хоча, звичайно, багатьох чиновників держадміністрацій з профільних міністерств, що призначаються "зверху", за прем'єрства Януковича і Тимошенко змінювали.

Втім, і тут не обходилося без скандалів. Досить згадати епопею з призначенням при Тимошенко-прем'єрі голови Фонду держмайна - тоді ще соратника Андрія Портнова. Інтрига часом доходила до характеру воістину епічної битви - у стилі пригод мушкетерів і гвардійців кардинала з безсмертного роману Дюма. Особливо, коли їх посилають Ющенко офіцери служби Держохорони (чий глава в той період дослужився з полковника до генерала армії!) Відбивали будівлю ФДМ у прихильників Юлії Володимирівни.

А потім ще виявилося, що навіть у настільки чудовою Конституцією 2004 року є положення, згідно з яким президент своїм Указом може скасовувати будь-яке розпорядження уряду. І 2007-2009 рік в Україні пройшов під знаком "війни Указів та постанов". Документи з періодичністю в середньому раз на два тижні скасовували один одного. Не всі, звичайно - лише ті, які стосувалися самим важливих і, нерідко, дуже "грошових" питань.

Уряд при "політреформі" - стабільність тільки сниться

Ще один міф, пов'язаний з політреформою, стосується того, що уряд, позбавлене від небезпеки бути звільненим у відставку Указом президента, може впевнено працювати. Останнє можливе лише за умови опори на дійсно монолітне парламентську більшість. В українських же реаліях абсолютної більшості в Раді не мала жодна політична партія за всю історію незалежної держави. Тому така більшість - завжди коаліційний. У нього, як правило, обов'язково входить "утримувач золотої акції" - нечисленна політсила, без підтримки якої політичні "важковаговики" не можуть отримати контроль над парламентом. Така акція знаходилася і у соціалістів Мороза, і у "народників" Литвина, і (в деякій мірі) у комуністів Симоненко.

Але подібні коаліції рідко бувають стійкими. Особливо погано їх створення виходить у ліберально-прозахідних політиків. Пам'ятним приклад з відходом фракції Соцпартії з "помаранчевої" коаліції прямо під час голосування за кандидатуру голови парламенту в 2006 році до "біло-блакитним" конкурентам з Партії Регіонів.

Та й Тимошенко відправили у відставку з посади прем'єра після перемоги Януковича на виборах 2010 року ще під час дії реформованій Конституції. Допомогли переметнулися до переможців "литвинівці" і навіть багато "помаранчеві", яких після цього нарекли "тушками". Хоча ще в 2009 році Ющенко і Янукович серйозно розглядали можливість створення "великої коаліції" між "нашоукраїнцями" і "регіоналами", в якій ЮВТ, ясна річ, місця не було.

"Тушки" - "злі генії" парламентської стабільності

До речі, навесні 2010 року Конституційний суд визнав право окремих депутатів голосувати незалежно від рішення своєї фракції, в тому числі, і за освітою коаліції, цілком законним. Так що навіть якщо в Україні і оберуть Верховну Раду за новими правилами, тільки за партійними списками - розраховувати на дисципліну в рядах окремих фракцій досить наївно.

Можна помітити, що особливо низькою дисципліною відрізняються, як раз, фракції, традиційно звані демократичними. Власне, саме перехід кількох десятків депутатів до Януковича в 2006-2007 роках налякав Ющенко примарою антипрезидентського "конституційної більшості", через що Віктор Андрійович і розпустив парламент без особливих на те законних підстав. Від чого й переписував свій Указ кілька разів, щоб Конституційний суд не встигав його скасувати.

Ну а "схуднення" полуторасотенной "Батьківщини" за рахунок перебіжчиків рівно на третину в лічені місяці 2010 року - це, взагалі, "класика жанру".

І що будуть робити що сформували Кабмін нинішні опозиціонери, коли їм, зважаючи раптового переформатування ситуаційного більшості, винесуть вотум недовіри? Знову Майдан збирати? Так він адже може вдруге і не зібратися - після того, як його колишні кумири не виправдають надій людей. Що, об'єктивно кажучи, і, правда, досить важко через явно завищених обіцянок (які, втім, дають всі без винятку політики, що знаходяться в опозиції) і тривалої невизначеності з перспективами і фінансовою допомогою Заходу України, і її реального вступу в ЄС у найближчому майбутньому .

Тимошенко адже після того, як її "прокотили" (спочатку на пост прем'єра в 2006 році, а потім і на президента в 2010) - теж не проти була потужні Майдани скликати. Тільки на них майже ніхто не вийшов, крім проплачених "майданбайтери" - на відміну від грудня 2004 та 2013 років.

А, взагалі, сильний Майдан дійсно може зібратися і втретє. Тільки вже з гаслами "чума на обидва ваші будинки". Що, загалом-то, все сильніше відчувається вже зараз. І коли проривалися до мікрофона представники "Автомайдану" вимагали обрати "єдиного лідера опору" замість готівкової "трійки". І коли "Самооборона" разом з "Правим сектором" все виразніше демонструє свою політичну самостійність і небажання підкорятися вимогам "системної опозиції". Так що результати вищеописаного гіпотетичного майбутнього парламентської кризи можуть виявитися несподіваними - для всіх сторін конфлікту.

Політреформа не позбавляє президента "силових важелів"

Останній міф щодо політреформи - щодо того, що з її поверненням президент позбавляється "силових" важелів влади. І після цього підтримують опозицію маніфестантів і активістів вже ніхто не посміє і пальцем зачепити.

Однак і ці уявлення мало мають спільного з реальністю. Президент - навіть по реформованій Конституції - продовжує залишатися Верховним Головнокомандувачем. І пропонує кандидатури не тільки міністра закордонних справ і Генпрокурора, а й оборони і шефа СБУ. Так, МВС формально є ексклюзивною "вотчиною" уряду. Але, взагалі-то, звичайні міліціонери в нинішніх вуличних сутичках практично і не беруть участь, на відміну від "Беркута" та Внутрішніх Військ.

Останні, хоча організаційно і знаходяться в підпорядкуванні міністра внутрішніх справ, в силу свого військового статусу підкоряються, знову ж, президенту. У всякому разі, в ході кризи 2007 року командувач ВВ генерал Кіхтенко визнав законність відповідного Указу Ющенка і перестав виконувати розпорядження глави МВС Цушко. Власне, саме марш дивізій внутрішніх військ на Київ навесні зазначеного року (на щастя, зупинений на підступах до столиці) і змусив коаліційний уряд Януковича-Мороза-Симоненка погодитися на дострокові вибори в Раду. Незважаючи, до речі, на те, що в руках Цушко знаходився весь особовий склад міліції і "Беркут".

Взагалі, можна помітити, що статус цього спецпідрозділу міліції досить невизначений і регулюється не законами, а всього лише наказами МВС і постановами Кабміну. Так що, не можна поручитися щодо того, що напередодні гіпотетичної передачі влади новому уряду з опозиції, поки ще чинний міністр попросту не скасує "Беркут" "за численними проханнями Майдану". Ну а де і в якому статусі виявиться більшість його співробітників потім - питання інше. Але, з дуже великою часткою ймовірності, не на боці тих, з якими вони з достатнім люттю билися останні два місяці ...

Підіб'ємо деякі підсумки. Безперечно - політреформа, що перетворює Україну з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську республіку, сама по собі несе куди більшу демократичність, ніж колишня модель. Але в українських реаліях ця реформа часто вироджувалася у фактичне "двовладдя", а іноді і в майже повний "параліч влади". Особливо при значній "поляризації" політичних сил, що спостерігається і зараз. Так що її можлива ефективність в умовах нинішньої політичної кризи викликає дуже великі сумніви.