Погляд у майбутнє. Що чекає на Україну в епоху Ющенка

Очевидно, що з призначенням Єханурова прем’єр-міністром України закінчився черговий етап новітньої української історії, знаковим документом якого є меморандум, підписаний недавніми непримиренними суперниками Ющенком та Януковичем. Після 17 днів невизначеності (від дня прес-конференції Олександра Зінченка 5 вересня до дня призначення Юрія Єханурова на посаду прем’єр-міністра 22 вересня) задаєш собі питання, наскільки закономірними чи випадковими були події останніх тижнів та місяців, і наскільки закономірними чи випадковими є наслідки цих подій. І дуже хочеться знати, що буде далі. Як кажуть: "Передбачити - означає перемогти".

Відео дня

Коли в 1991 році Україна волею обставин здобула свою незалежність, багато хто з політиків вважав це випадковістю. Але чи може бути випадковістю те, що більше 90% населення свідомо проголосували за незалежність своєї країни? Що можна констатувати абсолютно впевнено - тодішня еліта (тобто державне та господарське керівництво країни) була абсолютно не готова до незалежності, і не знала, що тепер з цим робити. Адже до 1991 року і політичне, і господарське управління України здійснювалось з Москви, і, як казав мені один з тодішніх чільників Київського міськвиконкому: "Київ без Москви пукнути не може". В кінці 80-х мені доводилось декілька раз бути і Раді Міністрів, і в ЦК КПУ, і тоді я виніс звідти висновок, що в цих закладах сидять абсолютні статисти, завдання яких - збирати данні для керівництва в Москві, а всі рішення приймаються саме в Кремлі. Білокам’яна також протягом багатьох років забирала собі всіх більш-менш талановитих управлінців з України на керівні управлінські посади в міністерствах та ЦК.

Тобто, отримавши в 1991 році незалежність, держава Україна не мала свого так званого істеблішменту, або політичної та економічної еліти, яка здатна професійно управляти країною. Тому всі негаразди та проблеми в економіці та політиці майбутніх періодів були абсолютно закономірними, хоча й багато з нас вірили, що за 5-6 років ми, скинувши "колоніальні кайдани", станемо розвинутою Європейською державою.

Перші роки незалежності Україною управляли колишні комуністи, письменники та колишні дисиденти, які поняття не мали, що таке державне управління, макроекономіка, грошово-кредитна чи податкова системи і таке інше.

Повна руйнація економіки призвела до того, що владу в країні взяли так звані "червоні директори" на чолі з тодішнім директором флагману вітчизняної економіки Південмашу – Кучмою. Знову ж таки, перемога Кучми на президентських виборах зараз виглядаю абсолютно закономірним явищем в контексті тих подій.

Але Кучма і Ко теж за великим рахунком не мали уяви, що робити з країною, тож економічна криза в країні продовжувалась. Більше того - розвивалась ще декілька років за правління Кучми. На той час Україна була світовим рекордсменом в темпах інфляції та падіння ВВП, аж поки в коридорах державного управляння не з’явилися перші економісти-професіонали: Стельмах, Лановий, Пинзеник і Ющенко, які вже щось там тямили в економіці. Саме вони зупинили гіперінфляцію в країні та були натхненниками та організаторами банківської, податкової та грошово-кредитної систем в Україні. Саме тоді в 1996-2001 роках економіка України зупинила своє падіння та почала потроху зростати.

Тоді ж почався формуватись новий істеблішмент, який саме зараз в результаті помаранчевої революції прийшов до влади в Україні. Серед них знайомі зараз всім нам обличчя: Тимошенко, Порошенко, Черновецький, Бродський, Червоненко, Суркіси, Бакай і багато інших. Ті, хто були пов’язані з бізнесом в ті часи "дикого" капіталізму 90-х, знають, як зароблялися тоді гроші та формувалися капітали. То були часи повальної бартеризації країни та існування всяких залікових схем кругом і всюди. Часто такі схеми створювались штучно новими бізнесменами разом з тодішніми державними чиновниками, які мали доступ до державних енергетичних, продовольчих та інших ресурсів країни. І саме за рахунок експлуатації та розбазарювання таких ресурсів вкупі з тотально корумпованими державними чиновниками і заробили свої перші мільйони теперішні олігархи.

Всі вони один одного добре знають, і добре знають, як формувалися капітали кожного з них. І в той час, коли Лановий, Пинзеник та Ющенко "бавились" з економікою країни, майбутні новітні олігархи розподіляли між собою сфери впливу в реальній економіці. Цей розподіл не міг відбуватися без підтримки вищих чиновників державного управління, тому тоді ж почали формуватись і політично-олігархічні клани Київський (Суркіси, Згурський і Ко), Дніпропетровський (Лазаренко, Тимошенко, Приват), Донецький, який пізніше очолив Ахметов.

Тоді ж, в кінці 90-х прокинувся і Кучма, коли побачив, що економіка України почала працювати, а ресурсний пиріг країни активно розподіляється. Активним акцептором при приватизації стратегічно вигідних ресурсів держави стала донька тодішнього президента, яка вже до того часу пройшла школу бізнесу в "Київстарі", а також перший та другий зяті гаранта. Оглядаючись на президентський спадок Леоніда Даниловича, можна дійти висновку, що на другий термін Кучма йшов з основною метою – встигнути створити власний потужний олігархічний клан, тому що більше такої можливості він би вже не мав. А ми, наївні, думали тоді, що Кучма за перший термін свого президентства вже "набрався" і, можливо, вже і про країну подумає.

На цей час, в кінці 90-х і на початку 2000-х, Кучмі вже потрібна була здорова економіка. Нездатний самостійно навести порядок в економіці країни, перервати тотальну бартеризацію та тіньові залікові схеми, Кучма звільняє Пустовойтенка та призначає на цю посаду успішного та послідовного учня Стельмаха, тодішнього голову нацбанку України – Віктора Ющенка. Не знаю, чия була ініціатива призначити на посаду віце-прем’єра з ТЕК "газову принцесу" Юлію Тимошенко, але саме вона, чудово орієнтуючись в усіх бартерних та залікових схемах, тому що сама "не одну собаку на цьому з"їла", дуже швидко навела в ТЕК порядок, але ж і нажила собі потужних ворогів.

Я працював тоді з деякими атомними станціями України і знаю з перших вуст, що керівники цих підприємств обожнювали "Юлю", тому що, дякуючи їй, вони вперше за багато років побачили на своїх рахунках "живі" гроші як оплату за спожиту електроенергію, а не залікові папірці та векселі.

Незважаючи на досить успішний урядовий тандем Ющенко-Тимошенко, Кучма знищує його під натиском "ображених" енергетичних та регіональних королів, які не хотіли, щоб їхня діяльність по нагромадженню власних капіталів кимсь обмежувалась чи контролювалась. До того ж, касетний та ракетний скандали, а також потужно наростаючий рух "Україна без Кучми" змусив Кучму створити нову систему координат у владі, яка опиралась на три олігархічно-регіональні клани, один з яких очолював сам президент. І хоч як тодішній прем’єр Ющенко не намагався втриматись на владному олімпі, в тому числі шляхом ганебного конформізму (згадаймо підписаний ним "лист трьох", здачу Тимошенко та названого "батька" Кучму), він був явно зайвим в тій системі координат.

Але до 2002 року "низи вже не могли жити по старому". Виросло нове покоління громадян України, які вже не вірять обіцянкам "світлого" майбутнього і добре навчились розрізняти правду від брехні або лукавства політиків. Розуміючи це, Ющенко, об’єднавши викинутих із влади і ображених владою бізнесменів та політиків, створює з них виборчий блок "Наша Україна".

Тобто, в результаті парламентських та президентських виборів до влади в країні прийшли не стільки революційні та національно-свідомі романтики, а, більшою мірою, прагматики-бізнесмени. Такі, як Порошенко, Третьяков, Жванія, Червоненко та ін. Мені важко сказати, до кого більше належала Тимошенко: чи то революціонерів-романтиків, чи до бізнесменів-прагматиків в новому уряді, але її діяльність з самого початку наразилась на шалений спротив "друзів" Ющенка, які всі чомусь є вихідцями з групи "Солідарність" в блоці "Наша Україна". Зараз є очевидним, що на базі цієї групи планувалось створити новий найпотужніший олігархічний клан в Україні, "батьком" якого і мав стати теперішній президент, хотів він того, чи не хотів, здогадувався він про це, чи ні.

Але, на превеликий жаль для оточення новообраного президента, між Ющенко і Тимошенко існувала письмова угода про те, що в разі перемоги Ющенка на президентських виборах Тимошенко обіймає посаду прем’єр-міністра, а також її блоку відводиться 25% від державних посад в Україні, включаючи міністерські портфелі, посади голів обласних держадміністрацій.

Ющенко до останнього тягнув з виконанням письмової угоди і, хоч як його не вмовляли найближчі "друзі" (згадайте "авантюристку та шантажистку" Безсмертного!), мусив віддати посаду голови уряду Тимошенко, а посаду голови СБУ - її найближчому соратникові Турчинову. Більше Тимошенко видряпати у Ющенко та його команди не змогла. Віктор Андрійович та його команда самостійно призначають всіх міністрів, легко обійшовши конституційну норму про необхідність хоча б формального подання прем’єра кандидатур на посади міністрів президентові. До того ж одразу створюють паралельний потужній центр виконавчої влади в особі Порошенка та РНБО, який той очолює. Вплив чужого для оточення президента Зінченка на процеси в апараті секретаріату вдало мінімізує Третьяков та очолюваний ним Кабінет Президента.

Фактично, основними завданнями РНБО на той час були: нейтралізація Тимошенко та її уряду (в тому числі з допомогою низки штучних криз, паралельне керівництво урядом з допомогою письмових та усних доручень, які надходили з апарату РНБО урядовим чільникам) та створення умов для швидкого переходу під контроль групи "Солідарність" потужних майнових комплексів в Україні, які ще не мають приватного власника, тобто ще досі перебувають в державний власності, або існуючий власник отримав своє майно не зовсім законно (зовсім недаремно в сферу впливу РНБО була передана судова система України, саме для організації прийняття "правильних" рішень судами по майновим процесам). Весь цей комплекс завдань потрібно було виконати до 1 січня 2006 року, коли вступає в дію конституційна реформа, або, на крайній випадок, до виборів у парламент наприкінці березня 2006 року. Тому Порошенко і Ко вимушені були не дуже зважати на можливий резонанс в політикумі і пресі стосовно їхньої діяльності: "цель оправывает средства".

Отже, Тимошенко, Зінченко, Томенко та Турчинов завинили тим, що не допустили новий потужній дерибан власності в Україні, ініційований так званими "друзями" нового президента. І не тому, що вони є такими чесними та патріотичними, а перш за все тому, що з самого початку вони були "чужими" для власне команди президента і тому, що у разі дерибану тінь лягла б в першу чергу саме на урядову команду.

Що нас чекає далі? В сухому залишку після помаранчевої революції та контрреволюції лютого-вересня 2005 року Україна все-таки отримала ряд фундаментальних завоювань демократії: свобода слова, опозиція, хоча й ще не до кінця сформована та структурована, політичну реформу, новий імідж України та українців у світі, та, найголовніше, - політично активний та пасіонарний народ України.

Щодо пасіонарності хочу трохи зупинитися окремо. Коли в 1991 році ми отримали незалежність, всі ми сподівалися, що дуже швидко економічно і духовно станемо в рівень розвинутих Європейських країн. В той самий час мудрий Микола Амосов написав свою статтю-роздуми щодо майбутнього України. На той час він не знайшов в нас достатнього рівня пасіонарності для потужного імпульсу соціального та економічного розвитку нації. Як не прикро, але прогнози мудрого Амосова нашою подальшою історією 90-х підтвердилися.

Але, здається, на даний момент наш народ вже накопичив достатній рівень пасіонарності, що виразилась в потужній позитивній енергетиці Майдану. Після Майдану політики всіх рівнів повинні зрозуміти, що, по-перше, сформувалась політична нація - український народ. По-друге, об’єктивно намітились протиріччя між рівнем очікуванням та вимог народу до політиків та духовним і професіональним рівнем самих політиків. Очевидно, що якщо такі протиріччя будуть посилюватись, слід очікувати чергової кольорової революції з метою зміни політичної еліти.

Нарешті, що ж нас може очікувати у наступні десять років. Спробуємо заглянути в майбутнє. З ймовірністю 90% БЮТ та НАСНУ на парламентські вибори підуть окремо. З ймовірністю 60-70% Литвин сформує власний виборчий блок.

Жодна з політичних сил не отримає на наступних парламентських виборах більшості в парламенті. Тому наступні 5 років нас очікує нескінчена епопея блокувань на всіх рівнях представницької влади. І, як результат, нескінченні відставки урядів та виконкомів рад всіх рівнів. Можу спрогнозувати, що на період наступної каденції Верховної Ради жоден з наступних урядів України не втримається більше 1,5-2 роки.

Як позитив, можновладцям всіх рівнів буде дуже важко "тихенько" красти, тому що і опозиція, і підконтрольна чи вільна преса "з пристрастю" будуть слідкувати мало не за кожним кроком політичних супротивників при владі. В такій ситуації за період наступної каденції бізнесменам та олігархам швидко набридне робота в радах, до того ж, на відміну від минулих періодів, депутатство вже не буде давати відчутних бізнесових дивідендів. Тому більшість з бізнесменів більше не буде виставляти себе в списках на вибори до Рад всіх рівнів на виборах в 2011 році, та, як і кругом в цивілізованому світі, будуть впливати на політику в державі через партійні структури.

В результаті протягом наступних 5 років почне формуватись прошарок професіональних політиків та економістів (тобто новий істеблішмент країни, який буде безпосередньо керувати країною десь з 2011 року), які вже не будуть мати безпосереднього відношення до бізнесу, але опосередковано все ж будуть залежні від власників великих грошей через партійні структури (власне, як і в усьому "цивілізованому" світі). Можливо, замість засилля різноманітних "народних" партій, почнеться процес політичної спеціалізації та ідентифікації партій (від ультралівих та лівацьких до ультраправих по всьому спектру).

Можна спробувати зазирнути в майбутнє економіки. Нині Україна має ВВП на душу населення на рівні близько 2000 доларів США за рік. Найбідніші країни ЄС мають цей показник на рівні 15 000 доларів. Навіть враховуючи велику долю тінізації української економіки та відносно велику долю суспільного продукту, що не враховується при обчисленні ВВП (наприклад, продукція домашніх господарств для власного споживання, що є традиційним для України), можна прийняти, що рівень ВВП з урахуванням цих факторів на душу населення сягає 4-5 тис доларів. Отже, нам потрібно потроїти свій ВВП, щоб Євросоюз почав з нами розмовляти щодо нашого вступу в цю організацію. Іншими словами, маючи середньорічний темп зростання ВВП на рівні 7%, років через 15 ми отримаємо право стукати в двері ЄС. І не потрібно зайве тішити себе ілюзіями.

Можна сподіватися, що нація і влада, мобілізувавшись і об’єднавшись довкола об’єднавшись великої спільної мети, відкинуть чвари і непорозуміння, забувши про комуністично-соціалістичну соціальну демагогію, висунувши на передній план вольових, професійних та харизматичних лідерів, разом спроможуться створити економічне диво на теренах Європи та досягти середньорічного приросту ВВП на рівні 20%. Тоді ЄС нам "світить" за 5-6 років.

Це вкрай нетривіальне завдання вимагає нетривіальних зусиль і влади, і народу. Але чи ми не козацького роду?