Віктор Ющенко: чесний Тартюф у пошуках гармонії

Нарисом про Віктора Ющенка "Грані плюс" завершують серію портретів VIP-персон вітчизняної політики. Комусь наш малюнок може здатися дещо грубуватим, комусь, навпаки, - занадто апологетична. Широкий розкид думок в оцінці попередніх робіт, виставлених у нашій VIP-галереї, показує, що це - неминуча плата за прагнення дати об'єктивну картину.

Ту ж міру об'єктивності по відношенню до Віктора Ющенка "Грані плюс" прагнули проявити і на президентських виборах минулого року. Ми закликали голосувати за Ющенка в другому турі як за менше зло - з відкритими очима, ясно віддаючи собі звіт в слабкостях і недоліках цього кандидата. Ми не обзивали його ні рятівником нації, ні "Народним Президентом", ні "альтернативою злу" - на відміну від багатьох ЗМІ, що поливають його зараз брудом. Тому ми сподіваємося, що наші претензії на об'єктивність мають під собою всі підстави.

І все б краще йшло, клянусь душею моєю. Коли б слухалися його святих промов.

Мольєр, "Тартюф"

Перші дев'ять місяців президентства Віктора Ющенка не можна назвати надто вдалими. Наступаючі регулярно, як за розкладом, кризи, концептуальні прорахунки в зовнішній політиці, кадрова чехарда - все це стало прикметами часу. Однак якщо говорити конкретно про Президента, то найбільше впадає в очі і мусується в засобах масової інформації разюча, буквально кричущу невідповідність між що проголошуються гаслами та ідеями - і реальним втіленням цих ідей і гасел у життя. Невідповідності, протиріччя підкреслюються пресою, і зі сторінок газет постає образ пропаленого брехуна і лицеміра, новоявленого Тартюфа, прикриває барвистою фразою нечистоплотні справи. Однак це неправильно в корені. Лицемірів в нашій політиці хоч греблю гати, і всі ми знаємо, що вони вкрай рідко дозволяють собі виглядати лицемірами. Ющенко аж ніяк не такий. У всіх протиріччях і невідповідності він повністю щирий. Може бути, він самий щира людина в першу ешелонах вітчизняної політики. Власне, саме в цьому - головна його проблема. А також, відповідно, і проблема України.

Народжений у родині сільських інтелігентів в маленькому селі Хоружівка на Сумщині, Віктор Ющенко до Перебудови зробив непогану на ті часи кар'єру. Закінчивши Тернопільський фінансово-економічний інститут, він пройшов шлях від колгоспного бухгалтера до заступника начальника управління республіканського відділення Держбанку СРСР. З приходом Перебудови кар'єра майбутнього Президента пішла ще швидше. В1987 році він перейшов на роботу в Агропромбанк, очолюваний Вадимом Гетьманом, і вже незабаром керував планово-економічним управлінням. У січні 1989 року Ющенко став заступником голови правління Агропромбанку, який наступного року трансформувався в акціонерний комерційний агропромисловий банк "Україна". З квітня 1992 Ющенко - перший заступник голови правління банку і фактичний його керівник, тому що Гетьман до того часу очолив Нацбанк. Пізніше, йдучи з посади голови НБУ, Вадим Гетьман настійно рекомендував на цю посаду свою креатуру, і в січні 1993 року Віктор Ющенко був затверджений парламентом на новій посаді.

Примітно, що у своїй першій каденції на посту головного банкіра країни Віктор Ющенко уникав участі в публічній політиці. Хоча членом політради НДП він був з дня заснування партії (лютий 1996 р.), проте в той момент це не означало взагалі нічого. Партія, що об'єднала в собі ПДВУ (якщо хто ще пам'ятає) Володимира Філенка і геть-чисто вже забутий МКУ Анатолія Матвієнка, ніяк ще не претендувала на статус "Партії влади". Строго кажучи, вона взагалі не претендувала в той момент ні на що. У великій політиці Ющенко виявився явочним порядком - після успішного (що визнано всіма, в тому числі і недоброзичливцями) введення нової української валюти "гривні" восени 1996 року. Українська грошова реформа викликала бурхливе схвалення міжнародного фінансового співтовариства (у тому числі публічні захвати голови Центробанку Росії). Журнал "Global. Finance" назвав його одним з кращих банкірів планети. В Україні, де особливими досягненнями хвалитися не доводилося, статус "кращого" хоч в якійсь сфері неминуче виводив героя у Вищу лігу вітчизняного політикуму.

Незабаром послідував і перший публічний криза, пов'язаний з новим статусом головного банкіра. Проблеми виникли на початку 1997 року при перезатвердження Ющенко на другу каденцію керівника НБУ. Тоді і пройшла в пресі перша хвиля піар-підтримки банкіра. І ось що характерно: Віктор Ющенко позиціонувався при цьому не стільки як суворий економіст-прагматик, скільки як романтик і ідеолог національного відродження. В одній зі статей, опублікованих Ющенко в цей непростий для нього момент, серед фінансових та економічних міркувань майнуло несподівано відверте. "З дитинства у мене перед очима картини рідного села Хоружівки, занедбані вітряні млини на мальовничих пагорбах, за ними маленький потік, бувши ший колись річкою" і т.д. і т.п. Краси стилю? Зрозуміло! Але характерно, що саме такими представлялися головного банкіра стилістичні краси.

За Хоружівці, малій батьківщині Віктора Ющенка, в минулі дев'ять місяців відписалися, здається, вже практично все. Зазвичай - іронічно, часто - осудливо, оскільки "хоружівське земляцтво" (у широкому сенсі) і справді стало надавати абсолютно неадекватне вплив на всю українську політику. Здається, при цьому абсолютно недооцінюється фактор "Хоружівки" при формуванні світогляду, точніше навіть - світосприймання майбутнього Президента. І "занедбані млини на мальовничих пагорбах" як образ абсолютної гармонії - це тільки один аспект. Тому що, ризикну припустити, другий, не менш важливий аспект, невідривно переплетений з цим нереально-романтичним уявленням про гармонію світу, - це специфіка соціальних відносин в маленькому селі, де всі про всіх все знають, але, тим не менш, сміття з хати намагаються не виносити, вирішуючи проблеми по-сімейному, в замкнутому колу. Де - "свої" - апріорно "хороші" і можуть, хіба що, помилятися - але це вже не сусідського розуму справа. Де, нарешті, голова - навіть не Цар і Бог, а - бери вище! - Батько. Батько-голова не може бути неправий, просто тому що - не може, тому що він - Батько.

В етології це називається "запечатання" - формування ідеального образу в ранньому дитинстві і, як кажуть, - "на все життя". Невідповідність дійсності відображеним образу викликає роздратування. При неможливості його виправити, або якщо необхідні для виправлення дії вступають в нерозв'язний конфлікт іншими складовими частинами образу - настає депресія, прагнення, зрештою, просто проігнорувати невідповідність.

Саме прагнення до гармонії стало визначальним у житті Ющенка-політика, визначивши багато його вчинки і рішення, що викликають подив і здивування. Як це не парадоксально, але створена Леонідом Кучмою система державної влади - дуже особистісна, вся замкнута на одного Хазяїна - аж ніяк не суперечила сприйнятої і відображеної моделі, так само, як сам Кучма в цьому контексті цілком відповідав образу всемогутнього караючого і милує голови. Якось забулося, що, виступивши з прощальною промовою - після своєї відставки з прем'єрської посади з чи не грізним "Я повернуся!", Віктор Андрійович незабаром поїхав до звільнити його Кучмі просити згоди на формування об'єднання "Наша Україна". Тому що - як же без председательского благословення? І в парламентських виборах 2001-2002 року "НУ" і жартома не називали "опозиційної". Деякий, дуже обережний наліт опозиційності вона придбала значно пізніше. І тільки в самому розпалі президентських виборів минулого року Віктор Ющенко дозволив називати себе "лідером опозиції". Але не був ним. Влітку, напередодні останньої фази виборчої кампанії, Віктор Андрійович публічно, в інтерв'ю "Независимой газете", фактично взяв на себе зобов'язання домогтися ухвалення закону про гарантії екс-президенту. А опозиціонером він проявив себе тільки після дивного і досі ніким не проясненого випадку з отруєнням. Але навіть тавруючи з парламентської трибуни Злочинну Влада (практично "Антинародний Режим"), він так і не назвав прізвище "Кучма". І лише коли навіть для Ющенка, щиро вірив у якісь негласні домовленості і добру волю "Батьки", стало очевидно, що Кучма ні за що, ні під які гарантії не збирається залишати насиджене крісло (для всіх це було зрозуміло з самого початку), лише тоді слухняний син збунтувався. І закликав народ на Майдан.

Думаю, та що там - впевнений, що, спостерігаючи становлення, зміцнення і деградацію режиму і самого Кучми, Ющенко думав, що він буде зовсім-зовсім іншим Президентом. Іншим Головою. Іншим Батькой. Що у нього не знаходитимуть підтримки злі, недобрі і жадібні люди. А тільки інші - хороші, добрі й безкорисливі. Правильні. Свої. А свої - вони хороші, за визначенням. Його близькі - чесні і порядні люди. За визначенням. Тому що - близькі і свої. Вони не можуть красти, не можуть займатися корупцією. Тому що красти - погано, і корупція - погано. Красти і займатися корупцією можуть тільки погані, недобрі люди - всякі медведчуки-суркіси. А свої - не такі. Свої можуть ... не знаю, наприклад - допомагати іншим людям. Теж хорошим і чесним. Свої можуть (і навіть зобов'язані!) Захищати Президента від поганих людей - ворогів і злостивців. Свої, як уже говорилося, в рамках парадигми Ющенка можуть (у самому крайньому випадку!) Помилятися. За помилки їх слід пожурити. Може бути, якщо помилки серйозні, - по-батьківськи суворо, але справедливо покарати (адже тепер він - Батьку!). Але ні в якому разі не виносити сміття з хати, не розбурхувати сусідів і не давати зброю недоброзичливцям. І взагалі, головне

- Не порушувати гармонію світу, нехай навіть гармонія ця абсолютно ілюзорна і не має ніякого відношення до навколишньої дійсності. Саме тому так хотів Ющенка відправити на вибори свій блок однієї провладної командою - однією великою родиною - разом з прем'єром Юлією Тимошенко і спікером Володимиром Литвином. Щоб не було конфліктів, боротьби за голоси, війни компроматів, всіх цих брудних і грубих викриттів. Не склалося. Нескінченні і безплідні підкилимні розбирання призвели до того, що Юлія Тимошенко, або, скажімо делікатніше, - її соратники винесли таки з хати повні торби підкилимового сора і викликали бурю урядової кризи.

Переконаність у своїй правоті все частіше грає з ним (і, що найгірше, з країною!) Досить жорстокі жарти, виставляючи Президента України то в смішному, але просто-таки в непривабливому світлі. Ситуація багато в чому нагадує знамениту сцену з "Школи лихослів'я" Шерідана, в якій Джозеф Серфес пояснює леді Тіззл, що саме свідомість своєї невинності найбільше цієї невинності і шкодить, оскільки змушує леді нехтувати умовностями і думкою світла, заважає їй замислюватися над своєю поведінкою і штовхає її на безліч необачних вчинків. Подібність посилюється ще і тим, що насправді доброчесна леді Тіззл аж ніяк не так доброчесна, як уявляє сама. Самовпевненість в таких питаннях взагалі поганий порадник.

Цілком очевидно, що Президент Віктор Ющенко не утрудняє себе роздумами про те, що в країні поступово втрачаються всі важелі влади. Або про те, що влада не терпить вакууму і, навпаки, має властивість природно перетікати туди, де вона затребувана і може бути реалізована. І про те, що після виборів реальні керівники перемогли блоків (у тому числі і блоку друзів Ющенка) запросто можуть зібратися де-небудь за містом. І там в спокійній обстановці вирішувати - чи потрібен взагалі Україні інститут президентства? і навіть якщо потрібен - то не раціональніше звести президентські функції до суто символічним? І суспільство навряд чи здригнеться від такої перспективи. Проблема, зрештою, не в особистій долі Віктора Андрійовича Ющенка. Проблема в тому, що - добре це чи погано - саме йому ми вручили не тільки декоративну булаву, а й реальну відповідальність за всіх маленьких і великих українців.

Мольєр переконливо і наочно показав ницість і підступність Тартюфа. Однак комедія не дає ніяких рецептів на випадок, якби герой - з усіма тими ж діяннями, виразами і філософією - чи не був підступним лицеміром і низьким брехуном. Як до нього поставитися, якби він був чесний і щирий? А якщо зовсім не від чесності і щирості Президента і навіть не від його добродіяння, - а від його елементарної адекватності залежить доля країни і майже сорока восьми мільйонів її громадян?

Іноді мені здається, що краще б він був Тартюфом.

Валерій ЗАЙЦЕВ, "Грані-Плюс"