Неісполняемимі основний закон

Немає сенсу влаштовувати черговий екскурс в історію українського констіітуціонного права. Про те, як Олександр Мороз цілу ніч продавлював Основний Закон через непоступливих депутатів і таки продавив, розказано неодноразово. Навколо "Пактів і Конституцій прав і вольностей війська запорізького" Пилипа Орлика апологети і розвінчувачі водили стільки хороводів, що витоптали всю зелень, залишивши голу мляву скелю. Про насильство над конституційними нормами наприкінці 2004р. і примусовою операції з відновлення невинності конституції в 2010г. теж не говорив тільки ледачий.

Однак не екскурси в історію зараз важливі і не дискусії про те, який варіант конституції сьогодні є більш конституційним. Важливіше інше. Прийнято вважати, що конституція - це основний закон, такий собі базис, на якому будується вся правова система держави. Так давайте подивимося, як виконується (а точніше - не виконується) ця основа українського законодавства. Постатейно.

Стаття 13 говорить, що надра і природні багатства належать народу. А вже від імені народу право власності здійснюють органи влади та місцевого самоврядування. Так от, питання: хто там розробляє шельф Чорного моря, особливо на Прикерченській ділянці? Хто керує приватними шахтами і кому йде прибуток від добувається на них нібито належить народу вугілля? Хто прихватизував природні багатства у вигляді берегів річок і морів, налаштувавши там елітні дачі? Нам тільки здається, що стаття 13 - це частина конституції. насправді вона давно вирвана звідти, зім'яла і кинута в корзину.

Стаття 14 говорить, що право власності на землю гарантується. Але яке ж це право, якщо на ділі селяни не можуть продавати і купувати сільськогосподарські землі? Додайте сюди тіньовий ринок землі, і побачите, що стаття 14 услід за попередньої валяється в кошику для непотрібних паперів.

Стаття 17 , зокрема, стверджує, що на території України не допускається існування іноземних військових баз. Чорноморський флот, а з ним і весь Севастополь голосно сміються: цей пункт залишається невиконаним з моменту прийняття конституції, і не буде виконуватися ще 29 років - якщо вірити Харківським угодам.

Стаття 26 зрівнює в правах і свободах іноземних громадян з громадянами України, а також гарантує іноземним громадянам право на отримання притулку. Проте всі ми пам'ятаємо, як ізраїльські спецслужби безперешкодно викрали і вивезли з України палестинського інженера. Як зовсім недавно в Києві був серед білого дня викрадений і вивезений до Росії політичний біженець Леонід Развозжаев. І це не єдині випадки, коли Україна откроенно ігнорує міжнародні зобов'язання з надання притулку.

Стаття 28 обіцяє, що ніхто з нас не буде схильний тортурам, знущанням, жорстокому і принизливому поводженню і покаранню. Стіни РВВС, Лук'янівського та Миколаївського СІЗО, в'язниці і колонії України бачили достатньо, щоб вважати статтю 28 конституції України науковою фантастикою.

Стаття 35 стверджує, що церква вУкраїні відокремлена від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана обов'язковою, а людина вільна вірити у що завгодно або не вірити ні в що. Чому при цьому в школах читають курс "Православної етики", а депутати активно намагаються узгодити свої законодавчі норми з християнськими релігійними канонами? Чому президенти один за іншим всіляко демонструють свою лояльність певної церковної інституції? Відповідь очевидна: тому що стаття 35 писалася для галочки, а не для виконання.

Статті 41 і 42 гарантують право власності і свободу підприємницької діяльності. Про що свідчать масові скарги підприємців на те. що у них "віджимають" або вже "віджали" бізнес за допомогою кишенькових судів, фіскальних органів, правоохоронців чи найнятих рейдерами "братків"? Та все про те ж: не тільки підприємці сумують - сумує нікому не потрібна конституція.

Статті 43-45 гарантують людині її трудові та супутні права . Тут і гідна оплата, і нормальні умови праці, і право на відпочинок ... Ці три статті є базою для такого потужного документа як Кодекс законів про працю - і немає в Україні іншого такого закону, який би порушувався настільки ж масово і буденно.

Стаття 49 обіцяє нам безкоштовну медицину . Тим часом, навіть у державних медустановах безкоштовним залишається хіба що візит до терапевта. Решта - за тіньові гроші в державних медустановах, або за білий нал - у приватних.

Стаття 53 говорить, що держава гарантує доступність і безоплатність освіти. На ділі ж шкільне навчання, не кажучи про більш високих щаблях, перетворюється для батьків у постійну статтю витрат, а для вчителів - в постійний процес витягування грошей з батьків.

Стаття 129 стверджує, що судді незалежні у здійсненні правосуддя і підкоряються лише закону. Що можна сказати з цього приводу в країні, де саме слово "суддя" стало символом ангажованості, підконтрольності і часто прямий продажності?

Цитуючи все ту ж українську конституцію, констатуємо: "цей список не є вичерпним". Кожен може самостійно простудіювати основний закон України і ткнути пальцем в статті. які, на його думку, не виконуються або порушуються. І кожному найджется куди ткнути пальцем.

Тим часом, конституційна асамблея готує новий варіант конституції. І порушувати її будуть по-новому. Будуть, не сумнівайтеся. А тим, для кого подібний стан речей здається неприйнятним, натякнемо: ніякі правила не будуть ефективними, якщо люди не налаштовані на їх виполененія. Тому, напевно, коштує не конституцію в черговий раз міняти, а, як казав геній сатири Михайло Жванецький, "в консерваторії щось підправити"?