УкраїнськаУКР
EnglishENG
PolskiPOL
русскийРУС
Олена Медведєва
Олена Медведєва
Психоаналітик, клінічний психолог

Блог | Любов триває стільки, скільки заслуговує

Любов триває стільки, скільки заслуговує

Сьогодні ми вкотре поговоримо про любов. Хоча любов така штука, що про неї скільки не кажи, все одно словами не опишеш, розумом не сягнеш, хіба що серцем опануєш, та й то не завжди. Щось таке відбувається із закоханими, чому важко дати визначення. Думаю, кожен із вас міг би розповісти про цей стан щось особливе. Хтось любов поетизує, каже: це сенс життя, а хтось лає, каже: це кара. А хтось просто живе і насолоджується кожною миттю. Кожна історія неповторна. Якусь можна віднести до мезальянсу, якусь – до банального флірту, якусь – до взірців, але загалом це просто різні сценарії одного й того ж почуття. Що ж таке любов?

Ну, не будемо читати вірші, хоча така спокуса є, тим більш, що у свято закоханих хочеться думати й мріяти тільки про високе, досконале, феєричне. Всі ходять такі замріяні, урочисті. І я теж. А от вчені зовсім не поділяють ні моїх, ні ваших почуттів. Вони просто досліджують, що ж воно таке. Певний час тому з’явився в медіа фейк, що у ВООЗ віднесли кохання до реєстру захворювань типу залежності, як від алкоголізму, ігроманії, токсикоманії, клептоманії, і пункт F 63.9 наче іменується як "Розлад звичок і потягів неуточнений". Загальні симптоми: нав'язливі думки, різкі перепади настрою, жалість до себе, безсоння, переривчастий сон, необдумані, імпульсивні вчинки, перепади артеріального тиску, головний біль, алергічні реакції. Так, такий пункт є, але про кохання там нічого немає, і, певно, хто запускав цю "качку", переживав саме такий "неуточнений", але тривожний стан.

Вчені досліджують вплив почуттів, афекти так само, як і любовну залежність. Вони звертають увагу на психологію, фізіологію, біологію і хімію кохання. "Я збожеволів, бо я люблю", – можна почути від закоханих. Психіатри розглядають манію ревності чи еротоманію, а психоаналітики, приміром, говорять про любов із позиції потягів, лібідо, неврозу, культури й сімейної історії суб’єкта, стосунків з іншими. Вона починається з контакту немовляти з матір’ю, бо саме первинний інший дає цю формулу любові, яка стане базовою на все життя. Це енергія потягу, спрямована на об'єкт. "Оскільки саме любов – це пристрасне бажання і втрата, то закохані дбають про себе та свої інтереси, а ось бути коханим, отримуючи у відповідь взаємне кохання і володіючи об'єктом любові, – значить знову воскресати її". І це твердження можна вважати ключовим у розумінні концепції кохання у Фрейда. Французький психоаналітик Жак Лакан казав, що любити – це мати дар давати, складно зрозуміти що, і невідомо, чи об’єкту кохання це потрібно, але не давати закоханий не має ніякої можливості. Йому відповідала пркрасна Одрі Гепберн: "Дарувати любов важливіше, ніж її отримувати".

Кохання не буває однаковим, все життя як страсті-мордасті. Спочатку симпатія, за нею пристрасть, закоханість, потім впізнавання, фаза тривалих почуттів, наступна фаза – прихильність, звичка, коли тобі добре поруч і нічого не хочеться міняти. Це в ідеалі. Бо багато кохань розбиваються вщент, і не тільки через побут. Загальна причина (звісно, що тут можуть бути в кожному випадку винятки) проста. Нездатність визнати, що реальність непередбачувана, і ніяк вона не хоче поміщатися в прокрустове ложе уявлень про те, "як це буде". І чим більші уявлення про майбутнє ми будуємо, тим складніше реальності в них вписатися, а отже і ймовірність розбити лоба в зіткненні з суворою правдою життя вища. І навпаки, чим менше фантазій, тим швидше реальність виявиться кращою всяких очікувань. Так от, одна з головних проблем з любов'ю якраз у тому і полягає, що очікування спочатку страшенно великі, адже любов – надважлива штука! Любові чекають все життя, з кожним черговим провалом накручуючи на неї все нові й нові очікування, мовляв, наступного разу все точно буде як у казці. Потім трапляються нові стосунки, і здається: о, нарешті, ось вона, любов назавжди! Але проходить час і реальність укотре розчаровує. Розумна людина б оглянулася і зробила висновки щодо помилковості своїх очікувань, але чомусь частіше виходить інакше: все закінчується звинуваченнями іншої людини в тому, що вона неякісно любить, бо так простіше, ніж визнати свою відповідальність за очікування і вимоги. Простіше кажучи, очікування щодо любові сильно завищені. Захоплено романтичні уявлення про кохання не дають побачити простоти і природності цього почуття.

Кажуть, що любити треба вміти, і що не всякий на це почуття здатний. Любити речі ми можемо роками, а от людину... Чому? Любити неживі предмети простіше. Від улюбленої сукні не потрібно відповідних почуттів, бо вона на них не здатна, і ми від цього не страждаємо. Ми її любимо такою, якою вона є, просто вже за те, що вона є, мені, наприклад, в ній зручно, вона мені пасує, в ній тепло і затишно. Але як тільки мова заходить про любов до людини, так відразу починаються якісь претензії. Сукня нам за любов нічого не винна, а людина повинна розуміти! Дивна штука в підсумку виходить – до улюблених речей ми ставимося краще і дбайливіше, ніж до своїх близьких. А як ми ставимося до недоліків своїх речей? Ми не сердимося і не ображаємося, улюблену сукню заношуємо і все одне продовжуємо її любити. Щодо неживих предметів набагато простіше відчути ту саму спокійну і безумовну любов, яку всі хочуть знайти у стосунках з людиною. От ви скажете: ну, порівняла, до одягу чи котлет, це ж не любов! Любов – людське. Звісно, але через це порівняння краще можна зрозуміти таке.

Всі ми здатні любити, але у найвідповідальніший момент ця наша здатність дає збій, тому що в інших людей ми бачимо не "річ у собі", а видатковий матеріал для свого психологічного свавілля. Нам мало того, щоб коханий чоловік був поруч – ми хочемо ще, щоб заради нас він виправив свої недоліки, змінив спосіб життя, смаки, друзів, інтереси, інакше ми його можемо розлюбити. Ми не любимо себе, не вміємо самі себе приймати, і тому не здатні спокійно і цілісно приймати іншу людину. Наше кохання спрацьовує тільки в простих випадках любові до неживих предметів, де невдоволення собою не може бути перенесено на об'єкт нашої любові. Саме невдоволення собою створює невдоволення іншими людьми. Нездатність визнати і прийняти свої недоліки, як певну даність, не дає нам можливості побачити цю саму даність в іншій людині. Ми бачимо недоліки в іншій людині і звинувачуємо її за них точно так само, як звинувачуємо себе за свої. А не було б цієї внутрішньої провини, так і іншу людину ми б сприймали зовсім інакше, дивилися б на неї тим же світлим поглядом, яким ми дивимося на улюблені речі. Любити іншу людину можна, тільки примирившись із собою. Ніхто нам нічого не винен за наше добре ставлення, бо це наш вибір: любити або не любити, піклуватися чи ні, й, якщо це не знаходить відгуку з іншого боку, це ще не привід для образ. Кохати чи бути коханим – не означає володіти. Щодо улюблених речей природним чином зберігається та дистанція, яку у стосунках з людиною доводиться встановлювати свідомо своїм вольовим зусиллям. Речі можна любити, але на них складно збожеволіти. А от у коханій людині ми розчиняємося – і це вже якраз патологія. Втрачати любов також боляче лише тільки через ту ж нелюбов до самого себе. Ми не зобов'язані зберігати вірність своїм речам, ми не прибиті до них цвяхами вимог, але без жодного зовнішнього або внутрішнього примусу повертаємося до них знову і знову. Ми вільні від них, і тому бережемо їм вірність – там де немає ланцюгів, немає і бажання їх порвати. Фредерік Бегбедер про це добре сказав: "Я пишу не для того, щоб просити тебе прийти, я пишу, щоб попередити: я завжди буду чекати".

Справжня вірність – це не моральна категорія, а необхідний наслідок з принципу задоволення: ми завжди повертаємося туди, де нам добре, і ніякі обітниці для цього не потрібні. Буде добре – будемо повертатися, припинить бути добре – підемо. Якщо вже говорити про "науку любити" і про те, що справжня любов – це щось більш складне і високе, ніж звичайна симпатія, то треба, думаю, навчитися спочатку любити людину "просто", без жодних зустрічних зобов'язань, без будь-якої залежності, зі щирою турботою. Чи здатні ви любити іншу людину ось так? Прийняти такою, якою вона є, з усіма "дірками і потертостями"? Чи здатні ви піклуватися про іншу людину з міркувань здорового егоїзму, не виставляючи потім рахунок за свої послуги? Чи здатні ви любити, зберігаючи при цьому свою цілісність і незалежність, не розчиняючись в іншій людині? Хоча, як показує моя практика, може, ви того і шукаєте – розчинення одне в одному, бо це ваша формула любові? Може, ви називаєте любов'ю втрату особистих кордонів, коли дві самотні і нещасні людини сподіваються стати єдиним повноцінним цілим? Якщо так, то вам – по допомогу до фахівців. Розберемося. І нічого, що здебільшого любовна лірика створена людьми, які погоджуються на солодкі страждання. Якщо й існує в житті "справжня любов", то це природна любов – та сама, яку неможливо описати за тією ж причиною, з якої неможливо вкусити дірку від бублика. Відсутність каменя в черевику – це не любов, це просто відсутність каменя в черевику. Довіряйте собі й іншому. Гонитва за привидами кохання забирає всі сили і нічого не дає натомість. І навіть Святий Валентин не врятує.

disclaimer_icon
Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZREVATEL – запосиланням...