Блог | Якби хтось воскресив небіжчика, то я би здивувалася менше: історія одного дива

Жінка народжувала дуже легко.

Перейми були сильні, але відчувалися без особливого болю.

Породілля байдуже дивилася в стелю, голівка плода плавно ковзала в пологових шляхах. Серце малюка билося ритмічно, й лікарці здавалося, що голівка плода – це м'який рожевий м'ячик, який зараз самостійно викотиться прямо до її рук.

Жінка з ними взагалі не розмовляла. Ні в приймальному відділенні, ні в пологовому залі. Просто мовчала і кректала.

Вона прийшла до приймального відділення і сказала лише три слова:

— Я мабуть народжую.

Вони поки що не знали, як оформити медичну документацію, бо навіть свого імʼя жінка не називала.

Через десять хвилин новонароджена дівчинка голосно кричала в руках акушерки. Родильниця мовчки дивилася в стелю.

Акушерка показувала дівчинку мамі, примовляючи, яка гарна мала і як швидко й легко вона народилася!

Лікарка чекала на відділення плаценти.

А жінка продовжувала дивитись у стелю.

Лікарка побачила, як матка прийшла в тонус і, замість плаценти, зʼявилися сіднички другого плода. Вони з акушеркою дивилися на ці сіднички і в їхніх очах не було здивування. А був страх, справжнісінький страх, тому що весь цей час вони слухали в пологах серце лише однієї дитини.

Лікарка зрозуміла, що плодовий міхур був один. А це означає….

Вона змусила себе не думати про те, що це означає, а тільки дуже ніжно і міцно водночас тримала другу малечу за тільце, виводячи спочатку маленькі ручки, а потім — голівку. Тільце висіло м'якою лялькою в її руках. Дуже маленьке. Дуже. Вдвічі менше, ніж у першої дитини. Лікарка дивилася на те, як швидко і злагоджено працюють неонатологи і, як і раніше, змушувала себе ні про що не думати.

І раптом... друга дівчинка схлипнула.

Спостерігаючи за відділенням плаценти, лікарка розуміла, що присутня зараз під час справжнісінького дива. Бо плацента теж була одна.

Це була двійня з однією плацентою та одним плодовим міхуром.

— Цього просто не може бути! — вона сказала це дуже голосно, звертаючись до роділлі, яка вперше подивилася на них із подивом у стомлених очах. — Те, що ви не хочете з нами розмовляти – це ваша особиста справа. Те, що ви не дивитеся на своїх дітей – це також ваша особиста справа. Але я не можу вам не сказати, що якби зараз хтось воскресив небіжчика, то я би здивувалася менше, бо історія знає приклади. Наприклад, біблійне воскресіння Лазаря. А ось те, що ваші діти живі…

Лікарка відчула, що в неї пересохло в роті і продовжувала спокійніше:

— Такі двійні потребують дуже ретельного спостереження усю вагітність. Багато таких двійнят просто не виношуються! Дуже часто одна дитина гине внутрішньоутробно, тому що друга забирає для себе більше кисню і поживних речовин з однієї плаценти і, як би, "обкрадає" першого. У вас теж так вийшло, але ж друга дівчинка жива! Одна дівчинка три кілограми двісті грамів, друга – кілограм вісімсот. Як правило, пуповини дітей знаходяться поруч, адже плацента одна. Пуповини перекручуються між собою та природні пологи неможливі!

Такі двійні лікарі можуть "дотягнути" максимум до семи з половиною місяців вагітності, паралельно готуючи дітей до передчасних пологів під постійним контролем їхнього стану, а потім розроджують достроково. І недоношені новонароджені довго лікуються та реабілітуються у дитячій реанімації.

У Вас виявилася саме така двійня. І при цьому – природні пологи живими та доношеними дітьми. Це — диво!

Породілля вже її не слухала.

Її чули лише дві дівчинки. Велика і маленька, соплячі, кричущі, причому, здавалося, що маленька не кричить, а бурчить, скаржачись на минуле внутрішньоутробне життя.

Все це вона розповідала своїй подрузі, однокласниці Маргариті, гуляючи в парку, вбираючи прохолодний липневий день.

У них була така традиція – один раз на рік, обов'язково – джинси, кросівки та доріжки парку, посипані минулорічною хвоєю.

Вони або розмовляли, або мовчали. Адже для мовчання теж іноді потрібна компанія.

Рита заплющила очі і дуже тихо сказала:

— Вона не забрала дітей, швидше за все.

— Не забрала. Вона пішла наступного дня. І порадила мені удочерити цих дівчаток. Вона так і сказала, що якщо я така розумна і добросердна, то я маю почати з себе, перш ніж навчати інших. Надати приклад, так би мовити.

— Ох, я б відповіла!

— У твоєму стилі не можна. Вона ж, таки, пацієнтка. Та й навіщо, власне?

Я просто їй сказала, що кожен має свою зону відповідальності.

Якщо я вмію плавати, то обов'язково спробую витягнути з води людину, яка потопає. І навіть буду її реанімувати до приїзду швидкої допомоги. Але я не буду в подальшому нести відповідальність за її освіту, вчинки, виховання та матеріальне становище. Моя зона відповідальності закінчиться там на березі.

— А далі?

Далі подруги, не змовляючись, підняли голови вгору.

Серед верхівок зелених дерев, що гойдаються, була видна смужка яскраво блакитного неба.