Блог | Культурна спадщина зберігає майбутнє нації

В цій назві поєднані протилежні напрями часу. З одного боку минуле, що все більше віддаляється від нас, а з іншого майбутнє, яке ще не прийшло. Але для того, щоб майбутнє настало і нація не зруйнувалася в вихорах сьогодення, треба знайти базис на якій має стояти нація обома ногами. Цей базис треба усвідомити, його треба зберігати, його треба любити і поважати. І невід’ємними частинами сакрального базису нації є її земля, історія і культурна спадщина, що дає пам'ять минулого, виховує сьогодення і зберігає націю на майбутнє.

Відео дня

Частіше за все культурна спадщина розглядається як сукупність матеріальних, світоглядних, вербальних надбань, що сформувались в минулому і якими можна і треба пишатися в сьогоденні і які можна і треба передати в майбутнє. Безумовно, це правильні посили, з огляду на ті емоційні вектори, що втілені в культурну спадщину і допомагають їй функціонувати. Але це ще не всі функції, які культурна спадщина має виконувати для збереження ідентичності нації, що, в свою чергу, не дає їй руйнуватися під впливом зовнішніх факторів. Зазначимо, що матеріальні і нематеріальні елементи культури фіксуються відносно території, а народи, які проживали на цій території, вносять свій вклад в її формування. І ця послідовність: територія, культурні надбання, тяглість сприйняття, закарбована українцями в часі. Треба створювати безперервність процесів, щоб минуле не забувалося, відтворювалося в сьогоденні і передавалося в майбутнє. Тому однією з головних функцій культурної спадщини, що зберігає дух українців (незалежно від національності) є її виховна роль відносно поколінь. Виховання відбувається не тільки в історичному аспекті: матеріальні вироби, історичні події, письмові джерела, народні приказки, обряди тощо, але має бути елементами вмонтованими в навчання поколінь сьогодні, щоб сформувати процвітаюче майбутнє.

Нема протирічь між історичними аспектами культурної спадщини і її виховною роллю, яка реалізується в сьогоденні. Підкреслимо тільки те, що культурна спадщина має стати не тільки елементом минулого, але й частиною сьогодення, що перейде в майбутнє. Це не просте нагадування того, що до народних і державних свят ми маємо вдягати вишиванки і купувати роботи народних майстрів. Це не тільки милування виробами ткацтва XXIII століття і споживання їжі, приготовленої за старовинними рецептами. Це є усвідомлення того, що ми родом з саме цієї землі, а трипільці, скіфи і козаки Запоріжжя, то наші прямі родичі між якими немає московітів. Одягти вишиванку, то відчути спорідненість з Десною, луками, горами Карпат і степами півдня.

Це теж саме, що носіння кілтів і спорранів шотландцями споріднює їх з славними воїнами минулого, це саме так, як традиції кашруту нагадують євреям, що саме вони принесли світ Тори людству. 

Культурна спадщина має тіло і душу. Тілу ми приділяємо значну увагу (хоч і недостатню) – зберігаємо надбання культурної спадщини від впливу часу, видаємо каталоги, влаштовуємо виставки. А от з душею культурної спадщини справа не така вже й гарна. Нам ще треба зрозуміти цю душу і стати її частиною, щоб відповісти на питання: 

Що є глибинною сутністю нашого народу, який не зігнувся в 2014 і не здався в 2022 році?

Чому ми тягнемося до рідних лук і невеличких хатинок своїх пращурів? 

Чому подивившись на старі будинки, вітряки, старовинні рушники ми відчуваємо себе саме українцями? 

Ще треба зрозуміти, що змусить нові покоління українців відчувати, що вони не частина Інтернету, а саме частина культурної спадщини України. Це не може бути примусовим навчанням або примусу до носіння речей чи походів в музеї. Це має стати частиною людського Я, яку не зможуть вирвати і викривити ніякі інформаційні технології. І тут ми підходимо до усвідомлення, що необхідно переводити культурну спадщину з розряду статусного, парадного, показового дійства в розряд глибинно-духовно-народного. Дійсно, парадні, статусні об’єкти: церкви, монастирі, ікони, рукописи, будівлі є елементом опікування держави.

А зникаючі села, сільські обряди, нестатусні будівлі, історичний простір переведені або на залишковий принцип утримання (за висловом: Хто хоче, хай займається) або віддані на знищення часом. А ще гірше, що вони віддаються на поталу через забудову історичного і культурного просторів в наших містах. Це веде до музеєфікації елементів культурної спадщини, але не відповідає на питання: "А куди зникає душа народу?".

Виникає нагальна потреба створення живого організму культурної спадщини, яка переживе віки, виховає нові покоління і створить непереборний захист Українства, як явища.

Сформулюю пропозиції для підйому душі культурної спадщини.

1. Держава має звернути увагу і підтримати зберігання традицій, матеріальних цінностей, культурного і природного просторів в селах і невеликих містах України. Саме там зберігається і проростає справжня душа культурної спадщини. Все, що в селах пережило століття: старі млини, будівлі, палаци, церкви має бути збережене і відреставроване. Не правильно казати, що це вже робиться – цього майже немає. Принцип має бути одним, є об’єкт культурної спадщини, він повинен бути збережений. Якщо хтось хоче полемізувати і не згоден – хай проїдеться по селах України. Він все побачить.

2. В містах в обов’язковому порядку треба сформувати історичні зони, які не підпадають під забудову і зміну. І це не можна віддавати на відкуп забудовникам. А то буде як в Києві: як був знищений Сінний ринок і простір навколо нього, в що перетворили вул. Глибочицьку, вул. Лесі Українки, вул. Мечникова. Київ отримав сумне звання Європейського міста з найбільшою кількістю багатоповерхівок. Від цього щасливі тільки окремі забудовники і чиновники, а не кияни.

3. Необхідно за рахунок держави сформувати принцип поєднання осмислення культурної спадщини з виховним процесом. Якщо школярі протягом року (за рахунок Держави) відвідують етнографічні музеї, приймуть участь в сільських святах, спробують національну кухню в відповідному оточенні, то на все життя вони збережуть відчуття приєднання до сакрального.

4. Треба навчитися берегти не тільки культурну спадщину, не тільки культурно-історичний простір, але і культурно-природний простір, в якому тільки і можна комфортно існувати і продовжувати життя культурної спадщини. 

Повертаючись до проблеми міст необхідно усвідомити, що українські міста мають зберігати культурну спадщину як культурно-історичний і культурно-природній простір, а не як територію для забудови.

Майбутнє України не вимірюється грошима, квадратними метрами і кількістю поверхів, а кількістю щасливих людей, які живуть в культурному і природньому просторі своєї Землі.

Тому, зберегти завтрашнє майбутнє, це значить зберігати культурну спадщину в сьогоденні.

Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZREVATEL – запосиланням...