Волонтер з Дніпра розповіла про жахи в дитячих інтернатах
Що відбувається насправді за стінами інтернатних установ – мало хто знає. Часто можна побачити історії про те, що в таких місцях ґвалтують, б'ють і жорстоко поводяться з дітьми. Тому потрапляння малюків у ці установи погано впливає не тільки на їхнє життя, але і на психічний стан.
Які жахи відбуваються в дитячих інтернатах і як там виживають діти – читайте далі в матеріалі OBOZREVATEL.
"Ґвалтують діти і персонал, залишають без їжі"
Як повідомила дніпровський волонтер Ольга Левченко, минулого тижня відбулася зустріч, де обговорювали, як знизити рівень тортур і жорстокого поводження по відношенню до дітей в інтернатних установах. Волонтер зазначила, що дитячі будинки та інтернати повинні припинити своє існування, і розповіла про кілька реальних історіях, що підтверджують потворне ставлення до дітей в подібних установах:
"Приїжджаючи раз на рік в дитбудинок з концертом і цукерками, Ви ніколи не дізнаєтеся, що відбувається там без сторонніх очей", – каже Ольга Левченко.
Так, педагоги в покарання можуть поставити в "розтяжку", надіти на голову труси, залишити на день без їжі. Крім того, бувають випадки, коли старші діти б'ють і ґвалтують молодших, а іноді це робить і сам робочий персонал.
За словами волонтера, півторарічну дитину можуть підняти за ноги і трясти, щоб "заспокоїти". А прогулянки дітей полягають в сидінні на 40-градусній спеці з не накритою головою без можливості піти під навіс.
Також здоровим випускникам дитбудинку можуть конвеєром ставити психіатричні діагнози, так як сусідній ПНІ (Психоневрологічний інтернат, - ред.) потребує заповнення ліжко-місць.
"Стан здоров'я половини дітей можна істотно поліпшити, якщо потурбуватися домовленістю з лікарнями про проведення операцій цим дітям", – зазначила дніпровський волонтер Ольга Левченко.
Ніхто ніколи не дізнається, чому діти при першому знайомстві з потенційними прийомними батьками біжать до них з радістю, а при другому – ховають очі і мотають головою: "Ні, не підемо в сім'ю".
Як пояснює волонтер, насправді це відбувається тому, що "добрий" директор зразково-показового дитбудинку популярно пояснив хлопцям: "У сім'ю їх беруть, щоб відібрати у них їх сирітські виплати, а самих використовувати як робочу силу".
"Директору не важливо, що в країні деінституціалізація. Директору важливо, що він отримує фінансування за кількістю ліжко-місць", – підкреслила Ольга.
Ніхто ніколи не дізнається про те, як в одному ПНІ не провела вчасно тендери і не включили на зиму опалення. Тому вихованці опалювалися вогнищами в приміщенні, і в результаті згорів цілий корпус. Якщо трапиться біда в прийомній сім'ї – Ви дізнаєтеся обов'язково. А про те, скільки людей загинуло під час тієї пожежі, не дізнаєтеся ніколи.
"Директор ініціює внутрішнє розслідування, створить внутрішню комісію, "вживе заходів". І все залишиться по-старому до наступного пожежі", – додала волонтер.
Ольга Левченко повідомила, що вихованці ніколи не зможуть розповісти правду:
"Вони звикли, що їм не вірять. Вони звикли, що всім все одно. Вони звикли, що після розголосу буде гірше.
Поліція ловить на вулиці дівчинку, яка втекла з притулку. Дівчинка скаржиться, що в притулку над нею знущалися. Здогадайтеся, що робить поліція? Правильно, відвозить дитину назад до притулку. Щоб там в дитині назавжди знищили зародок власної волі і прагнення керувати своїм життям. Думаєте, дівчинці зустрівся якийсь неправильний патруль? Звичайно, неправильний. Але правильних у нас в країні практично немає", – розповіла дніпровський волонтер.
Єдине місце, куди можуть помістити знайдену на вулиці дитину – це лікарня. Та сама лікарня з плямами цвілі на стелі і панцирними ліжками, з двома санітарками на три відділення, з катастрофічним дефіцитом медсестер, де дитиною абсолютно нікому буде займатися:
"І, можливо, вона пробуде там не два тижні для обстеження, як належить за законом, а у багато разів довше. На те, щоб не влаштувати вчасно цю дитину, знайдуться сотні причин у відповідальних інституцій... Ті самі відділення "отказнічков" наповнені такими дітьми, які живуть там місяцями", – додала Ольга.
За словами волонтера, коли дитина, що зіткнулася з жорстоким поводженням в дитбудинку, потрапляє в прийомну сім'ю, вона не розповідає відразу батькам про пережите. До того моменту, коли вона вирішить підняти цей жах із глибини душі і довіритися батькам, часто проходять роки – від трьох до п'яти років.
Крім цього, одна з прийомних сімей розповіла, що з 16 її прийомних дітей 13 демонстрували ознаки сексуального насильства в минулому. Але поліція "не бачить складу злочину" в оповіданнях вихідців з інтернатів.
А одна служба у справах дітей, почувши від батьків і дитини розповідь про сексуальне насильство, пережите в інтернаті, дала вказівку сім'ї мовчати про це – в іншому випадку пообіцяла звинуватити в насильстві прийомного батька. Це та сама служба, яка покликана захищати права і інтереси дітей.
Коли співробітникам ПНІ задають питання, чому цей хлопець гризе гумовий тапочок, вони відповідають: "Та це ж він завжди його гризе". І чому інший їсть власну блювоту, співробітники говорять: "Так він завжди так робить". Але працівники інтернату малоймовірно будуть щось міняти, тому що так "простіше".
Також волонтер Ольга Левченко зазначила, що в деяких інтернатних установах після візиту перевіряючих замість тапка хлопчикові дали гризти гумову іграшку. Там, де гуляли на відкритому сонці, зробили навіс:
"Але навряд чи перестали називати дітей з психіатричними діагнозами "наші дебіли". Навряд чи почали навчати тих, на кого навісили ярлик "нездібних" (хоча законодавство передбачає, що нездібних немає). А дирекція зразкового інтернату навряд чи почала з ентузіазмом віддавати дітей в сім'ї. Фінансування за кількістю ліжко-місць ніяк цьому не сприяє", – повідомила волонтер.
Дитбудинки та будинки дитини, інтернати та ПНІ в Україні відносять до місць несвободи. Характерні ознаки таких місць:
ті, хто там містяться, перебувають в беззахисному положенні;
в таких місцях високий ризик зловживань і недбалості;
місця несвободи часто неефективно управляються;
порушення носять системний характер.
Ольга Левченко вважає, що справа зовсім не в поганому директорі або злодійкуватих співробітниках. А в тому, що закрита система сама породжує всі ці жахи, безумовно, з активною участю конкретних співробітників і вихованців.
"Дітям потрібна родина"
Також волонтер повідомила, що навіть дуже хороший дитячий будинок з добрими, люблячими співробітниками, такий, де немає дідівщини, випускає дітей, абсолютно не пристосованих до життя "зовні".
Вони не знають, що таке ставлення в сім'ї, взаємна турбота і любов, врахування інтересів всіх членів сім'ї. Багато з них не вміють будувати відносини прихильності, тому що в їх дитинстві ці найважливіші для маленької людини нитки весь час рвалися.
"Прив'язався до медсестри в лікарні – тебе перевели в будинок дитини. Вдень з тобою улюблена добра нянечка – вночі тебе ніхто не захистить від злої нічної чергової.
Будучи весь час тотально незахищеним, як равлик, витягнутий з раковини, чи зможеш ти потім, будучи дорослим, стати комусь надійною опорою? Навряд чи. Звідси зростає безперервний ланцюг сирітства", – каже Ольга.
Так, дівчата-випускниці інтернатів набагато частіше відмовляються від своїх дітей, ніж жінки, які виросли в звичайних сім'ях. Вони не вміють заробляти гроші і їх витрачати.
Все в житті їм приносили на блюдечку, тому що вони сироти. Якщо у них запитати, хто несе яйця, вони дадуть відповідь, що їх несе завгосп. Вони розгубляться перед необхідністю сплатити комуналку і не зможуть розрахувати свій місячний бюджет. Вони не вміють обслуговувати себе в побуті.
"Одна колишня співробітниця дитбудинку дуже довго домагалася, щоб не тільки дівчатка, але і хлопчики в дитбудинку проходили курс домоводства і вчилися хоча б різати собі салати. А якщо директор дитячого будинку спробує встановити серед дітей чергування на миття туалету, перевіряючі органи швидко його оштрафують. Так і вийдуть в життя юні дорослі, які не вміють найелементарніших речей. У них часто складні стосунки з власністю", – зазначила дніпровський волонтер.
Дітям з дитячих будинків дарують багато подарунків, в той же час в умовах інтернату вони часто не відчуваються власністю. У будь-який момент їх може хто-небудь вкрасти і зламати. Тому підхід господаря до речі часто такий: краще зламаю я сам, ніж хто-небудь.
Діти не цінують речі, тому що не докладають зусиль до того, щоб їх отримати. Подарунки, як і державне постачання – як хороша погода: вона або є, або її немає, і вплинути на це неможливо ніяк.
Крім того, багатьом важко "налагодити відносини" з матеріальними цінностями і після виходу з інтернату. Випускники досить часто вдаряються в одну з двох крайнощів. Одні знову і знову намагаються випросити у навколишніх знижки, пільги та допомогу, тому що вони сироти, і жебрацтво стає стилем життя. Коли цей шлях впирається в глухий кут, людина може переступити рамки закону.
Друга крайність – мовчки чекати, що все в твоєму житті владнається само собою. Як стало відомо, один 22-річний випускник дитячого будинку помер в лікарні від відкритої виразки шлунка. Йому стало боляче і погано, але він не кликав на допомогу, а чекав, що медики самі здогадаються, прийдуть і врятують.
Діти не вірять в себе, тому що одного разу той, хто повинен був вірити в них більше всього на світі, від них відмовився. Їх цінність як особистостей у власних очах – нульова. Тому що тебе кинули, ти виявився не потрібен. І ніхто потім не наважився стати головною людиною в твоєму житті.
"Справа в тому, що абсолютно неможливо в теорії пояснити, як любити чоловіка і ростити дітей, як не боятися навколишнього світу, як планувати в ньому свій шлях і йти цим шляхом. Цьому вчаться всі роки дитинства і ще кілька років після, спочатку спостерігаючи , як з цим справляються батьки, потім справляючись з їх підтримкою.
Неможливо повірити, що ти насправді щось значиш, якщо ніхто не наважився назвати себе твоєю мамою. Дітям. Потрібна. Родина. Точка", – розповіла Ольга Левченко.
Волонтер повідомила, що досвід інших країн показує, що можливо до мінімуму знизити їх кількість, а в решти повністю змінити структуру і умови так, щоб права дітей не порушувалися, а їхні потреби максимально забезпечувалися.
"І це не тільки досвід інших країн – є і в Україні на кого рівнятися. Більш того, в Дніпрі", – підсумувала дніпровський волонтер Ольга Левченко.
Раніше OBOZREVATEL повідомляв про те, що в Дніпрі налічується близько 100 осіб, які хворіють "синдромом Плюшкіна". Так, місцеві жителі заповнюють свої будинки горами сміття і від цього страждають їхні сусіди.