Блог | Як згода Зеленського на вибори під час війни вплине на американський "мирний план"

Президент Дональд Трамп уже кілька місяців повторює одну й ту саму історію про Україну: існує "великий" американський мирний план, Росія "цілком згодна", а "український і російський народи в захваті". Єдина перешкода — Володимир Зеленський, який нібито навіть не бажає цей план прочитати. Підтекст прозорий: якби Вашингтон зміг обійти одного впертого президента країни, що воює, в Києві, війна вже давно була б закінчена. Йдеться не про раціональну дипломатію, а про те, що можна назвати "умиротворенням як бізнес-моделлю".

Рішення Зеленського відкрити шлях до виборів б'є безпосередньо по цій конструкції, не перетворюючи його при цьому на героя. Він украй непопулярний; ніхто не знає, чи виграє він узагалі; і немає жодних гарантій, що вибори під час повномасштабної війни будуть бездоганними. Проте заклик до загальнонаціонального голосування в умовах постійних ударів — крок серйозний. Це означає змінювати закони, ризикувати поразкою і відкривати свій уряд для критики, поки російські ракети продовжують вбивати людей. Для людини, яку проросійські телеграм-канали і команда Трампа постійно описують як диктатора, що чіпляється за владу, згода на вибори під час війни — крок, з яким вони вже не справляються. Цей жест лягає рівно між двома конкуруючими "мирними" проєктами.

З одного боку — американсько-російська лінія: Україна віддає додаткові території на сході, погоджується на обмеження своєї армії, відтерміновує питання щодо вступу до НАТО; натомість Москва дає розпливчасті обіцянки більше не нападати, а Вашингтон отримує можливість оголосити, що саме він "завершив війну". Українську землю розглядають як проблемний актив, майбутнє НАТО перетворюють на предмет торгу. Формула повторюється щоразу: посунути кордони на карті, підписати папери і назвати це "болючим, але необхідним компромісом".

З іншого боку — українсько-європейська лінія: є один агресор і одна жертва. Якщо агресор зрештою офіційно стає більшим, а жертва — меншою, проблема не вирішена; це лише демонструє, що агресія — прийнятна і вигідна дипломатична модель. Для Центральної та Східної Європи це не теорія. Усе ХХ століття вони спостерігали один і той самий цикл: Росія нападає, відкушує територію, заморожує ситуацію, чекає, поки світ змириться, а потім повторює все знову. Для них закріплення російських завоювань — це аванс за наступну війну.

Є й питання масштабу, яке у Вашингтоні воліють не помічати. У Росії, як і раніше, є ядерна зброя і велика армія; економічно це країна середнього розміру, що живе завдяки нафті та газу. Її вплив довгий час майже цілком спирався на один ресурс: експорт енергоресурсів до Європи. Для порівняння: одні тільки Гуандун і Цзянсу в Китаї за обсягом економіки наблизилися до двох трильйонів доларів кожна; якби вони були окремими державами, входили б до числа найбільших економік світу. При цьому Трамп фактично пропонує зупинити розширення НАТО і переписати європейську архітектуру безпеки заради країни, чий економічний тягар можна порівняти з однією китайською прибережною провінцією, а потім ще й винагородити цю країну додатковими територіями.

Ця логіка не закінчується Європою — вона безпосередньо переноситься на Тайвань.

Становище Тайваню щонайменше за двома параметрами вразливіше, ніж становище України. У нього немає аналога Європейського союзу на сухопутному кордоні; це острів, що залежить від морських шляхів і повітряних коридорів. Його противник — не сировинна держава, що деградує, а друга економіка світу і головний системний суперник США. Сьогодні з Вашингтона і Токіо лунають упевнені заяви: Тайвань не буде залишений один. Дуже схожими формулами роками описували й Україну. Але коли почалася реальна перевірка, допомога прийшла пізно, була фрагментарною і жорстко обмеженою.

Пекін спостерігає за війною в Україні як за живим навчальним посібником. Урок тут не тільки військовий, а й політичний.

Якщо Росія може вторгнутися до сусіда, скоювати воєнні злочини, пережити санкції і в підсумку отримати схвалену Заходом карту, що закріплює захоплення територій, то маршрут для Китаю стає очевидним: почати війну, вкопати війська, пережити кілька жорстоких років, дочекатися втоми у Вашингтоні та інших столицях — і потім погодитися на "історичний компроміс", у рамках якого жертві пояснять, що потрібно дивитися на речі "реалістично" і змиритися з урізаними кордонами, тому що в неї нібито "немає карт на руках" для продовження боротьби.

Санкції проти Китаю теж будуть виглядати зовсім інакше, ніж санкції проти Росії. Виведення Росії на узбіччя глобальної економіки виявилося болючим, але керованим, тому що ця країна стоїть осторонь від більшості складних виробничих ланцюжків. Китай, навпаки, перебуває в їхньому центрі — від базового виробництва до складної електроніки. Спроба накласти на Пекін обмеження того ж масштабу завдала б куди серйознішого удару по західних економіках. У низці галузей у найближчій перспективі це просто неможливо. Глобальні ринки і публічні компанії сильно зав'язані на китайську економіку — і в Пекіні прекрасно це розуміють. Якщо війна в Україні закінчиться визнаною втратою територій для жертви, там зроблять висновок, що світ просто не здатний витримати тривалу конфронтацію з Китаєм і зрештою повернеться до звичного "бізнесу як завжди".

Саме тому важливий не набір прізвищ, а повторювана схема. Електоральна ініціатива Зеленського не знімає його особистих проблем, але руйнує зручний образ диктатора, який сидить у бункері і відмовляється від будь-яких демократичних процедур. Вона ускладнює просування угоди, яка подається як "ампутація" України заради виправлення якихось "нелегітимних режимів". Уряд, який щойно пройшов через вибори під обстрілами, набагато складніше політично змусити віддати території за закритими дверима.

Питання тут не в тому, кому віддавати перевагу — Зеленському чи Трампу. Справжнє питання в іншому: який прецедент готові створити Сполучені Штати. Угода, яка закріплює російські захоплення, ставить паузу на майбутньому НАТО і посилає Москві та Пекіну сигнал, що терпляча агресія зрештою буде винагороджена, — це не нейтральне врегулювання конфлікту, а зразок для наслідування. Перетворення умиротворення на бізнес-модель може на певний час полегшити новинний порядок денний, але паралельно пояснить кожному амбітному режиму, скільки саме років треба перечекати, перш ніж світ знизає плечима і звикне до нової реальності.