Блог | Трамп ховає ООН. А з нею і старий порядок

Активність Трампа щодо формування "Ради Миру" та анонс розширення її сфери діяльності говорять про спробу створити умовно "проамериканську" міжнародну організацію. Точніше, "проамериканську" не на ціннісному рівні, а з погляду лідерства США. І формату, коли Трамп (наразі він) визначатиме, хто і на яких правах бере участь.

Відео дня

Чому так? Давайте розбирати покроково.

1. Трамп анонсує створення "Ради Миру" – органу, який керуватиме відновленням і просто управлятиме Сектором Гази. У структурі передбачається умовних три рівні учасників. Ядро – тобто ті, хто керуватиме процесом. Другий рівень – важливі партнери і ті, хто визначатиме пріоритети. Третій – всі інші. Начебто з правом голосу, але голос куплений за гроші у фонд, яким фактично збирається керувати Трамп. Ціна входу – 1 мільярд.

2. Паралельно з цим США різко критикують ООН і виходять з низки структур, які функціонували в системі Організації. Логічно – ООН це формально рівна вага голосу (за винятком Радбезу) і це аж ніяк не America First. Крім того, право вето в Радбезі є не тільки у Сполучених Штатів. І там можуть заблокувати, зокрема ініціативи самого Трампа.

3. Була надія на викручування рук партнерам по НАТО і затвердження беззастережного американського лідерства. Але більша частина європейських держав раптом не загорілися ентузіазмом від перспективи стати ресурсним донором американських ініціатив без права на власний голос. Криза НАТО стала очевидною. Події навколо Гренландії – всього лише один (і не головний) її прояв. Але, який може "поховати" функціонал Північно-Атлантичного Альянсу.

Таким чином, Трамп опинився в ситуації, коли немає жодної міжнародної структури, яка була б здатна виконати роль легітимації його ідей щодо трансформації світового порядку.

Водночас (за 2025 рік) ключовий конкурент США – КНР істотно наростила свій вплив у БРІК. А також, що найважливіше, створила формат ШОС+ - однозначно синоцентричну організацію. Варто зазначити, що партнери Пекіна по формату зібралися не на основі ціннісної близькості, а розуміючи ризики періоду розвалу старої світової системи. І зокрема ризики від надмірної активності президента США. Принаймні частину учасників ШОС+ ще нещодавно можна було називати насамперед "партнерами Сполучених Штатів".

Тобто КНР створює паралельні ООН структури, США своєю політикою, швидше, розполохують партнерів.

Ось на цьому тлі з'являється ідея трансформації "Ради Миру". Яку, судячи з усього, США позиціонуватимуть як ключову міжнародну структуру, що працює із заморожування міждержавних конфліктів. І, можливо, не тільки.

Але вузьке коло можливих учасників і дорогий "вхідний квиток" для інших робили таку ідею нереалізованою.

Вихід – відстрочка вступного внеску (нагадаю, йдеться про 1 млрд доларів) на три роки. Тобто початкове запрошення учасників "тимчасове". Далі Трамп вирішує хто з "тимчасових" залишиться, а хто піде. Альтернатива і гарантія постійного членства не змінюється – 1 мільярд під управлінням американського президента.

Далі дві хвилі запрошень. І вже перша хвиля дає розуміння завдань цієї структури. Серед перших запрошених (крім низки європейських держав) В'єтнам, Ю. Корея, Японія, СА, ОАЕ, та Індія – держави, які в тому чи іншому вигляді США думали використовувати як стримувальний фактор китайського впливу. Далі РФ, Туреччина, Таїланд, Індонезія, Пакистан, держави Центральної Азії і навіть Білорусь – країни, в яких США мають намір врівноважити вплив Пекіна. А "в частині з цих держав" спробувати зіграти проти Китаю.

При цьому для більшості таких запрошених якраз і пропонується варіант "три роки з відстрочкою платежу". Такий формат може здатися їм привабливим способом тимчасово убезпечити себе від нових тарифних (і не тільки) поривів американського президента. І значна частина з них погодитися. Тим самим потрапляючи в пастку – голосувати проти американських ініціатив у такій Раді ще небезпечніше, ніж демонстративно не вступати до неї.

І, нарешті, ще один пункт – запрошення Китаю. Не відразу, трохи згодом. Створюючи пастки і для Пекіна. Який декларує готовність обговорювати проблеми в широких форматах на рівноправній основі. Йому пропонують приєднатися й обговорити, але тільки в організації, яка існуватиме "за лідерства" США. Розтяжка для держави, яка претендує на статус другого полюса сили:

– не увійти означає спростити для Трампа створення вибору "або-або" для низки країн, які тільки починають входити в зону китайського впливу.

– увійти без застережень – визнати формальне лідерство США, що політично для Китаю сьогодні неприйнятно.

Найімовірніше, Пекін приєднається. Але у специфічному, зміненому форматі. Який може бути обговорений на зустрічі Трампа і Сі. Причина – дивись вище – допустити створення виключно проамериканської структури, в яку входять твої партнери ризиковано.

І ось на цьому моменті можна буде замовляти панахиди за Організацією об'єднаних націй. Адже ця структура насамперед створювалася для підтримання миру "в усьому світі". Але є нова – "Рада Трампа". Або "Рада Трампа і Сі". Або буде інша назва. Не так важливо. Важливе питання – а навіщо тоді потрібна ООН.

Момент, коли питання буде озвучено, стане ключовим для старої світової системи. Він означатиме її смерть.

А паралельно з цим "смерть" надій на "міжнародні норми" і "принципи", які ґрунтуються на механізми ООН або документи організації.

Тому для невеликих держав вкрай важливим стає питання виживання. Уже зараз. І судячи з усього, ключовою відповіддю на нього буде створення, розвиток різного роду регіональних союзів. Як великих і всеохоплюючих, так і просто систем економічної, гуманітарної або військової кооперації держав-сусідів. Важливою стає і гра на інтересах і балансі сил не тільки гегемонів, а й регіональних супердержав. Які, до речі, не вважатимуть негожим брати участь у таких регіональних коаліціях. У нашому регіоні претендентів на такий статус три – Туреччина, Польща і, можливо, Румунія.

Ну і, нарешті, ініціативи Трампа (укупі з ідеєю захоплення Гренландії) прискорили процеси трансформації ЄС. Для Євросоюзу часи старої політики, довгого пошуку компромісів в ухваленні рішень минули. Час уже не гроші, а питання виживання. Адже великий багатий союз, нездатний до швидких дій – природна "кормова база" для більш рішучих геополітичних гравців. Тому в ЄС так само будуть "внутрішні коаліції". Частина з яких починають формуватися вже сьогодні. І це ще одна можливість для невеликих держав у питаннях пошуку опори під час розвалу старої системи.

Якось так.

ЗИ: писати про внутрішню ефективність для держави вважаю зайвим. Якщо цього не буде – ніякі спроби знайти зовнішні опори у світі, де всі їдять усіх, не допоможуть.

Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZ.UA – запосиланням...