Блог | Сусіди Росії зрозуміли, що Кремль більше не господар: Вірменія дрейфує на Захід
Сам факт проведення в Єревані саміту Європейського політичного співтовариства став одним із найбільш наочних прикладів зменшення впливу Росії на пострадянському просторі, пише Віталій Портников для Vot-tak.tv.
Коли саміт проходив у Кишиневі, у Москві могли закрити на це очі. Молдова не перший рік дрейфує в бік Заходу, підписала угоду про асоціацію з Євросоюзом і стала кандидатом у члени ЄС. Але Вірменія — саме та країна, президента якої Путін ще 2013 року буквально змусив відмовитися від угоди про асоціацію.
Вірменія все ще входить до Євразійського економічного союзу та ОДКБ, а її прем'єр Нікол Пашинян нещодавно був у Москві і проводив переговори з російським президентом. І ось тепер на території Вірменії збирається "чужий табір" — співтовариство, що символізує зростаючі амбіції Заходу і його небажання рахуватися з проголошеною Росією в односторонньому порядку "сферою впливу". І ніхто на цьому саміті за Росією не нудьгує, зате в наявності дрейф Вірменії — приблизно такий самий, яким колись був дрейф Молдови, Грузії чи України.
І доказ цьому — не тільки саміт саміт Європейського політичного співтовариства, що залишається поки що радше символічним об'єднанням, а й перший в історії саміт Вірменія — ЄС. І, як і у випадку з самітом у Кишиневі, приїзд до Єревана настільки представницької групи західних лідерів виглядає справжньою передвиборчою підтримкою вірменського прем'єр-міністра. І це при тому, що на парламентські вибори у Вірменії Москва, здається, готова витратити не менше зусиль, ніж на президентські та парламентські вибори в Республіці Молдова.
Під час приїзду Пашиняна до Москви Путін публічно нарікав Пашиняну на неналежне ставлення до проросійської опозиції, на що й отримав глузливу відповідь вірменського прем'єр-міністра, який нагадав російському президенту про безперебійний інтернет у Вірменії.
Ще один символ — присутність на саміті в Єревані президента України Володимира Зеленського та його переговори з вірменським прем'єром. Якщо згадати, що днями Зеленський відвідував Азербайджан і проводив переговори з президентом цієї країни Ільхамом Алієвим, то стає зрозумілим, що екс-радянські республіки Південного Кавказу більше не живуть за принципом "ворог Росії — мій ворог" або хоча б — у Москві і цьому були б раді — не мій гість.
Усього цього Путін досяг власними зусиллями. Коли він ухвалив рішення про знищення української державності, він цілком міг вважати, що зникнення України з політичної мапи світу паралізує еліти інших колишніх радянських республік і змусить їх погодитися з відновленням якщо не союзної держави, то принаймні повноцінної російської сфери впливу. Вийшло щось прямо протилежне. Путін загруз у тривалій війні, а сусіди Росії зрозуміли, що Кремль — більше не господар становища.
Не можна сказати, що це сталося сьогодні. Уже у вересні 2022 року, після провалу бліцкригу і "Києва за три дні", Путін міг відчувати себе на саміті ШОС у Самарканді бідним родичем. Керівники країн Центральної Азії, незмінно чуйні до перепадів політичної кон'юнктури, приділяли особливу увагу голові КНР Сі Цзіньпіну, а сам Путін виглядав просто одним із очільників пострадянських держав, які прибули висловити шану китайському лідерові. Але в Самарканді, принаймні, не було Зеленського.
