Війна в Ірані, як я це багато разів повторював, вигідна насамперед Росії. Адже про деконструкцію системи влади там не йдеться. А якщо залишаються ті самі групи, Москва буде з ними працювати. Але при цьому агресія Ізраїлю і США дає додаткові бонуси для Путіна.

Відео дня

Де помилився Трамп

Трамп розраховував на венесуельський сценарій. Коли вбивство деяких представників іранських військових і політичних еліт змусить "нове керівництво" бути більш поступливими. І таким чином піти на співпрацю зі США. Не тільки в питаннях ядерної програми, а й у питаннях, наприклад, торгівлі нафтою. І якби вийшло, то у Трампа в руках були б важелі впливу на світовий ринок нафти і газу. Адже маючи активи у вигляді "венесуельських" та "іранських" об'ємів, ти по-іншому розмовляєш із країнами ОПЕК. До речі, для держав Аравійського півострова (партнерів США) це далеко не найкраща перспектива.

Але США не розрахували стійкості іранської політичної системи. Яка вкрай жорстка і жорстока у визначенні контурів зовнішньої політики, ідеологічних рамок. Але при цьому конкурентна всередині останніх. Тут і політичні суперечки, і виборність ключових органів (включно з Радою Експертів), і паралельні структури, і "держава в державі". Це не примха, це необхідність для збереження режиму в складній за своєю структурою (демографія, етнічний склад, відносини з сусідами, внутрішні диспропорції розвитку) країні. Парадокс, але правлячий режим Ірану зробив те, що активно радять "будівельники демократії" - відбудував сильні інституції. На свій лад і не зовсім "демократично". Але, як є. І це дало свої результати: вбивство одного політика, воєначальника, релігійного лідера нічого не дає. Коли є інституція, що працює, рішення залежать від рівня її можливостей, розвитку, корпоративної культури, зрештою. Тобто керівник відомства — радше політична фігура і рішення ухвалює не він, а відомство (структура).

США та Ізраїль мають, ймовірно, мережу інформаторів і партнерів всередині системи в Ірані. Але на середньому рівні. Відповідно, щоб спрацював кейс Венесуели, їм необхідне кар'єрне зростання "своїх людей". Простіше кажучи, доведеться послідовно вбивати всіх, хто вище рангом. Довго і немає гарантій результату.

Іран, розуміючи, що ведення війни зі США та Ізраїлем у класичних рамках веде до поразки, вибрав тактику розширення поля конфлікту. Простіше кажучи, робити так, щоб війна стала проблемою якомога більшої кількості держав. Які й так не прагнули палко підтримувати ідеї Білого Дому. І якщо (точніше коли) хвиля тиску на США набере сили, входити в новий переговорний процес. Заявивши на внутрішньому полі про "перемогу" і "захист своїх цінностей".

З іншого боку, на відміну від Путіна в агресії проти України, Трамп, розпочинаючи агресію проти Ірану, був украй стриманий у заявах про мету операції - знищення потенціалу (ядерного, ракетного тощо) є вельми суб'єктивною штукою. Успіх ракетних ударів є. І американський президент може заявити про свою "Перемогу" почавши переговори з черговим "новим" іранським керівництвом.

І ось на цьому підходимо до інтересів Путіна.

Перше і ключове, що прагнутиме зробити начальник Кремля - надати "послугу Трампу". В обмін на можливу послугу на іншому напрямку в майбутньому. До чого це я?

Якщо режим залишається незмінним, але водночас частина відомих (і знайомих, зрозумілих, передбачуваних) його представників мертві та не можуть сісти за стіл переговорів, виникає питання "а з ким говорити?". І тут РФ, що має ширші контакти всередині іранських еліт, намагається (точніше, поки що натякає, спробує незабаром) запропонувати себе як посередника. Таким чином, з одного боку Москва зберігає контакти з Тегераном, навіть незважаючи на провальні результати співпраці (для Ірану). З іншого – ось вона послуга Трампу. За яку той буде готовий заплатити зустрічною послугою. Наприклад, щодо України.

Друга складова – нафта. Але поки не про санкції. В українських ЗМІ багато інформації про так званий "тіньовий флот РФ", про сірі механізми продажу нафти (наприклад, з підміною документів або довантаженням іншим сортом десь у середземному морі). Є навіть статистика щодо зростання продажів (а не падіння) у річному вираженні. І багато інформації про падіння надходжень від продажу нафти в російський бюджет. На перший погляд, парадокс. Але якщо подумати, то сіра схема продажу передбачає наявність продавця в безпечній юрисдикції. ЄС, Близький Схід, Африка. Формально не пов'язаний із РФ. Він отримує гроші від покупця. І питання на логіку – а навіщо такій прокладці легально переказувати ці гроші в російський бюджет? Якщо у РФ є потреби в грошах на паралельний імпорт – чистий на купівлю, зокрема, матеріалів і комплектації для своєї зброї в США, ЄС, Японії, Кореї тощо. Правильно, значна частина нафтових грошей "на війну" залишається за межами Росії. Бюджет РФ, природно, недоотримує. Цивільні статті скорочуються. А ось із військовими все ок. Адже частина грошей за межами РФ.

До чого тут Іран? Якщо дуже спрощено і примітивно, то на ринку важкої сірчистої нафти венесуельські, іранські сорти і російський Urals були конкурентами. Операція проти Мадуро прибрала одну проблему. Війна проти Ірану другу. І крім зростання цін на нафту виник дефіцит якраз важкої сірчистої нафти – близької за характеристиками до російського Urals. Саме тому 4 дні тому дисконт російської нафти щодо Brent (від -20 до - 30 доларів за барель) змінився "премією" в +5-7 доларів. При зростанні цін до 100 доларів за бочку. І вже тоді "сірий" нафтовий бюджет почав отримувати в 2,5 - 3 рази більше виручки від продажу сировини. Тобто гроші на війну пішли. І це поки що без санкцій.

А зараз, увага, про санкції. На початку 2026 року зустрічав інформацію, що РФ завантажила на танкери обсяги приблизно 2-х місячного свого експорту. І в умовах складнощів із реалізацією могла виникнути проблема наявності "порожнього" транспорту. General License від США звільнила ці обсяги на місяць. Але в танкерах умовно "двомісячна" норма. І ціни на ринку високі. Таким чином, зараз РФ отримує можливість половину цих доходів (пам'ятаємо про "сірі гроші" на паралельний імпорт) легально і спокійно запустити у свій бюджет. Який з дефіцитного різко стає профіцитним. Другий бонус. При цьому ймовірність продовження Генеральної ліцензії ще на місяць-два досить імовірна. Щоправда, тут буде і минуть - ціни на Urals дещо "просядуть". Але все одно це буде понад 70 доларів за барель за оптимістичного (!) показника, закладеного в бюджет РФ 59. Хороша премія.

І, нарешті, третій бонус. Мирні переговори. Процес під патронажем США був "успішним" з погляду кількості, а не якості – дійсно обговорили безліч другорядних питань, не зачіпаючи основних. Простіше кажучи, домовилися як стежити за припиненням вогню, але де як і на яких умовах припиняти, обговорити не встигли.

Проте переговорний процес підійшов якраз до основних тем. І тут з огляду на різницю підходів і вимог позиції української та російської делегацій стали нагадувати гру "хто перший моргне". Тобто наполягати на своїх пропозиціях в очікуванні, що твій опонент "грюкне дверима" і вийде з процесу. Саме вийде, чим серйозно розсердить Трампа. (на жаль, але емоційність одного американського політика дійсно стала чинником міжнародної політики).

Так от, поки Трамп зайнятий Іраном, українське питання не є ключовим. Тобто Путін отримав час, коли не кажучи "ні", він може спробувати змінити ситуацію у війні. Та ще й в умовах, коли різко збільшився приплив грошей на ту ж війну. Простіше кажучи, Росія отримала можливість чергової "останньої спроби літнього наступу". Причому, якщо нафтові гроші йтимуть і далі (тобто війна США проти Ірану затягнеться до травня) без необхідності примусової мобілізації – кошти на фінансові інструменти знову є.

А що Україна?

І тут виникає логічне запитання про позицію України. Якщо сприймати ситуацію лінійно і просто очікувати реакції (допомоги, заяв, підтримки) з боку партнерів, нам буде складно.

Але війна в Затоці – це можливість вийти на нові, несподівані партнерства. У тому числі з державами, які з нашого питання були підкреслено нейтральними. Нейтральними вони і залишаться, але якщо Україна виявиться здатна на ефективну політику в регіоні, ми можемо отримати більше ніж просто заяви про підтримку – можливості на технологічному, фінансовому, політичному полі на кілька років.

Але це вже тема зовсім іншого поста. Ймовірно, завтра вранці )

Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZ.UA – запосиланням...