Відео дня
Проти кого протестує Туреччина
Троє загиблих демонстрантів. Один помер від поранень поліцейський . Тисячі постраждалих. Проти чого виступають мільйони обурених громадян на вулицях Стамбула, Анкари, Ізміру та інших міст Туреччини? Путінська пропаганда вже намагається виставити турецькі протести таким собі місцевим "делоленточним бунтом" мережевих хом'ячків і оскаженілих хіпстерів. Адепти "Русского мира" передбачувано твердять, що народ Туреччини виступив проти демократичних проєвропейських ліберальних реформ Ердогана. Українська опозиція взагалі не обтяжує себе аналізом того, що відбувається по той бік Чорного моря, віддаючи перевагу мантри в стилі "ось як треба!". Турецькі спецслужби шукають іноземних агентів, нібито організували бунт, а бунтарі продовжують вимагати відставки прем'єр-міністра.
Отже, що ж це за влада така, проти якої так енергійно виступили турки?
Після військового перевороту в 1980р., Що послідував за ним державного терору проти лівих і правих, і переходу влади до цивільної адміністрації жодна партія в Туреччині не могла отримати в свої руки всю повноту влади. Будівля уряду республіки стало притулком для череди коаліційних урядів, які запам'яталися хіба що високим рівнем корумпованості. Реформа економіки призвела до переважання приватного сектора, але для нього ще треба було створити відповідні умови. Замість того в 2001р. грянув фінансово-економічна криза, який обвалив економіку Туреччини. А на хвилі невдоволення, викликаного кризою, в 2002 р. до влади прийшла партія справедливості і розвитку на чолі з Ердоганом.
Звідки він узявся? Ердоган - представник нового покоління "політичного ісламу" в турецькій політиці. Він був мером Стамбула і членом ісламістської Партії процвітання, коли та в результаті військового перевороту 1997 була заборонена і оголошена неконституційною - за симпатії до джихаду і спроби ввести норми шаріату в цивільне законодавство. Відсидівши чотири місяці, він вступив у нову Партію благоденства - теж ісламістську, зрозуміло. А коли та теж була оголошена неконституційною, Ердоган "пішов іншим шляхом" - розсварився зі старою ісламістської гвардією і заснував власну партію, більш помірковану, без симпатій до джихаду, але знову ж консервативну та орієнтовану на політичний іслам. Відмінною рисою Партії справедливості і розвитку було парадоксальне поєднання помірного ісламського консерватизму і орієнтації на інтеграцію в Європейський союз.
Вже через рік після створення ПСР перемагає на парламентських виборах, зі своїми 34,28% майже вдвічі випередивши партію ідейних спадкоємців Ататюрка. Відтоді партії вдавалося зберегти політичне лідерство в країні, і Ердоган скористався цим повною мірою.
Уряд Ердогана активно вело і продовжує вести роботу по зближенню з Європейським союзом. Продовжила бурхливо розвиватися сфера туризму - 51% економіки країни становить якраз сфера послуг, зав'язана в основному на туризм. Рівень життя турків за 10 років зріс, і навіть криза 2008-2009рр. не став для країни катастрофою, хоч і зіпсував показники. Водночас, зовнішній борг Туреччині становить 100 млрд доларів США - це теж результат правління Ердогана і якоюсь мірою пояснення й зворотний бік його економічних успіхів.
Безумовно в заслугу собі Ердоган може поставити замирення з Курдської робочої партією, яка нещодавно припинила бойові дії і почала відведення своїх бойовиків з території Туреччини.
Ердоган добре засвоїв уроки 90-х, коли його партії одна за одною закривалися, а військові втручалися в державні справи, коли вважали за потрібне. Тут слід уточнити, що армія в Туреччині - традиційно сильний і самостійний інститут. Зокрема, армія дотримувала світський характер турецької держави.
Тому Ердоган зробив ряд кроків щодо зміцнення контролю над армією. Цілий ряд вищих військових чинів був відправлений за грати за звинуваченням у підготовці військового перевороту. Армію вивели з-під виключній юрисдикції військової прокуратури і зробили її підзвітною цивільному правосуддю. Склад Конституційного та Верховного судів після реформи Ердогана призначається ердогановскім ж парламентом і урядом.
Паралельно ПСР тихою сапою проводить в життя свою ісламську програму. Тут потрібно зауважити, що секуляризм, світськість - це основа турецької державності ще з часів Мустафи Кемаля Ататюрка. Тому така, здавалося б, дрібниця, як дозвіл на носіння хіджабу в школах, в Туреччині набуває символічного значення. Але Ердоган пішов далі, посиливши викладання ісламу в школі. Посилюється вплив ісламу на багато сфер життя, в тому числі на торгівлю (Ердоган на релігійному грунті прагне обмежити торгівлю алкоголем).
Засоби масової інформації в Туреччині не можна назвати повністю вільними. Досить сказати, що в Туреччині журналістів, ув'язнених у в'язницю, більше, ніж у тоталітарному Ірані. Тому не дивно, що в перші дні бунту провідні телеканали крутили турецькі варіанти "Лебединого озера".
Поліція ніколи не соромилася застосовувати насильство проти громадян, та й громадяни, особливо політично активні, мають досвід вуличних боїв і сутичок з тамтешнім спецназом. Велика кількість турецьких політемігрантів та заборонених на батьківщині турецьких політичних організацій - реальність нинішньої Європи. Це було і до Ердогана, але при ньому ситуація посилилася.
Зрештою, Ердогана стали не без підстав підозрювати в намірі внести чергові зміни до конституції, які б дозволили йому залишитися при владі ще на 10 років.
Ці одинадцять років не пройшли для Ердогана даром. Він навчився надходити жорстко. Він навчився контролювати країну. Він розучився поступатися кому б то не було і брати до уваги думку супротивників. Рано чи пізно він повинен був спіткнутися.
Так, сквер Газі важливий для жителів Стамбула. Але куди важливіше виявилося те, що на їх бажання бути почутими влада відповіла невмотивованим насильством.
В очах стамбульців вирубка дерев, поліцейський водомет, засилля ісламу, економічний гніт і політичний монополізм ПСР миттєво і не без підстав вишикувалися в єдину систему, символом якої став Ердоган.
Прем'єр цього не зрозумів. Він вирішив, що подальше насильство і тверда позиція - це те, що потрібно в нинішній ситуації. Після чого на вулиці вийшли мільйони.
Серед протестувальників - комуністи, активісти найбільших профспілок, анархісти, послідовники Ататюрка з народної республіканської партії - строкатий набір. Але більшість становлять безпартійні громадяни, які просто-напросто не хочуть, щоб їм ще 10 років нав'язували іслам та іншу консервативну єресь в якості державної політики. Це якраз той випадок, коли відносна економічна успішність уряду не виправдовує його політичних помилок.
Ердоган цього теж поки не зрозумів. Він твердить про екстремістів, про закордонних змовах, що виглядає просто безглуздо на тлі мільйонних демонстрацій і було б просто смішно, якби в руках у джерела цих нісенітниць не знаходились важелі управління всією країною і репресивним апаратом зокрема.
Однак всю небезпеку ситуації зрозуміли в керівництві партії Ердогана. Поки сам прем'єр був у від'їзді, його заступник приніс мітингувальникам вибачення. Президент Гюль також висловлюється проти надмірного насильства і називає протести "проявом демократії". Турецькі експерти вже заговорили про кризу всередині правлячої партії: мовляв, Ердоган зарвався і своїм непомірним репресивним ентузіазмом підставляє своїх соратників, і ті вирішили грати свою гру.
Прорахувалися ті, хто розраховував на швидке припинення протестів. Вони вирують вже тиждень, з різним ступенем інтенсивності - але без тенденції на згасання. Найбільші опозиційні партії скористалися ситуацією і змусили владу піти на переговори не тільки з активістами вуличних протестів, але і з лідерами опозиції. У першу чергу, мова про Кемалісти. З першої ж ночі активісти найбільших профспілок Туреччини брали участь у вуличних боях, а через кілька днів Конфедерація профспілок Туреччини оголосила загальний страйк. До страйку приєдналися і держслужбовці Стамбула - це право, за іронією долі, їм кілька років тому надала конституційна реформа Ердогана.
Ердоган вперто робить вигляд, що не відчуває, як під ним похитується прем'єрське крісло. Він наполягає на продовженні вирубки дерев у парку Гезі, ігноруючи антиісламістські, антіконсерватівний характер протестів. Але йому належить зіткнутися і з осудом світової спільноти: в Європі, куди так прагне Ердоган, прийнято враховувати думку громадянського суспільства, а не розстрілювати його як попало з водометів і травматиків. Західна преса пригадує Ердогану і дружбу з Путіним, і репресії проти журналістів, і встановлення автократії. Тільки ледачий не називав Ердогана "султаном". Але тут є нюанс: по-перше, султанів не беруть до Європи, а по-друге, турки не для того сто років тому повалили владу султана, щоб сьогодні дозволити новому кандидату в султани запанувати в Республіці.