Путін-2013 і "чорний жовтень-93"

1,8 т.
Путін-2013 і 'чорний жовтень-93'

Жовтень для Росії традиційно видався багатим на важливі історичні дати. Досить згадати подію, які одні називають "Великої жовтневої соціалістичної революцією", а інші - "жовтневим заколотом". А ще сьогодні, 7 жовтня президент Путін відзначає свій 61-й день народження. Втім, дата не кругла, так що особливого сплеску уваги до неї навіть у чисто російській пресі немає. Там куди більше приділяють увагу іншому "ювілею" - 20-річчю розстрілу Верховної Ради РФ.

Тим часом, нинішнього лідера Росії та криваві події дев'яносто третього року об'єднує не тільки формальна хронологія. Зв'язок тут більш, ніж глибинна, хоча це і може здатися на перший погляд парадоксальним. Справді - провідні російські ЗМІ ще з тих часів всі вуха прожужжали про "перемогу демократії", моторошної небезпеки, що загрожувала їй з боку збунтувалися парламентаріїв, і інших "штампах".

А причому ж до цієї самої демократії людина, яку самі помірні критики іменують "освіченим абсолютистом", а більш радикальні - "тираном" і "душителем свободи", виходячи на протести проти його правління з білими стрічками на рукавах? Тим більше, 20 років тому лише нещодавно звільнився з КДБ молодий Володимир Володимирович, працюючи всього лише в "пітерської" команді одного з лідерів перебудови і мера "північної столиці" Собчака, і думати не смів про велику політику.

Проте, Путін-2013 просто не міг би відбутися в нинішньому вигляді без октября-93, пізніше названого "чорним". Власне, в ніч з 3 на 4 середнього місяця осені лише настала розв'язка кризи, накапливавшегося останні місяці й роки. Суперництво віце-президента Руцького, спікера Верховної Ради Хасбулатова і тодішнього президента Єльцина - це тільки зовнішні "декорації". Куди більше значення мало катастрофічне зниження рівня життя переважної більшості населення Росії після початку зубодробильних ліберальних реформ Гайдара за рецептами "чиказьких хлопчиків". Ультра-ліберальних економістів-монетаристів, до яких і в самих же США ставляться з дуже великим скепсисом, розуміючи, що жодна країна довго не витримає неминучого після реалізації їх "рецептів" моторошного зубожіння.

Невдоволення в суспільстві знайшло вираження в позиції більшості депутатів Верховної Ради Росії. Того самого складу, який проголошував незалежність колишньої РРФСР, вибирав своїм головою (до обрання на всенародних виборах президентом) Бориса Єльцина, голосував за ратифікацію Біловезьких угод про скасування СРСР. Тобто, називати його "про-комуністичним", як намагалися це показати ліберали - більш, ніж перебільшення.

Зрозуміло, в стані противників Бориса Миколайовича було чимало і "спадкоємців Ілліча". Але не менше і націоналістів, і патріотів-державників, і просто незадоволених радикалізмом реформ демократів. Навесні 1993 року ними була зроблена спроба імпічменту президента, не отримала достатньої в дві третини голосів більшості депутатів. Другої спроби глава держави чекати не став, і вдосталь поїздивши в підмосковні дивізії Внутрішніх Військ за виразом підтримки, просто розпустив 1 вересня парламент Указом № 1400. В ім'я захисту демократії, зрозуміло.

Розстріл Білого Дому - "демократія по-російськи"

Те, що відбувалося далі, правда, на демократію походило дуже мало. Навіть формально. Увечері того ж 1 вересня, незважаючи на заборону (!) Президента на проведення засідань, Конституційний суд визнав Указ № 1400 суперечить Основному Закону країни. Тут же парламент оголосив Єльцину імпічмент, грунтуючись на статті чинної на той момент Конституції, що дозволяла позбавляти повноважень президента у разі грубого її порушення простою більшістю голосів. Тобто, строго за законом, з 1 вересня Борис Миколайович був вже не президентом, а путчисти, що не відомо на якій підставі сиділи в Кремлі.

Але, як казав Наполеон: "Навіщо мені закон, якщо у мене є армія?". Правда, Талейран резонно зауважив на це своєму патрону: "На багнетах можна прийти до влади, але сидіти на них незручно, колеться". Проте, Єльцин, зберігши контроль над армією, спецслужбами, і, що важливо, над телебаченням - пост поступатися не захотів і пішов на конфронтацію із законодавчою і судовою гілкою влади. А коли прихильники Верховної Ради спробували захопити телецентр, щоб донести до населення свою позицію (дивна "свобода слова по-єльцинського", чи не так - коли в телестудію доводиться прориватися силою тим, хто телебачення фінансує через держбюджет?), Почалася збройна фаза конфлікту.

Підсумком став розстріл російського "Білого Дому" з танкових гармат, показаний по всім російським і міжнародним телеканалам.

Спостерігачі досі сперечаються, чим була викликана настільки неадекватне застосування сили. Зрештою, можна ж було захопити будівлю парламенту в ході звичайного штурму, навіть силами тільки спеціальних підрозділів. Невже не знайшлося нічого кращого, крім 125-мм фугасних снарядів, просто розривали на пил всіх, хто перебував у кімнатах злощасного будівлі?

Але, може бути, у Єльцина, незважаючи на гучні слова його апологетів про "вірність армії присяги" (який і кому?), Просто не знайшлося навіть жменьки справді відданих бійців? Не дарма ж він так "довіряв" генералам Міноборони, що наказав відключити у відомстві як внутрішню зв'язок, так і зв'язок з військами на місцях, залишивши працюють телефони тільки у міністра оборони і начальника Генштабу. А, скажімо, "близнюк" знаменитої "Альфи", "Вимпел" відкрито відмовився виконати злочинний наказ стріляти по своїх - після чого був розпущений. Може, крім десятка офіцерів-танкістів, що сиділи в танках, які стріляли по Білому Дому, у "гаранта Конституції" попросту не було реальної опори в Збройних Силах?

За що боролися - на те й напоролися

Як би там не було, мета була досягнута: Верховна Рада переможений, проведені нові вибори вже в Державну Думу, на референдумі освячена нова Конституція, що давала президенту "царські" повноваження. Ліберали тріумфували: "Наша взяла!"

На жаль, тріумфували вони недовго. Так, Чубайс ще встиг закінчити "приватизацію", в ході якої за безцінь ушлим новоспеченим олігархам перейшли всі багатства Росії, які після цього встановили істинний контроль над країною, іронічно званий "Семибанкірщина". Тільки от рейтинг у Єльцина напередодні виборів 1996 став аж 8%.

Правда, за допомогою політтехнологічних чудес з використанням лідера комуністів Зюганова і "темної конячки" генерала Лебедя, Борису Миколайовичу таки вдалося отримати мандат на наступний термін. Але на третій вибори він йти вже не зважився, фактично передавши владу Путіну.

І ось тут ліберал-демократів, "семибанкірщину" та інших "захисників свободи" а-ля 93 роки чекав неприємний сюрприз. Виявилося, що захищати демократію недемократичними методами не можна. Тому що цей лад, за визначенням, даному, скажімо, французом Токвілем, припускає реальне "поділ влади" на законодавчу, виконавчу і судову. Які стежать один за одним, не даючи жодної з них стати самодостатньою - що і носить назву "системи стримувань і противаг".

Політична ж система Росії після 1993 року стала являти собою, в кращому випадку, слабо підретушовані авторитаризм. Опереткова Держдума, яка не володіє ніякої реальної владою, в тому числі, і за призначенням членів уряду, судова система, в основному займається піар-вердиктами по "кухонним" позовами пересічних громадян. А лібералізм 90-х років забезпечувався всього одним фактором - особистістю Бориса Єльцина. Але коли йому захотілося на спокій, та ще з гарантіями того, щоб не потрапити на старості років під суд (як, скажімо, старого екс-президенту Єгипту Мубараку), він вважав за краще передати свій "скіпетр" наступнику поконсерватівнее.

Після чого вся "демократичність і ліберальність" Росії розсипалася, як картковий будиночок. Справа навіть не в тому, що новий президент відродив колишній гімн СРСР (хоч і на нові слова), а також неокомсомол під брендом "Наші". І навіть не в тому, що піднабрався на нафти, що подорожчала "жирку" Москва заявила про амбіції регіональної наддержави, як, наприклад, в ході війни за Південну Осетію.

З'ясувалося, що рівно ніяких політичних і юридичних гарантій в Росії немає ні у простих громадян (що, загалом, для них не вперше), ні в еліти. І як тільки той чи інший представник останньої намагався встати в "контру" з Кремлем, його очікував швидкий і жорсткий відповідь. Телеканал НТВ був відібраний у олігарха Гусинського, ОРТ - у Березовського (сумний фінал Бориса Абрамовича загальновідомий), Ходорковський виявився захованим на багато років за грати, Абрамович розсудливо переїхав на Туманний Альбіон ...

"Пішли на спокій" і переважна більшість "батьків ліберальних реформ". Нині вони, в кращому випадку, керують "синекурами", начебто чубайсовского "Роснано" або читають лекції у Вищій школі економіки, як Євген Ясін. Деякі, правда, начебто Явлінського або Нємцова, намагаються грати в опозиційну діяльність. І влада їм це навіть дозволяє. А що - небезпеки для Путіна в діяльності таких опозиціонерів немає ніякої, зате перед Заходом відзвітувати можна насчет "дотримання демократичних стандартів". Подібно до того, як в 30-х роках минулого століття Сталін тримав на волі півдесятка архіеерев РПЦ (на тлі заарештованих і розстріляних сотень), щоб західна громадськість бачила "торжество свободи совісті" в СРСР.

Така ось вийшла "демократія російського зразка". Або ж, цілком офіційно, "суверенна демократія" - термін, введений в масове вживання колишнім главполіттехнологом Путіна Владиславом Сурковим. Тобто, радикально відрізняється від загальновизнаного значення, який передбачає гарантії прав усіх громадян та опозиції.

За демократію не можна боротися недемократичними методами

Так що, уроки "чорного жовтня" 93-го року ще раз переконливо підтвердили - мета далеко не завжди виправдовує засоби. Свободу, демократію і конституційний порядок не можна захищати за допомогою танкових знарядь та інших методів з арсеналу не "Токвіль", а "Піночет". Заодно фактично ліквідуючи незалежність і рівнозначність гілок влади. Інакше вийде, як у відомому анекдоті про слюсарі з оборонного заводу, який намагався скласти з винесених деталей газонокосарку: "Я її і так і сяк - все одно кулемет виходить".

"Кулемет" вийшов - у вигляді ще одного "рімейка" Російської імперії. Вже хто на її троні за сотні років не сидів. І "великі князі", і царі, і імператори, і генеральні секретарі ЦК КПРС. А тепер настала черга президентів. Змінюють один одного, як Путін з Медведєвим, в кращих традиціях візантійських базилевсов-співправителів, один з яких носив титул імператора, а інший - кесаря. Ну а Володимир Володимирович - всього лише продукт і вершина всієї цієї закінченої системи, закладеної акурат 20 років тому.

У висновку залишається лише порадіти за те, що яким би жорстоким політичне протистояння не було в Україні - до рівня російського "чорного жовтня" воно не доходило ніколи. Може бути, не в останню чергу, тому, що на досвіді сусідів наша еліта усвідомила - хто б не переміг у громадянській війні, демократія в ній перемогти не може в принципі. А без основоположних інститутів останньої безпеку навіть формальних переможців рано чи пізно опиняється під великим питанням.