Блог | Выиграть войну, проиграть мир: инерционный сценарий

Я все це давно написав і дуже не хотів публікувати. Бо ж у такий важкий час треба передусім піднімати дух, а не говорити неприємні речі. Але й промовчати також не можна.

"Виграти війну, програти мир" — цю формулу вже кілька місяців активно використовує понад десяток українських політологів та журналістів; мені не вдалося встановити авторство, хоча, схоже, хронологічно вперше формула прозвучала з вуст Девіда Вільямса, який перефразував вислів з виступу Урсули фон дер Ляєн на конференції з відновлення України в Луґано, а вона походить аж із доктрини Трумена 1947 року.

При прогнозуванні майбутнього завжди в полі зору з'являється так званий інерційний сценарій — найбільш ймовірний сценарій, який настає, якщо суб'єкти нічого не роблять, аби перейти на інші, кращі, бажаніші, менш імовірні сценарії, які потребують активного втручання.

Я хочу, щоб ми усвідомили інерційний сценарій.

У мене нема сумнівів щодо нашої перемоги у війні. Там також не все просто (росія зазнала поразки, але Україна ще не перемогла, і нині росія робить все можливе, щоб поразка була взаємною, бо це виправдовує її власну поразку;). Але на війні принаймні зрозуміло, що робити, і не лише на тактичному рівні (ЗСУ б'є ворога, весь народ підтримує й допомагає), а й на рівні стратегії (див. Маніфест сталого миру "Світ після нашої перемоги"). Отже, робимо що треба й наближаємо нашу перемогу.

З цієї точки дивимося далі. Який стан справ маємо одразу після перемоги?

1. Ми перемогли. Перехід від війни до миру набагато складніший за перехід від миру до війни. Країна втратила сотню тисяч кращих людей. Країна лежить у руїнах, деякі міста зруйновані вщент, в окремих регіонах справжня гуманітарна катастрофа. В бюджеті величезна діра, адже економіка сильно скоротилася. Наші найкращі люди, військові повертаються додому виснажені, в першому пріоритеті для них відновлення здоров'я й облаштування. Так само виснажена значна частина активної меншості тих, хто невпинно працював на перемогу в тилу. Все суспільство уражене важкою травмою.

2. Реформи не зроблені — вони "не на часі", та ніхто особливо й не збирався їх робити. Україна не виконала взяті на себе зобов'язання, відповідно не отримує ні достатніх грошей на відновлення від міжнародних партнерів та донорів, ні членства в Євросоюзі. Українська політична верхівка наполягає і на грошах, і на членстві ("спочатку євроінтеграція, потім реформи", "переможців не судять", "ви нам винні, бо ми вас врятували" тощо), але міжнародних партнерів ця риторика не переконує. По-перше, вони не забули численні попередні обмани. По-друге, вони бояться появи нової когорти олігархів, що постануть на розкраданні їхніх грошей, а їм потім відповідати перед своїми виборцями. По-третє, нікому в ЄС не потрібна велика країна, яка є проблемою, а не можливістю.

3. Відновлення країни поставлене на паузу. Завершення воєнних дій і воєнного стану актуалізує питання про повернення чи неповернення тих, хто виїхав: європейські уряди будуть м'яко виштовхувати тих, хто не вкорінився, та стимулювати вкорінюватися тих, хто може (адже всім потрібні освічені працьовиті люди). Перед мільйонами сімей стоятиме вибір: жінки з дітьми повертаються додому до чоловіків чи чоловіки приєднуються до своїх сімей. Рішення ухвалюватиметься відповідно до оцінки ситуації на той момент.

4. В Україні нема достойно оплачуваної роботи, адже робочі місця у приватному секторі потребують приватних інвестицій, а державний сектор і так перевантажений. Умови для створення власного бізнесу не витримують порівняння з сусідами (значна частина бізнесів вже релокована в країни центральної та східної Європи). Школи та лікарні, без яких життя неможливе, відновлюються в мінімальних обсягах. Щойно звільнені території і вщент зруйновані міста потребують величезних коштів просто для початку життя. Інфляція, втримана у 2022-2023 завдяки міжнародній допомозі, починає розкручуватися — адже за відсутності донорських грошей на відновлення держава буде вимушена включити друкарський верстат, щоб відбудувати хоча б критичну інфраструктуру.

5. Ситуація погіршується, але не викликає протесту: в Україні зазвичай протестують проти несправедливості, а не проти погіршення умов життя, і стається це внаслідок раптових подій, а не повільного "варіння жабки на слабкому вогні". Та й нема кому протестувати: активна меншість виснажена, а ще, можливо, розколота штучними чварами. Підконтрольні медіа та дописувачі соцмереж клеймлять будь-яку критику влади як підрив національної єдності. До речі, російська пропаганда також нікуди не поділася, навіть якщо росія вже починає колапсувати під впливом військової поразки.

6. Контроль над всіма правоохоронними органами (включаючи антикорупційні), над парламентом та медіа належить одній невеликій групі людей. Олігархи, які зазвичай в українській історії підтримували політичний плюралізм заради власних інтересів (і тим самим в окремих випадках грали позитивну роль), внаслідок війни фактично зійшли зі сцени. Реформа децентралізації відкочується назад, місцеві лідери поставлені перед вибором: присягнути центральній владі чи бути репресованими, принаймні обмеженими у можливостях та облитими брудом, і вже точно не маючи ресурсів на відновлення.

7. Політична верхівка отримує повний контроль над життям в розореній країні й не розуміє, що задля відновлення треба цим контролем частково поступитися. Діалог між українською владою та міжнародними партнерами нагадує діалог між автопілотом та автовідповідачем. В кращому випадку євроінтеграція рухається за сценарієм "Дитячий садок", хоча правильно було би назвати його "Orban.ua" — ми стаємо схожими на велику Угорщину, де формально є демократія, вільний ринок та верховенство права, а фактично контроль над політикою, економікою та медіа зосереджений в руках одного клану, який протиставляє свою країну Європі та роздає трохи грошей вдячним патерналістам обмін на незмінну підтримку (ймовірність, що таку країну радо приймуть в ЄС, невелика). В гіршому випадку маємо російський по суті сценарій "Вбити дракона і стати драконом", що означає посмертну перемогу путіна.

8. На цьому тлі згортаються ключові реформи попередніх років, а люди, що їх втілювали, ризикують потрапити до в'язниці (подібні кейси добре відомі від початку 2023). За кулісами цієї сцени стоять персонажі, близькі до російських спецслужб (всі прізвища відомі). Корупційна вертикаль замикається нагорі, антикорупційні органи під контролем, наглядові ради зруйновані, громадські організації або куплені (не завжди за гроші, часто за доступ до медіа та у владні кабінети), або виштовхані на маргінес. Придворні позитивні блоґери пояснюють народу простою мовою, чому так і треба.

9. Найбільш політично небезпечною групою є популярні військові та волонтерські лідери. Найпопулярніші та найактивніші з них "знімаються з дошки" кримінальними процесами щодо перевищення повноважень, порушення правил та ухвалення рішень, що завдали матеріальних збитків державі (думаю, ви прекрасно розумієте, наскільки в час війни офіцери та генерали перевищували повноваження, а волонтери порушували правила). Виснаження суспільства, величезний незадоволений запит на справедливість та усвідомлення масштабу наших втрат вимагають помсти хоч комусь. Протести маргіналізуються, заяви про вищість правосуддя над справедливістю в умовах низької правової культури не чутні.

10. Оскільки міжнародні партнери не надали ні грошей, ні членства в Євросоюзі, народу оголошується, що Захід нас кинув, злив й обманув. Ця зрозуміла й очевидна теза добре пояснює бідність та розруху, безробіття та зростання цін. Наступні 25 років українці переживають гостру образу за таку поведінку Заходу. Ми перетворюємося на націю ображених переможців, нездатну зробити висновки (їх роблять або переможені, або успішні переможці). Тут приходить Китай із дуже вигідними пропозиціям кредитів… Західні інтелектуали мудро качають головами, повторюючи фразу "Україна ніколи не змарнує шансу змарнувати всі шанси". Так минає покоління. Все, що буде після цього, — то вже інше покоління, інша історія.

Особливість інерційних сценаріїв (нагадаю, інерційний — це найбільш ймовірний сценарій, який настає, якщо суб'єкти нічого не роблять) завжди полягає в тому, що вони сформовані трендами, які дуже добре проглядаються. Це ж альтернативні сценарії формуються активними діями суб'єктів, непоміченими чи новими трендами та "чорними лебедями" (джокерами), а інерційний завжди добре видимий. Божі млини мелють повільно, і через це раптових подій майже не буває — все, що сталося з нами протягом десятків років, було передбачено тими, хто спостерігав за трендами.

Тому, якщо вам не подобається написане, варто спочатку пройтися по пунктах і спитати себе, з якими конкретно пунктами ви не згодні через те, що описані там тренди ви заперечуєте. І потім оцінити, наскільки ваші заперечення впливають на всю картину. І подумати, що саме ви можете зробити.

Зазвичай інерційний сценарій нікому не подобається, викликає відразу й огиду. Для того він й існує, щоб мотивувати до його відвернення. Адже хороші (бажані) сценарії потребують наполегливих та скоординованих зусиль активної меншості — тих соціальних сил, які здатні подивитися в майбутнє й діяти заради його поліпшення. Активна меншість завжди визначає напрямок розвитку, а пасивна більшість — його швидкість. Але активна меншість може бути виснажена, розпорошена, розколота, обезголовлена, принижена, витіснена з публічного простору. І тоді інерційний сценарій майбутнього розгортається так, як його формують потужні тренди сьогодення.

Було би правильно завершити текст закликом до спільної роботи та нарисом плану дій, щоб перейти з рейок інерційного сценарію на бажаний. Але я тут поставлю крапку. Бо ми ще не пройшли етап усвідомлення, не дійшли до етапу, коли розуміння стану справ спонукає до рішень та дій. Пам'ятаєте цикл полковника Бойда "спостереження — оцінка — рішення — дія"? Щоб відсахнутися від прірви, треба спочатку в неї зазирнути. Ласкаво просимо, зазирайте.