Блог | "Тиктокизация" общества: как диктаторы могут стать нашим будущим

В детские и юношеские годы – именно тогда, когда многие из нас не могут оторваться от фантастических романов – я не мог понять, почему большинство западных фантастов рассказывают о будущем в категориях авторитарных империй. Айзек Азимов в цикле романов о Фундации создавал тысячелетнюю историю Галактической империи, в которой о демократии никто и не упоминал – демократической была разве что колония ученых, которых пришлось эвакуировать на окраину заселенных миров. У Рея Брэдбери в "451° по Фаренгейту" пожарные, как известно, уничтожают запрещенные книги и никто уже не помнит, что когда-то они тушили пожары, а не устраивали их… Я все время пытался понять, почему это так – ведь было очевидно, что демократия с точки зрения прогресса, и не только научного, гораздо продуктивнее, чем тоталитаризм. Я пытался объяснить этот пессимизм любимых авторов тем, что они видели в будущем прошедшее. Брэдбери еще помнил пожарища книг в Рейхе, Азимов вообще увлекался древней историей и выпустил целую серию книг об империи прошлого. Так почему же в таком случае не создать увлекательный образ будущего, который будет напоминать нам декорации античного Рима, только с космическими лайнерами, работами и искусственным интеллектом? – пишет Виталий Портников для издания "Збруч".

Далее текст на языке оригинала.

Моя помилка полягала зовсім не в тому, що я недооцінював інтуїцію письменників. А в тому, що читав їхні романи у часи "планового" авторитаризму, історія якого добігала кінця. Я бачив його неефективність і деградацію – проте не дуже розумів, яким може стати "ринковий" авторитаризм. Того, що розвиток технологій може не тільки сприяти демократії, а й призвести до її деградації та зникнення в більшої частини людства самого прагнення до демократичних процедур, я теж не міг зрозуміти – а варто було б уважніше читати Азімова.

І от тепер я нарешті опинився на перших сторінках його романів – і на власні очі бачу, як розвиток науково-технічного прогресу буквально знищує демократичний світ. Я бачу американського президента, який нагадує чи то Нерона, чи то Людовіка – але точно не президента найсильнішої демократії світу. Я бачу власника високотехнологічних компаній, який не приховує свого захоплення силою й презирства до суспільства. Його конкурент по багатству забороняє журналістам власного видання традиційну колонку на підтримку одного з кандидатів на посаду президента країни, бо елементарно боїться "монаршого гніву". Я бачу мільйони людей, які отримали доступ до швидкої інформації без розуміння того, як до цієї інформації ставитися і якими будуть наслідки їхніх рішень – також імпульсивних і швидких. Я бачу розгублених "традиційних" політиків, які звикли працювати з реальними фактами й викликами – тобто тим, що зараз майже нікого не цікавить. Я бачу якісні медіа, які залишають сцену блогерам з "тік-току". І я точно розумію, що це тільки початок книжки.

В юності на питання, чи може розвиток прогресу призвести до появи Галактичної імперії зі світів Азімова, я міг би впевнено відповісти, що ця імперія залишилася в часах Калігули й Веспасіана. Сьогодні не дуже розумію, яким чином запобігти її утворенню. Нові технології не зробили нас більш розумними, але зробили нас менш відповідальними. Навіщо я переконував своїх співвітчизників, що ми на десятиріччя відстали від західного порядку денного, від захисту клімату, толерантності, електромобілів і цифрової революції, коли в результаті у Сполучених Штатах (тільки масштабніше і тупіше) відбувається саме те, що ми вже пережили у нашому власному політичному житті? Навіщо мені потрібно було розповідати про те, як ефективно антимонопольне законодавство запобігає олігархії та її владним амбіціям, коли в Америці олігархія навіть не приховує свого перебування у Мар-а-Лаго?

Якщо процес суспільного отупіння і "тіктокизації" буде успішно продовжуватися, архаїчні лідери з минулого стануть нашим майбутнім назавжди. І тоді дійсно виникне імперія – не дуже галактична, але імперія поділених між диктаторами світів. Намагатися зупинити її створення – те саме, що зупинити сам прогрес. Але…

Але Азімов слушно довів, що сама форма авторитарного правління призводить суспільство до деградації і краху – нехай навіть люди, які обожнюють своїх кумирів, і не усвідомлюють взаємозвʼязків між власним вибором та власною трагедією. І так, врятувати людей від остаточного краху можуть тільки ті, хто не розгубиться і віритиме у свободу волі навіть тоді, коли всі навкруги забудуть, що це таке. Бо насправді саме віра у свободу волі, вчинку й мислення – це і є справжній прогрес, а зовсім не штучний інтелект і польоти на Марс. А регрес починається саме тоді, коли хтось інший, а не ти, знає і вирішує, що і як тобі треба.

І зрозуміло, що в нових обставинах люди не відразу це зрозуміють – але зрозуміють: хтось пройде щеплення війною, хтось – пандемією, хтось – економічною катастрофою. Хтось буде надихатися прикладом тих "острівців свободи", які завжди залишаються навіть у найтемнішу ніч. Хтось просто залишиться вільною людиною – і таких буде чимало. Хтось не поступиться гідністю, а хтось не захоче, щоб його інтелект – не штучний – служив закомплексованим блазням. І псевдогалактична імперія зазнає поразки на останніх сторінках книжки просто тому, що вона зігниє – як, звісно, завжди відбувається з усіма імперіями.