Блог | Ризики двох законів про Донбас

Найголовніше ускладнення полягає у тому, що ці два закони внесено окремо. Фактично, закладається потенційна можливість неприйняття одного з них – тобто, не пролонгації дії закону про особливий статус окремих регіонів Донецької та Луганської областей. Тим більше, що під парламентом під час голосування однозначно стоятимуть радикальні політичні сили, які будуть проти цього закону.

А його неприйняття стане підставою для звинувачень України у невиконанні Мінських угод. І якщо зараз, офіційно, західні країни вважають Росію винною у невиконанні мирних переговорів, то після 18 жовтня (закінчення терміну дії закону про ОРДЛО), вектор негативу повернеться в сторону України. Сьогодні практично в усіх країнах сформувались політичні сили, які активно підтримують відновлення економічних зв’язків з Росією. І блокування законів надасть можливість змістити вину на Україну та відкрити шлях до скасування європейських санкцій щодо Росії.

Така позиція на сьогодні – це гра Народного Фронту на радикальному електораті, який виступає за військове вирішення проблеми Донбасу. У цьому розумінні, ця політична сила зайняла цікаву позицію – не контролюючи армію, вона не несе відповідальність за "військові сценарії". Але, будь-які заяви про "хорватський варіант", якими б привабливими вони не здавались, сьогодні впираються у відсутність реальної підготовки країни до військового визволення Сходу. Підтримка війни виключно на рівні гасел призводить до посилення електорального запиту на війну. А паралельна бездіяльність на цьому напрямку – до подальшого формування недовіри до носіїв влади, які не задовільнять їх попит. І коли безпекова політика влади втрачає підтримку, сама держава втрачає обороноздатність.

Читайте: Реинтеграция Донбасса: что делать с Минскими соглашениями?

З іншого боку, утворення Об’єднаного оперативного штабу ЗСУ, який буде здійснювати управління у зоні АТО, вказує про зосередження силовиків під одним спільним керівництвом. Що, по-перше, дає можливість ефективніше вирішувати проблеми цих регіонів. А по-друге, - монополізує політичне керівництво силовиками. Де-факто, це може призвести до того, що вся відповідальність у зоні АТО лежатиме на військових, а політично – на Президенті.

Але найголовніше – у цих законах ми не бачимо обіцяної нам "зради". Ні вибори на окупованих територіях, ні амністія бойовикам не стали складовими цих законів. У більшості своїй вони – формальне виконання Україною Мінських угод. Але Росію визнали агресором, посилаючись на міжнародні норми, а це дає підстави вважати її учасником, а не посередником конфлікту. Що, у тому числі, важливо для усунення її від потенційної участі у майбутніх миротворчих силах.