Блог | "Привет. Я из Крыма"
14 країн за рік – майже втричі менше, ніж я планував на старті своєї навколосвітньої подорожі. Невдача? Та ні – для мене це успіх. Сьогодні рівно рік, як з рюкзаком, саксофоном і 100$ я перетнув кордон і покинув Україну. Яким він був? Насправді дуже складно підібрати точні слова, щоб передати все в одному пості. Тим паче складно – з чого почати. Але що точно вже легко – в будь-який момент взяти рюкзак і поїхати куди очі бачать у невідоме. Як ось тут:
Білорусь – Росія – Грузія – Азербайджан – Грузія – Вірменія – Грузія – Туреччина – Іран – Індія – Непал – Китай – Лаос – Тайланд – Малайзія – Індонезія – Малайзія – 14 жовтня лечу в Камбоджу.
Останні тижні вільного часу нема геть. Такий от малайським Куала Лумпур. До речі, полюбив це місто. Тому й удруге сюди приїхав. Правда і не скажеш, що це Малайзія. Тут поміж малайців дуже багато індусів, китайців. І людей з абсолютно різних країн світу. Ось тобі вчора поїхав у Швейцарію до своєї дівчини хлопець з Йорданії. З ним у хостелі час від часу спілкувались. Сьогодні ввечері вже парочка з Іспанії приїхала на два місяці по Азії промчатися. А вранці, допоки сніданок готував, з американцем завели розмову. А завтра з другом з Ємену на день поїдемо за 130 кілометрів до міста Малакка на узбережжі однойменної протоки. А, забув, про індуса-продавця на ринку. Він як тільки проходить повз, коли я граю на саксофоні, постійно жартує російською: "Привет. Я из Крыма". А ще австралійці підходять часто і прямо настійливо рекомендують їхати в їх країну. І два британці років під 45 все казали, що така подорож – їх мрія, яку вони поки не здійснили. І українців зустрічав. От з одним, Юрій Ткаченко, вже три місяці подорожуємо разом. З ним познайомилися в Туреччині. Далі через п’ять місяців зустрілись вдруге в Тайланді. А потім ще через місяць – в Малайзії. Тоді й вирішили на якийсь час помандрувати разом.
Ох, скільки всього було за цей рік. І яку вже тільки їжу не їв. Ананасів на все життя наперед, наприклад. Думав, буду лише автостопом їздити. А ні – сім разів літав. За тиждень буде восьмий. І ще десятки тисяч людей тепер знають, що в Києві є пречудовий саксофоніст Ігор Храпко, який мене й навчив грати. Ех, саксофон-саксофон. Яка тільки в тебе історія – від самого початку появи в мене і до нині. Знаєте, три місяці тому він упав на цементну підлогу. Цілих п’ять днів я не знав, що з ним і чи буде далі працювати і скільки за ремонт треба буде викласти. Ох деньки видались.
Я задоволений майже від усіх країн. Чому майже? Просто було кілька, які проскочив галопом за пару днів. Тому й враження як такого не склалось. Але й там було добре. Звісно, без нюансів не обходиться. Ну бо це життя.
Подорож затягується. І я радію цьому. Я просто не уявляю і навіть не хочу про це думати, що вона колись закінчиться. Просто продовжую свій шлях далі. В мене таке відчуття, що все тільки починається. Але вже на іншому рівні. Лишнє з голови відпало. Ну й на початку було стільки емоцій. А вони звісно що відволікають. Іноді навіть так, що забував, чому я взагалі поїхав. Але все одно – причини, які спонукали вирушити, то були лише причини зробити перший крок. Вірю, що справжні мотиви відкриються лише тоді, коли скину рюкзак і поїм моїх улюблених маминих дерунів із сиром та сметаною.
P.S. Ну й окремо скажу – дякую всім! Кожен сам знає, за що!
