Блог | Мы еще вернемся в Донецк: как будет выглядеть послевоенное возрождение Донецкой области

Говорячи про Донбас, завжди згадують потужну промисловість, заводи, шахти. Все це знищується, розкрадається або вивозиться в росію починаючи з 2014 року. Але варто пам’ятати, що головний актив Донеччини – людський капітал. Це працьовиті відповідальні люди, на яких можна покластися. Які не бояться труднощів, готові працювати на результат.

Що стосується промисловості – вона будь-якому випадку потребувала серйозних реформ, навіть якщо б війна не сталася. Суть цих реформ – перехід від сировинної економіки до переробної промисловості з високою доданою вартістю.

При цьому варто відійти від стереотипу, що Донбас – це обов’язково вугілля чи сталь. Візьмемо для прикладу аграрну сферу. Війна показала, що без України світовий ринок продовольства лихоманить, а ряд країн буквально стають на межу голоду. В Донецькій області якраз є серйозний аграрний потенціал, тут працюють як великі агровиробники, так і крафтові ферми. Хто сказав, що аграрна Україна – це виключно Вінниччина чи Херсонщина?

Існуєще один стереотип, що місцеві мешканці взагалі не вважають Донбас не те щоби аграрною Україною, а взагалі Україною. Але колаборанти є скрізь. Ми бачимо, що поліція регулярно затримує корегувальників російського вогню навіть на заході України. Ще задовго до повномасштабної війни я заснував у Facebook групу "Донецкие Киевские" для переселенців з Донецької області в столицю – тобто для таких, як я сам. Зараз там 74 тисячі учасників – і судячи з дописів та коментарів, я не знаю в Україні більш патріотичної спільноти!

Так, Донеччина географічно близька до росії. Від Донецька туди – менше 100 км, а до Євросоюзу – 1300 км. До Москви – ніч на потязі, до Львова – цілу добу. На заробітки, на закупівлі, до родичів, у відрядження – все до росії. Російське телебачення, російські пісні. Це близькість, звичка – але не фанатизм до "руського миру". Навіть ті, хто не асоціював себе з Україною, казали, що ми "донецькі", а не "російські".

А зараз вони на власні очі побачили, що являє собою росія. Можна було як завгодно не любити батальйон "Азов", але факт залишається фактом: за 8 років свого існування він не зруйнував під нуль Маріуполь та не спалив живцем тисячі його мешканців. А росія зробила це за місяць.

Щоб реінтегрувати людей, які 8 років перебували під впливом російської пропаганди, яка вчила їх ненавидіти Україну, потрібно перш за все, відключити їх від цієї пропаганди. А це автоматично станеться після перемоги й деокупації. До речі, не варто думати, що російська пропаганда заволоділа всіма людьми. Навіть на давно окупованих територіях залишаються прибічники України – просто про це небезпечно казати вголос. Крім того, важливу роль зіграють тимчасові переселенці, які повернуться на Донеччину з різних регіонів України. Цим людям вже точно ніхто не запхне в голову ані "львівських бандерівців", ані "київських фашистів".

Те, що "ДНР" стала можливою саме в Донецькій області, а не, скажімо, на Волині чи Чернігівщині пояснює колективна свідомість. Людина засвоює правила того середовища, в якому росте й розвивається. Донецька область – це передусім важка промисловість, великі підприємства.Так чи інакше, життя кожної людини пов’язане з заводом чи шахтою. Робота – на заводі, новорічна ялинка для дітей – у домі культури заводу, відпочинок – в заводському санаторії. Благоустрій парку чи ремонт дороги фінансує завод. Тролейбус, на якому ти їдеш на роботу – подарунок місту від заводу.

В такій ситуації було б дивно, якби завод не проник в думки, в ідеологію. Якщо директор твого заводу балотується у Раду від певної партії – хіба можна проголосувати за іншого кандидата? До якої партії належало більшість директорів заводів, ми прекрасно пам’ятаємо. Звідси й стереотипи про "львівських бандерівців" серед тих людей, які й у Львові ніколи не бували.

До речі, я не згоден, коли Донбас називають "радянським заповідником". Адже велика промисловість існувала тут задовго до створення Радянського Союзу – з кінця XIX століття.

Щоб інтегрувати людей в європейське середовище з його ліберальними цінностями, критичним мисленням, повагою до індивідуальності, як не парадоксально, може допомогти та сама колективна свідомість. Коли на Донеччину прийде європейський інвестор, місцеві робітники працюватимуть не на пострадянському, а на сучасному підприємстві з європейською корпоративною культурою. Відповідно, вони сприйматимуть європейські цінності. Коли директор не роздає вказівки, за кого голосувати, а керує бізнесом. Коли профспілка існує не для галочки, а для захисту прав співробітників. Коли кар’єру робить той, хто приносить користь компанії, а не той, хто "правильні" політичні погляди. Коли ти отримуєш гідну зарплату, яка дозволяє тобі обирати місце для відпочинку, а не прив’язуватися до пільгової путівки у заводський санаторій.

В основі реінтеграції має лежати економіка. Політикою Донецька область вже сита. Настав час працювати й заробляти гроші. А це Донбас вміє робити.

Для роботи на сучасних підприємствах з іноземним капіталом знадобиться масова перекваліфікація робітників. Ця перекваліфікація знадобиться в усіх областях України! Цивілізований світ давно перейшов на модель lifelong learning, освіти протягом життя. Інакше ти не встигнеш за шаленими темпами змін.

Саме тому нещодавно Верховна Рада прийняла в першому читанні законопроєкт "Про освіту дорослих". Як член Комітету з питань освіти скажу, що це дуже важливий документ. Ми спрощуємо доступ недержавним закладам освіти до державного фінансування, прибираємо бюрократичні бар’єри для громад, підключаємо сертифікати про додаткову освіту до "Дії" та багато іншого.

Самі по собі європейські інвестори у понівечену війною Донецьку область звісно ж не підуть. Держава має створити умови, дати режим найбільшого сприяння. Це податкові пільги, вільні економічні зони. А головне – державні гарантії інвестицій. Але економіка, бізнес – лише один зі шляхів інтеграції. Важливу роль гратиме культура.

Хочу розвіяти ще один стереотип, що Донецьку область не асоціюють з культурою. Мовляв, в Донецькій області живуть суворі шахтарі, байдужі до театру чи живопису. Ми бачили приклад Маріуполя, який з моменту заснування був індустріальним містом, а у 2021 році офіційно став "Великою культурною столицею України". Там проводили численні фестивалі, створювали арт-об’єкти. На жаль, все це обірвала війна – але ж прецедент створено!

Мене інколи запитують, чи повернуться на деокуповані території Донеччини ті люди, які виїхали звідти ще в 2014-му? Відповідь на це питання ми фактично бачили влітку 2022-го. Коли левова частка з тих, хто у лютому-березні виїхав до Євросоюзу, повернулися до України. Незважаючи на те, що Європа надала їм прихисток, виплати, житло, право на роботу. А Україна, навпаки, потерпала від російських обстрілів навіть у глибокому тилу. Вдома завжди краще. У мешканців Донецької області дуже розвинений регіональний патріотизм. Донеччина – наш дім. Про це – ледь не кожен другий пост у групі "Донецькі київські". Тому ми обов’язково повернемося. І особисто я – теж! Я дуже сумую за рідним Донецьком. І ми ще побачимося.