Блог | Мариуполь – черная дыра горя

Война не только доканывает, но и приучает к себе. Люди научились жить между тревогами и обстрелами, перебоями со светом и страшными известиями об обстрелах городов и гибели воинов.

Далее текст на языке оригинала.

Одні навчилися жити всередині війни, інші намагаються її не помічати. Вона далеко від них і існує у паралельному світі.

Але чим довше вона триває, тим важче її позбутися.

Війна – нахабна. Лізе на наші вулиці, у наші будинки та вікна, у наші думки та душі. Закриває собою світло. Але ми продовжуємо жити у сутінках. Звикаємо. І здається, що сутінки – це не страшно.

До поганого звикнути неможливо. Я була в цьому впевнена. До вторгнення рф. До блокади Маріуполя. До килимових бомбардувань та мертвих людей на вулицях.

Мені здається, на десятий день цього пекла, я звикла до війни. Або просто перестала на неї реагувати.

Війна на моїх очах заповнила ціле місто і знищила його. За дуже короткий термін. А мені раніше теж здавалося, що вона далеко.

***

Ми рятуємося від жаху та смерті в середині березня. Ця дата залишилася у підвалі нашої дев'ятиповерхівки.

Я таємно подряпала там на стіні ключами від квартири: "16.03.22". Я й досі не можу пояснити, для чого це зробила. Це було безглуздо і по-дитячому.

Просто я тоді думала, що ми ніколи не виберемося з міста, яке стало для нас пасткою. Я хотіла, щоб від мене щось залишилося. Хоч би цей дурний напис на стіні.

Ми залишаємо місто, якого більше немає. Я рахую про себе від десяти до нуля, щоб заспокоїтись і не ридати в голос.

Шепчу цифри одними губами. Моя пам'ять фіксує все, що бачу. Враження, що у голові клацає затвор старого фотоапарата.

Десять – підвал, у якому пекельно холодно і смертельно страшно.

Дев'ять – мій двір дитинства зі згорілим під'їздом у дев'ятиповерхівці поряд.

Вісім – стоянка на майдані Свободи з мертвими людьми.

Сім – розрізаний снарядами будинок на проспекті Миру, де мешкала моя колежанка.

Шість – величезна вирва від бомби, яку російський льотчик скинув на лікарняне містечко.

П'ять – дорога, на якій, як змії, лежать електричні дроти і наші синє-жовті прапори, що впали разом з ними.

Чотири – це люди, які зненацька з'явилися біля розстріляного корпусу університету і схожі на живих мерців.

Три – зрізані снарядами дахи будинків та вирване з коренем дерево.

Два – машина з написом "Діти", розстріляна та спалена на повороті дороги.

Один – танки, що згоріли, на виїзді з міста, схожі на величезних мертвих тварин.

Нуль – почорнілі будинки та вулиці навколо мене.

Маріуполь – чорна дірка горя. Моє найрідніше у світі місто.

***

Цей текст рік тому вийшов у відомому українському виданні. Я його писала і в черговий раз сподівалася, що світ щось почує. Світ не почув.

Сьогодні вночі (10 вересня – Ред.) РФ атакувала 15 областей України. У тому числі Львівщину, Вінниччину, Житомирщину, Черкащину, Хмельниччину, Одещину та інші.

Два десятки російських дронів і ракета залетіли до Польщі. Країна – терорист продовжує вбивати та йде далі. рф хоче перетворити на пекло все до чого дотягнуться її щупальці.