Блог | Красноармейцы не подпускали людей есть сладкую землю и убивали штыками: воспоминания о Голодоморе

У нас дома никогда не было кусней.

Кусень – надкусанный кусочек хлеба или пирожка.

Ну знаете, как это бывает? Дети надкусят и бросят. – Потом доем.

А потом хлеб засохнет и уже никто не доедает, потому что он свежий пушистый и теплый стоит.

Далее текст на языке оригинала.

У нас всі кусні доїдав батько. І крихти теж. Збирав зі столу, змітав в долоню і їв.

Не тому що хліба не вистачало, не дай Боже, а тому що батько пережив Голодомор.

Він тоді був маленьким хлопчиком, але це не забувається ніколи.

Відтоді і крихти не викидав. І нас навчив.

Я із здивуванням помітив, що несвідомо завжди кладу хліб правильно — шкоринкою догори, щоб лежав красиво. І перевертаю і рівняю, коли хтось покладе не так. Це теж від того виховання з дитинства.

Мене завжди судомить, коли бачу викинутий шматок булочки чи окрайця.

Теж татове виховання.

Колись я записав на касету його розповідь про Голодомор. Кілька разів зупиняв запис, бо тато плакав.

Не можу примусити себе переслухати цей запис ще раз.

Я і так все запам'ятав з першого разу.

Про те, як моя бабуся не відпускала мого тата, тоді ще малого, нікуди від себе, і водила за ручку, щоб не з'їли.

І про те, як прибігла сусідка в сльозах, бо зникла її донечка.

І про те, як люди пішли її шукати, видивляючись, в якій хаті із комина іде дим, а значить там топиться в печі.

І як знайшли в тій хаті безумну від голоду жінку, а на припічку баняк із розрубаною і звареною дитиною.

І як мати витягала голими руками з окропу і цілувала розварену половинку обличчя своєї Танечки.

І як син безумної ховався під ліжком і кричав, щоб його не чіпали, бо він їв тільки печінку.

І про те, як моя прабабуся рятувала онуків, викладаючи сім збережених дорогоцінних пшеничних зерняток на поріг і зачиняла двері, коли в сіни залітав горобець, щоб їх клювати. А потім ганчіркою збивала того горобця і варила з нього юшку для дітей. А зернятка знову загортала в хусточку і тримала при собі, нікому не довіряючи цей скарб, і плакала, коли онуки просили одне зернятко посмоктати.

Пам'ятаю про те, як в село Сабадаш приїхали із Жашкова на бричках комісари в шкірянках і комісарки в червоних хустинках. І як ходили із красноармєйцами з рушницями і наганами по хатах, забираючи все що можна було з'їсти. А торбинку крупи, яку бабуся сховала в колисці під немовлятком, знайшли і висипали надворі птахам, бо динка її запісяла.

І як цукор викладали просто в мішках на землю перед огорожею цукрозаводу у Верхнячці, бо не було де його тримати, оскільки вся територія заводу була завалена тими мішками. Дощ розмивав той цукор по навколишнім полям, і люди вночі повзли і їли солодку землю. А червоноармійці не підпускали людей до цієї Божої їжі і убивали їх штиками щоб не витрачати кулі.

І ще пам'ятаю, як ми вивчали у моєму морському виші класичний випадок втрати судном несхитності – це коли в Чорному морі затонув танкер, який замість нафти завантажили на продаж за кордон пшеницею в Одеському порту. Під час шторму пшениця змістилася на один борт і танкер, не пристосований для сипкого вантажу, перекинувся. Це було в "голодний" 1933 рік, коли комуністичній владі не вистачало суховантажних суден для вивоза пшениці з України і використовували для цього танкери. Зерно вивозили за кордон танкерами, а в цей час в європейській житниці — Україні вмирали мільйони українців, у яких окупаційна влада відібрала їжу.

А головне пам'ятаю про те, що із комісарами ходили по хатах місцеві "активісти"- "партєйні" комнезамівці і комсомольці, які потім теж виздихали від голоду, що самі допомагали організовувати за злиденний пайок і похвалу від окупантів.

І не було, кому захистити беззбройних українських селян. Не було української армії, українських воїнів і українських вождів.

Зате були в очепленні червоноармійці із Рязані і Вологди із штиками, комісари в шкірянках із Москви і Пітера із наганами і катівнями. А ще свої запроданці і гниди.

Спогади про Голодомор-геноцид – це привід не тільки поплакати і посумувати.

Це примус до дії.

Хочеш вижити? Не хочеш, щоб наших дітей вбивали і нищили наш український народ?

Дій!

Те, що окупантів із північного "братського" народу треба нищити — це аксіома. Це як вошей вбивати.

А із своїми Каїнами треба вчиняти не так.

Запорозькі козаки мали свою кару для таких "активістів", які вбивали своїх.

Викопували глибоку могилу, опускали туди вбивцю, а на плечі йому клали домовину із убитим. І так засипали їх разом.

Зраджуєш Україну? Нищиш українську армію? Крадеш у війська і волонтерів? Торгуєш із ворогом? Продаєш народ свій? Співпрацюєш із окупантом? Вихваляєш убивць?Розказуєш про те, що "голод бил вєздє"? Брешеш, що "тогда бил нєурожай"? Патякаєш про те, що "украінци убівалі самі сєбя"?

– В яму !

І на плечі домовину із загиблими від Голодомору і війни, із кусниками хліба, із зерном і звареними дітьми, із солодкою землею і вкраденим життям поколінь українців.

Важка та домовина..

Засипаємо, хлопці та дівчата!

Кожен по жмені, не зупиняємось. Щодня.

І дітей привчайте ті жмені кидати.