Коли мовчить адвокатське сумління

Коли мовчить адвокатське сумління

Певне багато хто з вас прочитавши словосполучення "чисте адвокатське сумління" подумає, що це категорія з області наукової фантастики. Узагальнений образ представників нашої професії склався таким чином, що більшості людей адвокати уявляються чоловіками в чорних костюмах з комп’ютером замість голови та мотором замість серця. Такі собі роботи, запрограмовані Творцем на заробляння грошей. Утім стереотипи для того й існують, щоб їх …руйнувати.

То ж повертаємось до адвокатського сумління. Знаєте, коли воно мовчить? Завжди, коли ти відчуваєш свою спроможність захистити клієнта, відстояти його права та відновити справедливість. І відповідно, ніколи, якщо попри всю зрозумілість і очевидність в правовому сенсі ситуації, цих можливостей немає.

А тепер від абстрактного до конкретного. Не так давно до мене звернулась одна жінка з проханням підготувати звернення до Європейського суду з прав людини з приводу тривалого невиконання державою рішення одного з районних судів нашої Неньки. Певне все б закінчилось складенням заяви з обґрунтуванням порушення статті 6 Конвенції та роз’ясненням клієнтці, що чекати розгляду справи доведеться довгенько, якби не увімкнулось адвокатське сумління.

Видео дня

Справа в тім, що правила адвокатської етики вимагають від нас приймаючи доручення про надання професійної допомоги, завжди зважати на свої можливості щодо його виконання. Відтак напрочуд важливо було визначити, чого ж насправді прагнула жінка? Документ для отримання рішення Європейського суду, яким констатується факт невиконання рішення національного суду чи конкретний результат – виплату державою коштів? Відповідь очевидна. Звернення до Європейського суду з прав людини було б лише інструментом досягнення такого результату. І, як не прикро це визнавати, але можливості виконати таке доручення на даний час дуже обмежені, якщо не сказати відсутні. Уявіть лишень, Україна виконала лише 20 % рішень Європейського суду з прав людини (з 1394 виконано лише 253 станом на червень 2018 року). За словами Уповноваженого ВРУ з прав людини репутація нашої держави опинилась під загрозою. Парадокс ситуації ще й тому, що найбільша частина звернень наших співвітчизників якраз і стосувалась питання невиконання рішень національних судів. Безпрецедентне рішення у справі "Бурмич та інші проти України", яким Європейський суд викреслив зі свого реєстру понад 12 тисяч скарг українців також є яскравим свідченням наявності в Україні системної проблеми.

Що ж виходить? Держава, яка з одного боку проводить судову реформу та намагається виховати у громадян культуру виконання рішень судів шляхом свідомого обмеження в їхніх правах (наприклад, праві керувати транспортним засобом, полювати або виїжджати за кордон), з іншого боку зовсім не дбає про те, щоб власним прикладом демонструвати світу та головне – своїм громадянам, повагу до суду та закону, перед якими, нагадаю, всі мають бути рівними. Не вистачає грошей на виплати? ОК. Тоді чому б державним органам не припинити порушувати права людей та нарешті почати належним чином виконувати свою роботу. Адже так дешевше!

Усвідомлення цієї дійсності не дало можливості взяти те доручення до виконання. Хіба можна захищати людину самим лишень обнадіюванням? Чисте адвокатське сумління вартує того, аби говорити правду, якою б гіркою вона не була, якою б абсурдною, на перший погляд, не здавалась.

Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов. Мнение редакции может отличаться от авторского.