Блог | Клубний призов, або "Із забороною писати та малювати"

"Чем ближе к фронту – тем чище люди,

Чем дальше в тыл – тем жирней генералы…"

(с) Юрій Шевчук

Пригадуєте? В перші тижні окупації Криму до військкоматів стояли черги, а воєнкомів розшукували по домівках і тягнули на роботу. За перші дні агресії захищати країну записались 140 (прописом: сто сорок) тисяч громадян. Їх не треба було ловити по клубах чи витягати зі схованок, їх достатньо було озброїти, як вони того вимагали. Не знаю, чи стачило б цієї стихійної сили для відвоювання півострову у регулярної армії РФ, однак можна без сумнівів стверджувати, що "руцковєсни" та війни у Донбасі ніколи б не сталось. Тож ті генерали та воєнкоми, які навесні 14-го примусово розігнали по домах півторасоттисячну мотивовану армію свідомих громадян, несуть пряму відповідальність за те, що ми вже четвертий рік воюємо, і за всі ті тисячі жертв, які забрала ця війна. Так, вони трохи менше винні порівняно з Пуйлом – але також винні, кров наших громадян на їхній совісті, чи що там у них замість неї.

Читайте: Наш салют в пам'ять про Аміну

Тепер ці самі істоти розважаються рейдами по нічних клубах від Києва до Львову та влаштовують облави посеред міста, виловлюючи хіпстерів-"уклоністів" щоб тицьнути їм повістку.

Не знаю, чи панам воєнкомам – "облавникам" доводилось самим вести в атаку солдатів, чи разом з ними відбивати ворожий наступ, схоже що ні. А мені от доводилось. І навіть суто з прагматичної точки зору, з банального бажання лишитись живим, я ніколи не піду в бій з примусово загнаною до війська біомасою, єдиною мотивацією якої є те, що їх десь "відловили" у клубі під кайфом чи ще деінде, та налякали тюрмою за ухиляння від призову. Така мотивація розсипається вщент під першими пострілами, бо бажання жити та страх ворожих снарядів завжди незрівнянно сильніше за страх перед воєнкомом та дільничним ментом. Щоб вмирати потрібна трохи інша мотивація. Хто бачив поведінку мобілізованої маси під час розгрому серпня 14-го, коли лише ненавчені та майже беззбройні "добробати" разом з малочисельними контрактниками "спецури" та "десантури" зупинили ворога на нинішній лінії протистояння, а мобілізовані полки та дивізії розвалились як карткова хатинка, той ніколи не ризикне життям, поклавшись на примусово призване "клубне воїнство". І це не якась суто наша особливість: колись на початку 90-х я бачив, як одна із сторін Карабахського конфлікту зупиняла автобуси на трасі і мобілізовувала всіх пасажирів призовного віку. Ця сторона тоді програла з розгромними втратами.

Читайте: Май гідність, вбий в собі йоббіка!

А загалом у мене все більше зріє вкрай неприємна думка, що мені та генералам з воєнкомами потрібні дві зовсім різні українські армії, з абсолютно протилежними функціями.

Мені потрібна боєздатна мотивована армія, яка здатна для початку зупинити армію агресора, далі завдати йому нищівних втрат на нашій території, і зрештою викинути перемолоті рештки "нєпабєдімай і лєгєндарнай" під три чорти за парєбрік, притому викинути з усіх наших територій, від Луганська до Севастополя. Така армія має складатись із кістяка професіоналів – бойових офіцерів та солдатів-контрактників, та мати величезний, разів у п’ять-десять більше за постійну чисельність, високо мотивований, навчений та озброєний мобілізаційний резерв. Щоб довго не розводитись – подивіться на ЦАХАЛ, я десь приблизно про таке.

Читайте: Помилка агента Земана: у розрахунку Кремля є нюанс

Як показує приклад Ізраїлю, таке військо з мотивованих громадян-патріотів здатне роками стримувати ворожі провокації, а за слушної нагоди рознести "вдрєбєзгі і пополам" значно чисельнішого за себе противника, ну тобто у наших географічних реаліях хтозна, чи то визволити козацьких онуків на Кубані, чи то може і по "Бєлакамєнной" прогулятись переможним парадом. Але є нюанс: таке військо дуже вимогливе. Керувати ним можуть лише справжні бойові генерали та офіцери, інших там просто пошлють подалі. І виконуватиме воно саме бойові завдання, а не дурну безкоштовну роботу кріпаків. І отут здається мої інтереси вступають в прямий конфлікт з інтересами панів воєнкомів та всього іншого тилового бюрократичного апарату від оборони.

Читайте: Два закони про окупацію: експрес - аналіз

Їм армія потрібна зовсім не для того, щоб переможно громити ворогів. Для них досі, на четвертому році нашої визвольної війни, на сході відбувається якесь незрозуміле "АТО", а пасивне стримування ворога на лінії серпня 14-го досі видається верхом військової стратегії та максимальним завданням для армії. Ніхто з них не збирається всерйоз та до переможного кінця воювати проти їхніх колишніх однокурсників по совковим військовим академіям, однополчан по всякому Афгану тощо, вони досі прагнуть замирення за будь-яку ціну – на відміну від цих самих їхніх російських однокурсників, котрі воюють з нами всерйоз та на знищення.

Так само ніхто з них не збирається масово озброювати "екстремістів". До чого тут екстремісти? Так це ж ми з вами, всі патріотичні громадяни, готові добровільно брати до рук зброю для захисту країни, готові воювати та перемагати. Для наших совкових генералів ми всі – чужорідний та небезпечний елемент, потенційна некерована збройна сила, здатна обійтися без них та послати їх туди, де їм давно місце – до книжки історичних прикладів невідповідності своїм посадам та своїй місії. Їхні колеги, вихідці з совкового війська, по той бік лінії фронту, для них значно ближчі та рідніші, "соціально блізкій елємент", як казали більшовики.

То може їм взагалі не потрібна армія? Нажаль, ні. Їм не потрібна справжня бойова переможна армія. Натомість їм конче потрібна точна копія радянської "нєпабєдімой та лєгєндарной": перелякана небоєздатна біомаса у формах, мобілізовані кріпаки, які будуть покірно виконувати купу господарських робіт, не качати права, та не заважати відмивати бюджетне бабло, виділене на утримання війська.

І отут інтереси тилового генералітету чудово збігаються з інтересами "переатестованих" ментів, яким вкрай потрібна можливість кудись запроторити людину без суду та слідства, мати якийсь засіб для свавільного покарання, коли засудити людину зовсім нема за що. І в цьому сенсі наркомусор Ківа, який погрожував повістками учасникам "Маршу Свободи", також не винайшов нічого нового. Російська імперська, а далі її радянська правонаступниця завжди виконували в першу чергу каральну функцію щодо повсталого народу, далі функцію "трохи пом’якшеної тюрми", і лише після цього – функцію боротьби проти зовнішнього ворога. Згадайте Тараса Шевченка, засланого до війська "із забороною писати та малювати", згадайте типовий радянський прийом розправи з молодими дисидентами – відрахування із інституту із миттєвою мобілізацією до армії, та одразу пізнаєте те гниле імперське коріння, з якого виросли Ківа та "герої" нинішньої "клубної мобілізації".

УПА не проводила рейдів по клубах та облав на вулицях, вона замість цього з ворогом воювала. І я хочу, щоб наше нове українське військо спиралось на традиції УПА, а не Червоної армії. На жаль, тиловий генералітет, менти та воєнкоми явно є спадкоємцями не нашого визвольного руху, а якраз навпаки – ворожої колоніальної адміністрації. І їхнє бачення армії успадковане саме від "совка".

На щастя, не вся країна – тил. На фронті командири бойових частин, які щодня стикаються з реальним ворогом на реальній війні, шукають собі справжніх солдатів, і шукають їх не по наркопритонах. Там, під ворожим вогнем, росте та загартовується нова українська армія, росте не завдяки, а всупереч тиловим генералам та воєнкомам. Рано чи пізно залишиться тільки вона, а поки – припиніть ганьбити її мусорськими облавами та іншим совковим непотребством!