Блог | Как бабушка украинизировала внука

Или такая еще история.

В мае 2023 года появился во дворе парень из Харькова. Хороший парень, вежливый, мастеровитый, умный. Наши лентяи сразу отправились к нему математику списывать. За деньги. У парня была деловая хватка и умел монетизировать свои знания. Велосипеды и самокаты тоже вертел за деньги, символически, за 10-20 грн. Бесплатно консультировал, как бы там подтянуть или поправить, но, если руками ремонтировать – то платите. И это верно, я считаю.

Далее текст на языке оригинала.

Взагалі: ідеальна дитина на свої тринадцять. Але вперто росмовна. От, наче наглухо запаяний той язик у ньому. На українську переходив лише на уроці української. Як казала вчителька: знав він її непогано, але кількох уроків мови й літератури на тиждень замало, якщо решта часу навколо лунає виключно російська.

Запитую:

– Валеро, а як інші предмети були в школі, якою мовою?

– Да как? Нємнога на украінском, остальное на руском. Норм же, ну всє ж рускіє.

І так ось він на своїй російській тязі дотяг до 1 вересня. Мама його ретельно слідкувала, щоби часом дитину не булили, хоча потреби в тому не було, скоріш навпаки - це Валері було некомфортно, що за ним мама скрізь ходить.

А 1 вересня його тато приїхав на два дні до сім'ї і прийшов до школи. Виявилося, що тато з Яворова і чудово розмовляє, навіть, на галицький манір.

– Та я шо? То моя жінка все: не позорся, гаварі парускі, ти в Харькавє, чьо люді скажут... Тому й до матері рідко їздимо, бо вони з невісткою не знайшли спільної мови.

– Але ж тут Тернопіль.

– Я спробую поговорити з нею...

Мабуть, не поговорив. Бо Валера далі розмовляв російською.

Тоді хлопці вирішили, що треба щось робити, пояснили йому, що він хороший друг і чудовий хлопець, але... Гуляти з язикатим їм некомфортно.

Валера образився, бо щиро був певен у тому, що какаяразніца, ліш би чєлавєк був харошим.

Все ж самому сумно, тож він знову прийшов до хлопців. Домовлятися. Наприклад, про те, що вони гуляють разом і він їм платить за це. Хлопці відмовились.

– Я тобі поясню, – сказав Тарас. – Твій тато на війні. Мій теж. Вони проти кого воюють?

– Протів пі.оров.

– А якою мовою розмовляють пі.ори?

– Ну... Прі чьом тут язик?

– А ось при тому! Що у нас мова, у всіх народів світу – мова, а в пі.орів – язик. Тобі норм: з ними без мови, з одним язиком?

Валера образився, а його мама ще більше, її розмову з чоловіком чутно було на увесь двір.

І ось, може, ця історія би закінчилась якось інакше. Але сталося так, що Валерин тато отримав важке поранення і мама поїхала до нього в госпіталь, а до Валери приїхала його бабуся із Яворова. Перше, що зробила бабуся – повела Валеру до церкви. Виявляється, що він був неохрещеним, бо його мама "в то всьо церковне не вірила", але вірила в просвітлення і якогось Саїбабу.

Отак Валера отримав хрещених батьків і після святкової вечері - науку від бабці:

– Хто сі талапає язиком, той в Царство Боже не втрапить, бо там тепер св. Миколай дуже-дуже пильнує, аби до раю який ка..ап не проліз та не перетворив рай Господній на мос...ське пекло.

На Валеру це подіяло не дуже, оскільки в родині в них усім керувала мама, бабуся там права голосу не мала, татові мовне питання було попри мешти, а Саїбаба навчав, що мовчання – це, взагалі, найкраще, що є в людини.

Тоді бабуся змінила тактику. Попри настанови невістки, повезла Валеру до тата в госпіталь, щоби наочно показати всю біду, яку спричиняє узкий язик. А потім щонеділі брала його з собою до Зарваниці молитися за одужання тата.

До грудня Валера розмовляв українською, читав українські книжки і зачитував Апостола на Службі Божій для дітей. За що Миколай поклав Валері під подушку айфон.

А на Новий рік приїхали додому мама з татом. І мама була дивною: намагалася з усіх сил розмовляти українською, про Саїбабу не згадувала, а бабусю називала мамою...