Блог | Історії АТОвців очима їх психіатра

“Я ж – Заздрість! Старша сестра ваша!”

У кожної людини є настільна книга. Іноді не одна. Я вже більше 10 років поруч тримаю книжку з невеличкими оповіданнями професора психіатрії Олександра Фільц-Павенцького. Часто перечитую своє найулюбленіше оповідання. “Дуже давно, в найпрадавніші часи, зустрілися на дорозі Добро і Зло.

Побачивши одне одного, вони неабияк здивувалися. Бо схожість їх була такою разючою, що обидвом їм здалося, ніби вони близнюки, і що батьки порозгубили їх, коли вони були ще немовлятами…” Раджу всім бажаючим прочитати ці оповідання. Сьогодні їхня актуальність значно збільшилася. Автор наче передбачив події майбутнього, філософськи обґрунтував їх, намалювавши дуже просту реальну картинку буденного життя.

Читайте: Легалізація та ліквідація

Так, для історії має значення стратегічно-ідеологічний напрямок розвитку, але наповнення завжди базується на окремих людських долях. В останній час почали з’являтися художні фільми про події, що відбуваються на сході України, про військові дії, життя переселенців, про любов до батьківщини та зраду, велике терпіння, лютий гнів та безкомпромісний патріотизм. Скільки таких долей звичайних людей приховані глибоко в пам’яті медичних працівників, зокрема психіатрів! Які історичні події та емоційні переживання розривають паперові носії в задушливих і тісних сховищах наших історій хвороби! Мені іноді здається, що історія може завдячити психіатрам, які оформлюючи історії хвороби, надають описання різноманітних переживань людей під час всіляких історичних подій в світі.

Читайте: Думаємо глобально. Діємо локально

Хочу без пояснень та коментарів, в межах конфіденційності, відкрити деякі сторінки цих паперових носіїв, створених лікарями-психіатрами, під час лікування людини, водночас відкриваючи важливі історичні події.

Пацієнт А., 40 років, має вищу освіту, одружений, є дитина. Завжди відчував себе добре, працюючи в чітко організованій “системі”, з розпланованою діяльністю, з певним розпорядком та правилами. Події в Україні не залишили його на боці. Заряджений патріотизмом, не бажаючи ховатися, в серпні 2014 року добровільно відправився в зону АТО. Весь час служби виконував роботу водія. Пройшов “дебальцевський котел”. Протягом року перебування в зоні АТО отримав неодноразові контузії різного ступеня тяжкості, вогнестрільне поранення, опіки різних частин тіла.

Читайте: Психіатрія: ''Пир во время чумы''

Назавжди в пам’яті залишилися події, що стартували 16.02.2015 року. Була отримана інформація про надання “зеленого коридору”. Пацієнт в складі колони, на військовій техніці почав виходити з Дебальцево. Незабаром почався обстріл колони з крупної артилерії. Більша частина колони була розбита в найкоротший термін. З 50-60 військових живими залишилися близько 25 осіб. Почалася метушня. Люди, що вистрибували з машин, тут же вибухали на розтяжках. Ті, що залишилися живими, збирали поранених та розміщали їх на машині. Водій машини з пораненими почав рух назад, і машина вибухнула на міні. Ті, що залишилися живими, в тому числі і пацієнт А., протягом 3-х днів пішки виходили з оточення. Після виходу зразу отримав наказ виконувати наступне бойове завдання. Два десятки знівечених мертвих тіл своїх товаришів були ним завантажені та перевезені до моргу. Ця картинка знівечених тіл знайомих людей неприємно його вразила. Відпочити не сталося. Після даних подій знов був перекинутим в Станицю Луганську і продовжив працювати водієм. Одного разу він йшов колоною машин.

Його машина була друга в колоні. Входячи в затяжний поворот, помітив на узбіччі людину з артилерійської установкою. Через секунду пішов залп. Пацієнта оглушив і дезорганізував гучний постріл. Він тільки зрозумів, що машина вибухнула, зупинилася і почала горіти. Останнє, що пацієнт пам'ятає, це спроба випасти з палаючої машини. Скільки часу був без свідомості не пам'ятає. Коли прийшов до тями, почув свист куль над головою. Зміг зорієнтуватися і встигнути витягнути з палаючої машини свого напарника, разом з яким сховалися в безпечному місці і дочекалися допомоги. Під час обстрілу отримав осколкове поранення і численні опіки.

Читайте: Коментарі тут зайві. Фото психіатричної лікарні говорить набагато більше…

Його товариш теж отримав опіки. Деякий час лікувався в госпіталі. Після повернення додому перший час дуже погано спав. Вранці прокидався без почуття бадьорості. Не хотілося спілкуватися. Спогади про війну були нестерпними. Пацієнт А. зрозумів, що дуже змінився. Що більше не зможе "прогинатися", погоджуватися з людиною, якщо та не є права. З'явилися часті головні болі, дзвін у вухах, загальна стомлюваність, знижений настрій, розгубленість, тривога за майбутнє. З'явилася сентиментальність, міг раптово розплакатися при перегляді мультфільмів або раптом стати дратівливим з незначного приводу. У подальшому з'явилися проблеми з промовою, став заїкатися. Все це призвело звернутися до психіатра…

Читайте: Система психічного здоров'я, або Невивчені Україною уроки

Пацієнт В., 30 років, має вищу освіту, викладач історії, не одружений, дітей ще не має. Завжди був спокійним "домашнім" хлопцем, старанним учнем. Після закінчення ВНЗ пацієнт вирішив зробити військову кар'єру в честь дідуся-військового. Саме з цією метою пішов служити за контрактом, а в подальшому був переведений в зону АТО. Будучи вихованим в спокійній обстановці, поза агресії і фізичних методів впливу, потрапивши в військову обстановку, відчув виражений дискомфорт.

Кожен обстріл, а їх було багато, пацієнт переживав з великими труднощами. Весь час перебування на першій лінії фронту відчував постійну напругу. До сих пір не може забути фізичне відчуття тиску в спину потоків вибухової хвилі, коли тікав у укриття. Яскраво згадує ситуацію, як "прийшов до тями", зіщулившись під стіною будівлі. Абсолютно не пам'ятає як туди потрапив. Пацієнт В. був вражений до глибини душі "картинкою діри в голові у хлопця", з яким разом чергував. Того вбив снайпер в голову. Пацієнт не міг без емоцій дивитися на дітей і жінок, що біжать зі своїх зруйнованих вибухами будинків, на хамство і грубість своїх товаришів по службі. Страх і виражений дискомфорт - ось основні почуття, які супроводжували перебування пацієнта в зоні АТО.

Читайте: Розвиток психіатрії в Україні чи заплановане марнотратство?

Волею долі у пацієнта трапився напад гострого апендициту, і він потрапив до шпиталю. Після госпіталю при поверненні додому, заспокоєння не знайшов. Вулиці рідного міста розглядалися пацієнтом виключно з позиції пошуку укриття в разі обстрілу. Кожен чоловік або хлопець призовного віку, що пересувалися вулицями міста, а тим більше в нетверезому вигляді, викликали у пацієнта хвилю обурення. Йому хотілося схопити кожного і бити. Він не міг зрозуміти, чому одні воюють, піддаються небезпеці, а інші просто "хитаються" по вулицях, п'ють, гуляють, кидають гроші на вітер.

Пацієнт взагалі не міг спілкуватися з цивільним населенням. Його дратувало все і вся. Він чітко розумів, що війна нічого не змінила, що соціальна несправедливість нікуди не поділася, що люди гинуть "абсолютно даремно". У пацієнта знизився фон настрою, посилилася тривога, став апатичним і бездіяльним, почав коливатися артеріальний тиск, з'явилися стани "близькі до втрати свідомості". Все це призвело звернутися до психіатра…

"Так бесідуючи, захищені кам’яною брилою від спеки та вітру, Добро і Зло вирішили йти далі в світ разом, аби не залишатися на самоті і підтримувати одне одного в усіх задумах та звершеннях. Вони покинули зручну тінь і вже хотіли, було, вирушати, як раптом з’ясувалося, що в одного з них виникло непереборне бажання йти до гір, що мерехтіли загадково у далині, а у другого – у бік протилежний, де обрій зливався з неосяжними водами океану…".

Це ми, Україна.