Блог | Этот год материализовал "ось зла", а имперский миф России превратил в анекдот
Подумал, что этот год превратил термин "Ось зла" из чего-то достаточно абстрактно-публицистического во вполне конкретное, материализовал эту самую "ось". Весь адекватный мир понимает, кто в эту "ось" входит, и что ведущий ее субъект – раша.
Далее текст на языке оригинала.
З останньою взагалі все дуже цікаво, бо так само виразно ми спостерігали повну деконструкцію "російського міфу", який формувався століттями. У його рамках "росія" – це похмура, але своєрідним чином приваблива цивілізація, що має "велику культуру", та багато всього іншого цікавого та екзотичного для середньостатистичного європейція та американця. Звісно, були у світі і раніше люди, які цілком тверезо оцінювали т.зв. "росію" як виразний глухий кут розвитку людства, злу та огидну імперію, що може і хоче лише руйнувати. Але у "широкого загалу" ставлення зберігалося цілком поблажливим.
Зараз усе не так. Точніше, рухається у напрямку до "усе не так", бо дуже вже багато індивідів з останніх сил хапаються за вигаданий образ "росії", якої ніколи не існувало. До їх числа належить і папа Франциск, який все тужить за "російською культурою", але це все – тіні минулого.
Весь цей привабливий імперський образ розбився на скелях реальності. Реальності геноцида, злодійства, крадених унітазів та "чмобіків", котрих женуть на м'ясо.
Усі побачили просто зло, яке не має і не може мати напівтонів. І цій своїй абсолютності декому зло навіть видається карикатурним... "Ну не може ж бути так..." Може! Більше того – так і є. Карикатурне, корумповане, тупе зло, яке від цього лише набуває повноти своєї злодійської природи.
Намагаючись "погасити" Україну, вони навпаки знову і знову "підсвітлюють" свою власну природу, яка раніше для багатьох лишалася у темряві. Раніше – у доінтернетну епоху, коли можна було вигадати реальність, описати її у книгах та фільмах, і будувати легітимність, спираючись на таку вигадану реальність.
Але вигадки розпадаються, зникають на наших очах. Імперський міф перетворюється на анекдот, дійовими особами якого є: один бункерний дід, дебільний "туземний" вождь із обслуги діда, кілька карикатурних генералів, агресивні алкоголіки і брехливі пропагандисти.
Якби у людей, які дирегують фінальним актом життя імперії, було стратегічне бачення, вони би уже перелякалися. Бо імперія може вижити у найтяжчих ситуаціях. Навіть, наприклад, втративши армію та частину територій. Все це можна повернути. Але імперія не може без пафосного, героїчного та серйозного міфу. Тому саме ця імперія саме тут і зараз приречена.
А Україна навпаки знайшла себе. Як персонаж мелодрами, який раптово вийшов з багаторічної коми, і згадав, хто він є. Дуже довгий час Україна просто не пам'ятала саму себе, самоусвідомлюючись як звичайний уламок імперії. Як уламок імперії вона загнивала так само, як і сама імперія. Можливо, навіть у гірших формах. А чому? Бо уламок завжди гірший цілого, особливо якщо саме це ціле – це просто віджилий організм. Тому Україна мала або стати на шлях пошуку себе, або зникнути. Пройшовши близько до останнього, ми все ж постали на шлях до першого. І все інше (від дерусифікації і до військової співпраці з США) – похідне від цього самовіднайдення.
Україна знаходить себе, "росія" – остаточно втрачає. І це зараз головне.
