Блог | Дорога долиной тьмы. Переистощение
Я хочу поделиться с вами, мои друзья, несколькими историями. О травмах военных, которые на первый взгляд не видны. Но наносят вред зачастую больше физических ранений. Что переживают, в каких условиях это происходит, как именно, что травмирует... Все имена и позывные намеренно изменены, должности и звания также, поэтому любое совпадение является абсолютной случайностью. События происходили с 12 мая 2022 года в течение следующих месяцев. Большинство событий произошло в Тошковке и Горном Луганской области в разгар Российского вторжения.
Далее текст на языке оригинала.
"Дорога долиною темряви". Перевиснаження.
Мене викликали на евакуацію поранених з однієї позиції в підвалі багатоповерхівки в Тошківці. На той момент бої тривали вже третій місяць. Сили противника переважали нас інколи в 20 разів. Кожен військовий втратив друзів. Наші сили тримались за частину Тошківки, яку атакували з 3 напрямків. Штурми продовжувались практично цілодобово, один змінюючи інший. На позиції старшим був військовий, назвемо його Бос. Він любив жартувати, хоч його жарти були специфічними, багато говорив, розповідав багато історій. Його життя було насиченим і він цим завжди хвалився. Коли я дістався до підвалу, я запитав у Боса:
– Де поранені, ми приїхали за пораненими, де вони?
Бос лежав на підлозі нічим не вкритий, перевів на мене погляд, але мене так і не побачив, його очі дивились крізь мене, він ледь знизав плечима, це була вся його відповідь. Це було дивно і не притаманно для нього.
Я обурився, навколо падали міни, автомобіль, який ми залишили біля будинку, щосекунди міг бути знищений. Я поспішав. Тому почав мало не криком:
– Бос, де поранені? Мені сказали там є важкі.
Бос глибоко видихнувши:
– я не знаю, десь там в окопах.
– то може їх піти і дістати? – запитав я.
– Я не піду, – сказав Бос.
Він далі лежав і не рухався, дивився в одну точку крізь мене. Я був дуже здивований, бо я побачив іншу людину, це наче був не Бос. Це могло здатись байдужістю, але Бос завжди дуже переживав за своїх людей і готовий був підставитись під кулю за будь-кого зі своїх.
***
Один з командирів привів мені бійця, назвемо його Піонер, командир сказав мені: "Ти ж лікар, зроби щось..."
Піонера підвели до мене на вулиці, в руках у нього був його автомат, він тримав його сильно, але автомат волочився по землі. Я впізнав його, тиждень тому він приїхав з другом, вони завжди десь лазили, його цікавило геть все, таке враження, що він хотів зайти в кожну вулицю чи дім і подивитись, що там. А тут він підійшов і одразу почав сідати і врешті ліг. Прямо на мокрий асфальт. Автомат з рук не відпускав. Він дивився в стіну, але так, наче крізь неї, відколи він ліг, він не ворушився. Що би я його не питав, він не відповідав. Коли я роздягнув його, щоб послухати серце і легені, він не чинив спротиву, було холодно, але він не намагався одягнутись, при першій можливості він знову ліг на мокрий асфальт, оголеним торсом. При огляді я не знайшов відхилень в стані фізичного здоров'я. Але я дізнався, що 7 днів підряд він знаходився в окопах, які постійно обстрілювалися мінометами і не тільки. Він майже не спав і не їв. 5 днів він ефективно відстрілювався і навіть намагався організувати кращу оборону. Потім почав все частіше лежати і врешті перестав підійматись.
***
Один з командирів, назвемо його Орел, був доволі живеньким, його гострі жарти могли інколи і образити. Здавалось, у нього щосекунди по 3 ідеї. І ось одного вечора він ліг спати. Але почався черговий наступ. До нього звернулись по допомогу, він лежав на землі на покривалах, дивився крізь нас, на слова не реагував. Коли почали кричати, він сказав одне слово "Нічого". "Нічого". І продовжував лежати. Він не ворушився, не діяв, не говорив. Він працював практично 24/7 останні 2 місяці. А останні кілька днів не спав, бо атаки не вщухали. У цей вечір він просто пішов спати. Людина, яку я побачив, була зовсім іншою.
***
Один з командирів, назвемо його Кабан. Вічно до всіх чіплявся зі своїми порадами, відверто всіх дістало, що він всім намагався влізти в душу без дозволу. Одного вечора я вбіг до нього: "Потрібно терміново подати інформацію на штаб бригади", крикнув я. Він лежав і дивився крізь мене, реакції не було. Я повторив кілька разів гучно. Врешті за кілька хвилин ледь чутно, майже не відкриваючи рота, продовжуючи дивитись в стіну, але виходило лиш крізь неї: "Я не можу". Більше від нього добитись ні слова не вдалось. Останні кілька днів він не виходив з приміщення штабу. Він був так часто там, що я був здивований, що його там нема і довелось пошукати, де він, бо я навіть не знав, де його місце сну... Я знайшов іншу людину. Якби не було світла, я б його не впізнав.
***
Через кілька місяців після тих подій, у наступі на Херсон, я був в окопі, це була далеко не перша ніч. Про кількість поранених писати поки не буду. Знову холодна ніч. Пройшов дощ і промочив мене наскрізь. Я хотів їсти, але не міг себе заставити встати. Окоп був неглибоким, тому інколи після прильотів мін я чув, як практично наді мною пролітають осколки. Спочатку я намагався частіше переміщатись, щоб вижити. Але тепер я вже не міг. Вже кілька ночей рація говорила не замовкаючи. "Поранені, трьохсоті", спочатку такі повідомлення викликали сплеск адреналіну, і з'являлись сили бігти, впригувати в транспорт, їхати на точку евакуації. Але щось змінилось. Рація закричала: "Трьохсоті", але адреналін сил не додав. Ледь підвівшись на ноги, я відчув, що йти дуже важко. Я відчував, як мені стає все байдуже. Прості рухи, кроки, дії, – вимагали титанічних зусиль. Мої дії стали повільнішими, неточними, в голові як помутніння, все як в тумані. У вухах свист. Якось добрався до транспорту, забрав 300. Поранені доставлені, я добрався до окопу і просто впав. Біль від падіння майже не відчувся, хлюпнуло – в окопі було мокро. Перестав відчувати холод, мені байдуже, все стало байдуже. ПЕРЕВТОМА.
Я би порівняв її з переломом обох ніг. Кожен рух можливий, але дуже болючий. Чим більше дій, тим більше обломки кісток наносять шкоду м'язам. Але перевтома – це не про біль. Це інше почуття. Так, це біль, але інший. Для мене перевтома – це про стан, коли позамежна втома пройшла крізь адреналін, виконала купу роботи і прийшов час, коли десь на рівні нервової системи твій організм відмовляється виконувати дії. Дії викликають специфічний біль. Чим довше в такому стані під впливом моральних вимог, вимог обставин, небезпеки життю, необхідністю врятувати когось, – людина діє, – тим більше шкоди, тим сильніша травма.
Перевтоми я зустрічав різні. Спочатку вони короткі і виникають не часто. Але з кожним днем продовження роботи нон стоп – стають частішими, тривалішими. І доходять до стану, коли будь-яка дія болюча, коли рішення приймати боляче, говорити боляче, хочеться втекти від людей, але тікати боляче, коли навіть сказати "я більше не можу" потребує великих сил. Простий відпочинок чи сон не повертає все до того, як було. Навіть після сну перевтома всередині, психіка тікає від людей, від дій, від всього.
***
Недавно я зустрів курс mhGAP на платформі НСЗУ. Деякі речі я зрозумів, пройшовши його. Багато мені допомогли психологи, моя сестра.
Та я вирішив описати те, що бачив, щоб допомогти зрозуміти, що відбувається, бо ми зустрілись з пошкодженнями, про які мало інформації. Я хочу передати почуття, обставини і причини, щоб наблизити до розуміння станів, які часто є критично важкими. І це лиш початок. Розповім про дві людини. Один з яких теж займав керівну посаду, назвемо його Стовп. Але перед тим ще кілька історій далі...
