Блог | Дитина проходить всі стадії страждання - від страху до повної зневіри
Чого ж так важко віддається дитина в садочок?
Я ловлю себе на тому, що сама шукаю причин залишити 2-річного Івасика ще трохи вдома. Хоч чудово розумію всі переваги "відвів зранку і чистий спокій".
Ходила в садок приватний, що в сусідньому будинку. Ще раніше на нього споглядала, але мав не конче гарні відгуки через харчування, а тепер, кажуть, змінили кухаря і вже годують добре. На 15 дітей двоє вихователів. Познайомилась з обома. Навіть з трьома. Найбалакучіша виявилась зі старшої групи, куди б Ума пішла.
Розказую їм як переживаю, що малий плакати буде. Вони усміхаються, заспокоюють "та то всі плачуть", " тиждень поплаче та й звикне", "ми на руки беремо, носимо".
Іван не йде на руки до нікого, крім мене та Костя, подумалось. Але змовчала.
У англійському документальному фільмі "Джон" 60-х років йдеться про півторарічного хлопчика, якого мама залишила в дитбудинку, поки була у пологовому. Камера знімає, що відбувається з дитиною за 9 днів розлуки з мамою. Тато ненадовго приходив щодня.
Це не можливо дивитись без сліз. Дитина проходить всі стадії страждання - від страху та нерозуміння до повної зневіри.
Коли мама прийшла по хлопчика , він навіть не звернув на неї уваги. Він більше не вірив.
Теорія прив'язаності з тих часів набула змісту. І сенсу.
Читайте: Безопасность детей на воде: родителям читать обязательно!
Мого чоловіка мама дала на стаціонарне лікування бронхіту в санаторій. Забирала додому лише на вихідні. Але коли був карантин, а так було часто, її не пускали взагалі. Син бачив маму лише з вікна. Так півроку. Йому тоді було 3.
Покійна свекруха була одна з найбільш люблячих людей, яких я коли-небудь зустрічала. Вона любила розказувати, якими темпами поправлявся маленький Костя, як заледве встигала змінювати йому маєчки та футболки.
Вона вірила в те, що робить для єдиного сина добре. Вона не знала про фільм "Джон".
Коли 35-річний Костя ходив до психолога, на одному з сеансів він пропрацьовував біль від тамтешньої розлуки з мамою.
Ми свого старшого сина з 3 років возили з Києва до Львова на літо до бабусь. Бувало, могли не бачитись місяць. Він завжди з радістю їхав під нашими переконливими "бабуся буде бавитися, а мама трошки попрацює і приїде, і купить велиииике лєго".
Я перші три дні завжди багато плакала. Але тут же втішала себе, бо то така дурня, бо мені ж має бути весело. Друзі ніби-то заздрили нашій свободі, ми катались на велосипедах по набережній і ходили в кіно на нічні сеанси.
Читайте: О важности омега-3 для детей
Шкода, що не можна згадати, що ми тоді дивились чи про що писала в редакції до 22 год. Зате я точно пам'ятаю, як Матвійко якогось разу просив нас приїхати, бо він дуже хоче додому і розказував мені по телефону, що йому добре, просто сумно стало, бо він тримав довго в кулачку тих два камінці, що взяв зі собою "маму і татка".
Ми приїхали. Але два тижні по тому. Коли змогли.
Сентименти-сентименти. Можна, звісно, не морочитись цим всім і так точно буде легше. І перетерпіти той тиждень, поки дитина кричить у садку , і вибігти швидко за браму, щоб не затягувати, а вихователі заспокоять, відволічуть.
Можна. Звикнеться. Зрештою, дитині ж добре, господи: їсть, бавиться, розвивається, ніхто не б'є - не сварить. Але щось таке тихе та їдке муляє в грудях і каже, що щось тут не те.
Читайте: Еда у телевизора опасна для детей
Пишу вам, але ж собі:
- не розривайте, коли міцно тримається
- не обрубуйте гілля, коли дерево здорове
- не ігноруйте "дурниць"
- не вірте поверхневим радощам
- не розлучайтесь з тими, кого любите.
