Блог | Битва с телевизором, или Как вам там спится на Московии, родимые?
Ночь. Приходит уведомление о воздушной угрозе. Воет долго и протяжно. Привыкаешь к этому вою, идешь себе безэмоционально в укрытие. Сегодня есть эмоция, тоскливо на душе. Сирена воет и воет. Надо вставать с нагретой кровати-кубельца, поднимать детей, стараться не разбудить крошечную внучку-младенца, брать на ручки и идти во внутренний коридор.
Далее текст на языке оригинала.
Подруга з Дніпра недавно написала: "Класно, у тебе є коридор!". А я їй: "Ха, що мій коридор, коли в тебе є погреб, мажорка…"
Так хочеться, щоб прийшло сповіщення "Відбій повітряної тривоги". Так буває, тільки починає вити – хоп, відбій. Але ні, сирена виє і виє. Отже ракети випустили і вони летять у наш бік…
Сьогодні чомусь думається про родичів, які живуть на московії. Приходять і приходять в думки. Не знаю, чому. Може щось трапилося в них? Зв’язок з ними обірвала після Майдану. Гарні були родичі. Веселі. Ми любили їх, а вони любили щоліта приїздити в Україну.
У 2014-му написали нам:
- Как же ми тєпєрь к вам прієдєм, єслі у вас вєздє бендери. Оні нас поубівают.
Я у відповідь:
- Так бандери – це ж ми, ваші родичі.
- Ну что ти так сразу, я же нє про вас, а про фашістов вашіх.
- Так це ми фашисти – ваші родичі. Це ми на Майдані. Це про нас, кого ви все життя знали, вам розповідає ваш телевізор.
Кожного дня я знімала з Майдану сюжет на телефон і слала їм: що ми робимо, що кажемо, як всі поводяться, які настрої, за що стоїмо… Наївна. Я думала виграти битву за своїх родичів у їхнього телевізора. Смішна. Я програла ту битву.
Після 24-го багато хто кинувся звертатися до своїх знайомих, друзів, родичів на московії. Треба ж таке, скільки ще виявилося тих, хто вірив, хто дружив…
- Ну-ну, - казала я. - Дай Бог вашому теляткові та вовка з’їсти.
Всі обламалися. Як і я колись…
Цікаво, що мої родичі подумали, коли побачили мене у Скабєєвої по своєму ящику? Мабуть очі на лоба полізли. І не раз же ж бачили і вислуховували ті брєдні.
Чоловік ще кілька років намагався підтримувати якийсь зв’язок. Останнє, що написав їм, щоб берегли сина, бо призвуть. Вони відповіли, що в них "всьо спакойна". Тобто, щоб ми не вірили нашій українській пропаганді. Умгу.
…Лежу в коридорі, вислуховую бурчання дітей, а перед очима родичі й наші колишні радісні зустрічі.
- Як вам там спиться, радімиє, поки ваші ракети летять у наш бік? Як там ваш синочок? Вдалося вберегти, чи десь чалапає по українській землі?
Ну все, відбій. Третя ночі. Можна розслабитися до наступної сирени. Розслабитися. Нудить так, що світу білого не бачиш. Шлунок не годний переварити ситуацію. Ще й сон безслідно вивітрився. Знову завтра буде голова, як чавунна. Агов, сон, ходи сюди. Чуєш, де ти?.. Дякую. Можеш уже не поспішати.
Повітряна тривога. Знову. А, ні, почулося. А, ні, таки тривога...
