Блог | В усьому винні ми. Зрадили ми

Я вчора не писала про загиблих бійців. Хто зі мною говорив - той знає, що я практично не могла говорити.

Зараз хочу сказати кілька слів, озвучити декілька важливих для мене речей.

Я мама 21-річної доньки, тому в Україні я відносно захищена як мама, матері синів - беззахисні. Мої слова і думки про війну - це слова матері, чия дитина вдома, а не в окопі і не в шпиталі.

Але я особисто глибоко переживаю цю війну. Дуже багато знаю про неї, думаю, аналізую.

Аналізую, маючи знання з психології, антропології, медіакомунікацій. Маючи знання людини, яка вмирала. І яка народжувала.

Читайте: Арифметика військових дій. Коли Україна переможе

Перше, що мало хто знає, а хто знає - не до кінця усвідомлює. Совкове мислення, дворушництво, цвіте там, де починають говорити про війну. Не хочу писати речей, про які мені говорили конфіденційно, це теми не для соцмереж, але загалом кажучи, бійці в окопах почувають себе зрадженими і покинутими. Конкретні люди, конкретні бійці в окопах - почувають себе зрадженими і покинутими. Боти у соцмережах радісно нашіптують "зрада!", "зрада!", "в усьому винен Порошенко". Це не так. В усьому винні ми. Зрадили - ми. Покинули їх - ми.

У мене в АТО загинули дуже близькі люди. Один з них - Богдан Радченко - друг з 1992 р, відомий журналіст і редактор, ми в нього вдома всією сімєю зупинялися в Києві. Маючи рідкісну, ще зі строкової служби в армії СРСР, бойову спеціальність, він свідомо пішов в окопи, а не в тил, не став "відмазуватися", ну, зрозуміло, бо він був людиною честі. І от.

Читайте: Як росіянська армія "визвільняла" та евакуювала західноукраїнські міста

Я особисто знаю не менше сотні людей, чоловіків, яким поприходили повістки. Але які - ну, які вдали, ніби повісток нема. І нікуди не пішли.

Вчора я уважно читала ФБ. І мене вразило ось що. Спонуки публічно рвати на собі волосся. Бо - девять бійців загинуло в один день, це страшно, треба якось реагувати. Ось я і реагую. Вчора я як на голках цілий день сиділа - переживала, що серед загиблих є ще одна близько знайома мені людина. Обійшлося. Але насправді не обійшлося: загинули діти матерів, батьки дітей, чоловіки дружин, друзі друзів. Люди загинули. Обурюватися, що хтось у ФБ недостатньо голосно публічно виявляє свій біль, - це, вибачте, фе. Соцмережі - видовище. Горе, якщо воно справжнє, - не видовище. В соцмережах можна сказати, що в тебе горе. Але потім ти з цим горем залишаєшся сам.

Читайте: Ще раз про Бандеру, Україну і Європу

Ось сценка не з мого життя, розказана мені товаришкою-журналісткою.

Два роки триває війна з Росією. Плацкарта, потяг іде на Москву. Жіночки, зорієнтувавшись, що їхня сусідка - журналістка (тут обійдемося без імен, добре?), починають говорити їй і собі, яка погана влада, яка жахлива війна, яка в Україні всюди зрада. В ході розмови зясовується, що сини - на заробітках в Росії, більше того, "на скважинах", бо хлопці ті - наші, з Прикарпаття, освіта в них відповідна, більше того, зясовується, що вони, жіночки їдуть до них, бо то ж синам не можна додому, повістки поприходили, а так - гроші заробляють, в хатах ремонти поробили. Але заходить мова про війну - і жіночки починають своєї: зрада, зрада... "Ми всі патрівоти... А та Ганя погана, бо до церкви у вишиванці на храм не ходе". Це типова ситуація, на жаль. Як не заробітки в Росії - то робота в Польщі, якісь комбінації, або просто - "корупція на місцях". І що, друзі, які обурюються, що хтось не досить голосно оплакує загиблих у соцмережах, не мають таких родичів, знайомих, сусідів?

Я не закликаю нікого доносити на сусідів (смішно і гидко водночас). Я нікого не засуджую. Ця своєрідна аморальність - спадок совка, коли чоловік був собі чесним, але крав у колгоспі, а продавець у молочному була чесною, але доливала воду до молока. Це чесні жінки і люблячі матері. І їхні сини - працюють (тільки чим же їм втесати на голові - що неправильне місце вони вибрали для роботи, що ухилятися від повістки - злочинно не відносно закону, а відносно совісті). Я єдине прошу зрозуміти: головне зараз у цій війні - щоби всі 14 тис. загиблих (від куль, мін, снарядів, від сепсису, від тортур у підвалах "ЛНР-ДНР") не загинули даремно. Щоби поламані цією війною життя не були даремною жертвою. Щоби ми від початку мали силу на правду. Сказати правду часом легше, аніж її визнати.

Читайте: Масштаби змін в Україні - величезні

Зараз ми поволі підходимо до дуже складного моменту, до великого випробування, бо ситуація, яка так довго назріває, мусить якось розвязатися. Мені здається, і не тільки мені, що певні речі почнуть змінюватися вже ось-ось. Так, офіцерські карєри іноді викликають подив і навіть шок. Я знаю сотні реальних історій з АТО, які будять щонайгірші емоції. Такі історії супроводять усі війни. Але я не про це. Я про те, що соцмережі - теж зброя, і нею ми можемо самі себе вбивати. Ми можемо навіть не усвідомлювати, що відбувається насправді, коли ставимо лайк або робимо перепост.

Не знаю, як краще висловити те, заради чого я написала всі ці дуже багато речень. Може, сформулюю це за пунктами.

1. На моє переконання, матері дочок і матері синів повинні бути рівними, як в Ізраїлі. І ставлення до захисту Батьківщини саме в Ізраїлі є дуже правильним. Захист Батьківщини - велика честь і головний громадянський обовязок. Саме захист. Саме Батьківщини. Це має бути аксіомою, абсолютним законом. Якщо йдеться про рівність прав і обовязків, то служба в армії - один з маркерів такої рівності. Хто вважає неприйнятним для себе вбивати - може обирати альтернативні способи послужити своїй державі. Ізраїль у цьому - добрий взірець.

2. На моє переконання, суспільство наше хворе дворушництвом. Дворушництво дуже видно на цій війні. Я хотіла б, щоб коли все щасливо закінчиться, в суспільстві відбулася люстрація. Не комуністична, не якась іще. А люстрація слідами цієї війни. Щоби православний піп, який роздавав зброю злочинцям з георгіївськими стрічками, не міг бути священиком в Україні, ніде. Щоби православні попи, які в Закарпатті закликають заборонити богослужіння українською і в Почаєві моляться за російське військо, не могли бути священиками в Україні, ніде. Щоби лікар, який "відмазує" від призову, не міг бути лікарем в Україні, ніде. Щоби хлопчина, який цю війну пересидів на будмайданчиках чи деінде у Росії, втікаючи від повісток, не став потім депутатом чи мером. Ніколи, ніде в Україні.

3. На моє переконання, у розмовах про цю війну неприпустима цензура. Військова таємниця, секретність - так, цензура - ні. Правда - річ принципова. Совість - річ принципова. Відповідальність - щоб могти подивитися в очі своїм батькам, своїм дітям, своїм близьким - річ принципова.

4. На моє переконання, у розмовах про цю війну не варто говорити "за всіх" і "про всіх". Нема "донецьких". Є мільйон конкретних людських історій. Хтось ненавидить. Хтось боїться. Хтось великою мірою неадекватний (корисно почитати фахову літературу для психологів, які працюють з колишніми військовими, з біженцями, з переселенцями). Є зрадники. Є вбивці. Є зламані люди. Тих, хто стріляв, треба судити. Тих, хто ненавидить, треба не допустити до прийняття рішень, від яких залежатимуть інші люди. Але війна - це конкретні обірвані життя і зламані долі. По всій Україні - обірвані життя і зламані долі. Тому - не Східна Україна, не АТО. Велика Україна. Всі ми.

5. На моє переконання, коли йдеться про цю війну, легковажаться дві надзвичайно важливі дії - дякувати і молитися. Дякувати тим, хто ціною свого життя (бо навіть якщо вціліє - однаково ціною всього свого життя) дає всім нам змогу жити, любити, сподіватися, вірити. І молитися. Молитися - це, може, навіть найголовніше.