"Я звичайна людина зі звичайним життям": історія львів’янина з ДЦП, який став успішним перекладачем та щасливим батьком

40-річний львів’янин Андрій Маслюх з дитинства страждає на ДЦП. Але хвороба не заважає йому жити повним життям. Він – відомий у літературних колах перекладач з англійської та італійської, а ще кавоман, жартівник та вболівальник футбольної команди "Карпати".

Андрій розповів "Обозревателю", що звик вважати себе абсолютно звичайною людиною, а колишні проблеми та комплекси подолав завдяки підтримці батьків, друзів та коханої дружини.

Далі – від першої особи.

Книжкова дитина

Коли я народився, мій стан здоров’я начебто питань у лікарів не викликав. Проблеми помітили тільки тоді, коли мені виповнилося півроку. Одна лікарка навіть сказала мамі, що я ніколи не буду говорити та ходити, і порадила віддати мене у притулок.

Але, дякувати Богові, мої батьки були хоча й молоді, та вперті. Вони взялися потихеньку займатися моїм розвитком: масажами, вправами, різноманітними процедурами. У три роки я перший раз поїхав з батьками в Одесу, у відомий санаторій "Хаджибей", потім регулярно проходив курси лікування в Одесі і Євпаторії. Взимку батько їздив в Одесу сам, привозив грязі і робив мені процедури вдома.

В Одесі один із лікарів порадив мені навчитися друкувати на друкарській машинці, щоб розробляти руку. Батьки попросили когось зі знайомих, і нам привезли з Прибалтики машинку – тоді це був великий дефіцит. Я вчився друкувати і стільки всього на тій мащинці повидруковував, що літери на клавішах зовсім постиралися. Це справді допомогло натренувати руку, а ще стало у пригоді, коли я почав перекладати.

Я навчався у звичайній школі, але фактично заочно. Батьки якось домовились з адміністрацією, і вчителі приходили до мене – хто раз на тиждень, хто два рази. Екзамени теж складав дома. Мій стан тоді не дозволяв мені цілий день бути в школі: я ходив погано (ходити самостійно почав лише у 7 років), координація рухів була слабенька. Це вже потім, завдяки тренуванням і лікуванню, я трохи зміцнів і почувався краще.

Читайте: "Я не герой, а слабак!": история переселенца с ДЦП, спасшего 70 жизней

В принципі, таке заочне навчання мені подобалось. Я міг приділяти більше часу на те, що мене цікавило: географію, історію, пізніше – іноземні мови. Багато читав, це зрозуміло: мені важко було рухатися, бігати, тому я більше часу проводив з книжками. Вже тоді, напевно, закладалися передумови для майбутньої професії. Батькам навіть іноді доводилося ховати від мене книжки, щоб я не зіпсував собі зір.

Прогулянки містом

У мене завжди було якесь коло спілкування – переважно не серед однокласників, а вдома: я дружив з сусідами, родичами. Ніколи не відчував себе якимось особливо нещасним, хворим, відмінним від інших. Тобто я бачив, звісно, що я відрізняюсь, але мені це не ставало на заваді: адже всередині я такий самісінький, як і всі.

Це взагалі величезна заслуга моїх батьків: вони виховали мене так, що я не робив різниці між собою та іншими. Я їм досі страшенно за це вдячний.

До 15 років я виходив на люди тільки у супроводі батьків. Самому мені важко було пересуватися по місту, тим більше що ми жили на околиці, а транспорт був поганенький, і якщо не їхати машиною, то треба було йти пішки 2 км до трамваю. Коли запустили маршрутки, стало легше. Я їх освоїв і вирішив, що вже готовий до самостійних прогулянок. Мама дуже хвилювалася за мене – вона взагалі за всіх хвилюється. Але якось ми дійшли згоди, що час настав.

Я любив історію, тому іноді брав з собою книжку "Історичні проходи по Львові" відомого історика Крип'якевича та ходив по тих місцях, які він описує. Це було надзвичайно цікаво. Це ж Львів, його неможливо не любити.

З друзями у відомій львівській кав'ярні "Дзига"

Потім почав ходити по кав’ярнях, книгарнях, спілкуватися з людьми.

Звісно, багато хто дивувався, побачивши мене на вулиці. Більшість людей з ДЦП тоді сиділи вдома і не висовувались. Як на мене, то це помилка – людям з інвалідністю замикатися в собі і не виходити зі звичного середовища. Бо чимдалі, тим важче потім вийти на інший психологічний рівень. Мені теж непросто було зламати якийсь внутрішній бар’єр, подолати свої комплекси.

Я люблю футбол і десь в середині 90-х вперше вирішив піти на стадіон подивитися, як грають наживо. На стадіоні кількома рядами нижче від мене сиділа компанія хлопчаків років по 9-10, які одразу звернули на мене увагу – і з тієї хвилини саме я став для них головною атракцією на цілий матч. Вони весь час витріщалися на мене і реготали. Дорослі намагалися їх якось заспокоїти, але марно.

Читайте: "Завтра будет новый день!" История волонтера, которая подорвалась на мине и осталась без ног

Мені це було дуже важко, бо я відчував їхні погляди буквально шкірою. Але переборов себе і наступного разу знову прийшов на стадіон, а потім ще і ще, і ходив регулярно біля 10 років. Мама жартувала, що я піду на стадіон, нехай навіть каміння з неба падає. Потім моє захоплення футболом вживу трохи минулося, але за цей час я надійно позбувся багатьох комплексів.

Взагалі-то мені ще дуже пощастило, що в мене не така вже й важка форма захворювання. Коли людина пересувається на візку, це незмірно важче, я навіть не уявляю, як самостійно давати собі раду в такому випадку. Ці люди – просто герої, не менше.

Історія з географією

В школі я вчив англійську, але приблизно до 7-го класу вона мене не дуже цікавила, бо я не бачив можливості реального застосування тих знань у житті. Але потім Радянський Союз захитався, залізна завіса впала, і наші родичі з Америки передплатили для мене журнал National Geographic англійською мовою. О, це був величезний стимул для вивчення англійської, бо географію я любив страшенно!

Зацікавленість – це головне для успіху у вивченні іноземних мов. Після закінчення школи якось само собою визріло рішення поступити в університет на англійську філологію, тобто продовжувати вивчати мови. Вчився я заочно.

Закінчивши університет, відчув, що одної англійської мені малувато, і пішов вчити італійську в Центр італійської мови і культури при університеті ім. Франка. Італійська завжди подобалась мені своїм звучанням, тим більше, що вона нагадує українську мелодикою. Мені здавалося, що вивчити її не надто складно; виявилося, що так і є: українцям вона дається досить легко.

Тільки в тому Центрі я отримав перший досвід навчання в групі. Це було дуже цікаво! Виявилося, що я легко адаптуюся до нового оточення. Ми зі всіма потоваришували, і мову я теж вивчив непогано.

"Молитва жаби"

Після отримання диплома я спочатку не знав, з якого боку підступитися до пошуків роботи, але тут мені допомогла мама: вона десь почула, що видавництво "Свічадо" шукає перекладача. Мені нічого було втрачати, я пішов до них і взяв на пробу два тестових уривки. За якийсь час мені зателефонували і запропонували перекласти цілу книжку. Це було щастя, я не міг тоді повірити, що це правда.

Першою моєю книжкою став другий том "Молитви жаби" – збірки духовних притч Ентоні де Мелло, індійського єзуїта, який збирав ті притчі протягом усього життя серед різних народів. Я переклав її на початку 1999-го року і відтоді вже без роботи не сидів.

Разом з головним редактором "Видавництва Старого Лева" Мар'яною Савкою на презентації книжки "Мій дідусь був черешнею", яку переклав Андрій

Недавно підрахував, що переклав уже 43 книжки: з них 7 – з італійської мови, решту – з англійської, а іноді взагалі незрозуміло з якої саме, бо за джерело могли правити вкупі латинський чи іспанський оригінал і англійський чи італійський переклад.

Зараз працюю перекладачем у львівському Центрі міської історії Центрально-Східної Європи, а також співпрацюю з видавництвами – наразі переважно з "Видавництвом Старого Лева".

Для Центру перекладаю в основному з української на англійську. Кілька років тому було започатковано великий проект "Львів інтерактивний", присвячений архітектурі та історії Львова. В рамках цього проекту заплановано доволі детально описати кожну більш-менш значущу будівлю в місті. Отже, роботи на 100 років наперед, бо такі будинки у Львові на кожному кроці. Над англійською версією цього проекту я зараз і працюю.

Читайте: Лестница в небо: как продавец автозапчастей стал мастером-краснодеревщиком

А для "Видавництва Старого Лева" перекладаю вже четверту за останні два роки книжку. Цього разу з італійської: це "Чоловік, який вирощував комети" Анджели Нанетті. П’ята книжка вже чекає.

Крім того, я веду свій сайт, де пишу про те, що перекладаю, і публікую уривки з перекладів.

Переклад – це моє на всі сто, навіть не знаю, в якій іншій галузі я міг би так повно реалізувати свої можливості. У цій справі подобається, зокрема, те, що ти постійно натрапляєш на щось нове і фактично ціле життя вчишся. А вчитися я люблю.

Сімейне щастя

Хоча я оптиміст, але, чесно кажучи, завжди розумів: зважаючи на стан здоров’я, у мене дуже маленькі шанси зустріти жінку, яка покохає мене такого, як я є. Але це сталося, і це справжнє диво.

З дружиною у Коктебелі

З майбутньою дружиною ми познайомилися через спільних друзів. У нас виявилося багато спільних інтересів. Леся – дуже багатогранна особистість. Вона закінчила музичне училище імені Людкевича, співає в хорі "Осанна"; потім поступила до Українського Католицького університету, навчалась у Франції і Польщі. А ще у списку її професій – поліграфічний коледж, деякий час вона працювала в книгарні. Зокрема, нас зблизила і спільна любов до книжок. Спочатку ми просто перетинались час від часу, потім якось випадково зустрілися в центрі, пішли разом на каву, ще раз і ще раз... так почали зустрічатися і через рік одружилися. Нині виховуємо доньку Анну-Марію, їй півтора роки.

З донькою Анною-Марічкою

Деякий час після одруження Леся продовжувала працювати, але у неї теж проблеми зі здоров’ям, а мені завжди хотілося, щоби вона була коло мене не тільки ввечері, цього було дуже мало. Тож вона покинула роботу і зараз присвячує свій час переважно маленькій Анні-Марічці. Як буде далі – побачимо. Живемо ми з батьками, їхніх пенсій і моїх заробітків нашій сім’ї вистачає.

Любов до мандрів

Я люблю подорожувати. Доки в нас не забрали Крим, ми з дружиною регулярно туди їздили. Мені ж, по суті, однаково, де перекладати; брали з собою ноутбук, у міжсезоння винаймали на кілька місяців квартиру і жили в Євпаторії точно так само, як у Львові. Це було супер, але, на жаль, скінчилося.

У Херсонесі

Одного разу я побував у гирлі Дунаю. Я тоді відпочивав під Одесою, в Затоці, у друзів на дачі. Один знайомий одесит запропонував поїхати на Дунай, і я, звичайно, погодився. Приїхав в Одесу, там ми сіли на автобус і дісталися до Вилково, де найняли моторний човен і попливли до гирла Дунаю. З одного боку Україна, з другого – Румунія. Це була суперпригода! Наплавали тоді кілометрів 25-30, не менше. Спогади залишилися непересічні.

В Рим я їздив на запрошення Папського Східного Інституту: я давно і плідно співпрацюю з Товариством Ісуса, чи то пак орденом єзуїтів, переклав для них чимало літератури, яка раніше ніколи не перекладалася.

У Римі біля фонтану Треві

Мене запросили на два місяці до науково-дослідницького центру "Еціо Алетті", де під патронатом Католицької Церкви зустрічаються і спілкуються між собою митці з країн Східної та Західної Європи. Центр розташований у Римі, на схилі Есквілінського пагорба, тобто у самісінькому старому місті, метрів за 400 від Колізею. Звичайно, я обійшов усі історичні місця. До обіду працював над українською версією сайту Центру "Алетті", потім виходив і до вечора гуляв містом, а після вечері знову сідав до роботи.

В цьому Центрі я потрапив у хороше середовище: на той час там перебували люди зі Словенії, Румунії, Сербії, Грузії, Італії – переважно художники, які складають мозаїки. Все це було дуже цікаво! Коли я був маленький, мої батьки, мабуть, навіть уявити собі не могли, що колись я зможу самостійно дістатися до Італії.

Я сподіваюся ще поїздити по світу, побачити цікаві місця. А ще у мене здавна є думка перекласти книжку Марко Поло про його мандри на Сході, коли врещті-решт знайду для неї видавця. Так, у мене багато планів та мрій. Я цілком звичайна людина зі звичайним, досить насиченим життям. Що ж до того, як мене сприймають інші, – можу сказати, що рано чи пізно людину починають бачити такою, якою вона сама себе бачить.