Блог | Нарешті 100% перейшла на українську
Виртуальный мемориал погибших борцов за украинскую независимость: почтите Героев минутой вашего внимания!
Я завжди була україномовною киянкою, від чого в шкільні роки дуже потерпала, зазнавала образ. Втім, це був свідомий вибір. І чим жорстокішими були мої російськомовні однолітки, часто діти із зовсім неінтелігентних родин, на відміну від моєї, тим впертішою я була.
Разом з тим, багато читала. Особливо мене цікавили книжки із етикету. Звісно, всі вони були написані російською. Вивчаючи мистецтво ґречності, лише один постулат викликав моє несприйняття. Але я була певна, що раз написано, то треба його дотримуватися. І в зовнішньому світі так і робила. Нас вчили, що чемно відповідати людині тільки тією мовою, якою вона до нас звертається. Вже зараз мені видається, що це також було частиною імперської пропаганди. Навряд чи така норма є в іноземних енциклопедіях для леді та джентльменів.
Читайте: Секрет цивілізаційного успіху України
Чому, питається, у столиці власної країни, вільно володіючи рідною мовою, я маю говорити мовою окупанта з тими, хто точно розуміє мою, але їм важко чи незручно робити над собою зусилля? Чому незручно має бути мені?
До Майдану говорила українською приблизно 60 % часу (решту 40 - дотримувалася злочинного правила етикету). Від початку російсько-української війни вирішила спілкуватися рідною мовою з усіма новими знайомими. Важко було лише переходити на українську з тими, з ким спілкувалася російською багато років. І от минулого тижня подолала цей бар'єр - перейшла на українську з двома останніми людьми: нашою сусідкою Раєю, та перукарем Олександром. Тож тепер я 100 % україномовна українка. Іншими мовами спілкуюся з цього моменту лише з туристами чи там, де туристкою є я.
Тепер розумію, що люди, які свідомо переходять на українську в Одесі, Дніпрі чи Запоріжжі - герої, мої мовні герої.
Друзі, діліться в коментарях вашими історіями, якщо вам це важливо чи потрібна підтримка однодумців, певна, що ви їх знайдете.