Блог | Почались часи жорсткого виживання
Нам усім страшенно пощастило з музикою, яка нас виховує – оскільки така музика могла виникнути тільки тут.
Це як зі старшими знайомими або дорослими родичами. Спочатку вони відкривають для тебе всі принади дорослого світу, потім вони ж таки попереджають тебе про сумнівність усіх цих принад. Попередження, втім, нікому не потрібні – кожен сам має пройти свій шлях пізнання, розчарування й подальшого утвердження, з чужих слів усе це зазвичай не сприймається, - пише Сергій Жадан для ТСН. - Тому важливо, аби дорослого життя тебе вчили люди з добрим почуттям гумору.
Коли я почув їх уперше? 90-го року, влітку. На якомусь патріотичному святі, трішки збоку від усіх, збоку від трибуни з патріотичними гаслами, лежала на траві патріотична молодь (очевидно, після вчорашніх бучних святкувань) і слухала на касетному магнітофоні (так-так – на касетному магнітофоні, якщо хто не знає чи забув) перший альбом "Братів Гадюкіних". Я сів поруч, почав слухати. Підвів погляд до неба. В небі в цей час відкрились портали й на землю зійшло благословення. Життя стало іншим.
Читайте: Когда учителя будут получать хорошие зп
Думаю, це показово, що вони звучали поза трибуною. Показово й характерно. З одного боку – це дійсно була справжня українська музика, така, якою вона й мала бути в розумінні тисяч молодих українців, що чіпляли собі на сорочки та футболки свої перші синьо-жовті прапорці; з іншого – вона була настільки справжньою (себто, настільки українською), що уявити її на трибуні, поміж пафосних віршованих строф та державницьких спічів було просто неможливо.
Патріотизм не завжди вартий рок-н-ролу, зате справжній рок-н-рол завжди є виявом патріотизму, що б ми під ним не розуміли. А "Гадюкіни" для нас – тодішніх сімнадцятилітніх, без розуміння дорослого життя, проте з купою до цього життя претензій – був справжнім (та що там справжнім – єдиноможливим) виявом патріотизму. Передусім у своєму антипатріотичному запалі. Виявлялось, що можна було любити батьківщину не лише на мітингах і в церкві, але і на рок-концертах. Нас це влаштовувало. Інша річ – влаштовувало це лише нас.
92-го року, коли національно-визвольні змагання здебільшого завершились (причому – завершились перемогою, що з національно-визвольними змаганнями трапляється не так часто), запал почасти спав, почасти трансформувався в професійну потребу подальших мітингів та засідань, нам – тепер уже майже двадцятилітнім, проте так само недосвідченим і сповненим претензій до дорослого життя) – трапилась нагода познайомитись із "Гадюкіними" особисто.
Читайте: Як досягнути успіху? Секрет простий
Часи змінювались, почались часи жорсткого виживання, а в них саме вийшов другий альбом (навіть вініл з'явився), тож вони приїхали до Харкова його, цей альбом, презентувати. Приїхали як справжній гурт – із великими афішами у великому залі. Поза контекстом національно-визвольних змагань, без мітингів і прапорів. Не знаю, чи відсутність контексту, чи нетямущість місцевих промоутерів, але щось призвело до того, що обидва концерти (а грали вони два концерти) пройшли в напівпорожніх залах, що не завадило, звісно, тим обраним, що прийшли, отримати свою пайку одкровення й щастя.
Ми – патріотично налаштована молодь міста Харкова – вирішили, що це наш шанс, і чекали на кумирів так, як праведники чекають на Божий суд. Себто, з нетерпінням і почуттям зловтіхи. Нарешті, – думали ми, – нарешті ми отримаємо те, на що заслуговуємо. Можна лише пошкодувати тих, хто все пропустить і нічого не почує. В день першого концерту ми підійшли на чорний вхід. В наших серцях була любов до України, в наших руках – двадцять літрів пива й літр чистого спирту. Божий суд не омине нікого, – думали ми.
Після концерту, вливаючи в кумирів рештки пива й вантажачи їх потому до автобуса, ми думали: життя – річ безкінечна й незбагненна, воно поєднує в собі непоєднуване, воно не вміщає в собі найнеобхіднішого, воно мішає праведне з грішним, воно утримує нас у собі силою своєї любові та ніжності. Ну, насправді ми думали про те, як пошвидше дотранспортувати їх до готелю. А дотранспортувати в 92-му "Гадюкіних" до готелю після концерту це те саме, що дотранспортувати до готелю апостолів після таємної вечері. Любов до них була глибокою, життя видавалось безкінечним, Кузя за якийсь час поїхав лікуватись.
Читайте: Як ми стаємо кочівниками
Тепер ось ми виступаємо з ними на одному фестивалі, вони грають якраз перед нами, і це чудова нагода ще раз їх послухати. Себто, ще раз послухати те, з чим виростав, що зробило тебе таким, яким ти насправді є. Послухати й потішитись за всіх нас – сьогоднішніх сорокарічних і двадцятирічних, тих, хто вважає себе досвідченим і тих, хто знає, що не знає про це життя нічого. Потішитись і позаздрити самим собі – за те, що в нашому житті свого часу трапились "Брати Гадюкіни", з їхніми трубами й їхнім акцентом, з їхнім захопленням "Роллінг Стоунз", з їхнім "бандерштатом" і "файним містоом" (прикметно, між іншим, що два великі рок-фестивалі мають назви їхніх пісень).
Нам усім страшенно пощастило з музикою, яка нас виховує. Нам загалом усім страшенно пощастило – оскільки така музика могла виникнути тільки тут. Під іншими небесами все це звучало б поза всяким сумнівом фальшиво. У будь-якому разі – не так чотко.
