Це важко передати, якщо сам не переживеш: історія бійця АТО, який на війні став художником

Що потрібно, аби з банківського клерка перетворитися на художника? Талант і потужний стрес. У львів`янина Павла Кулика було і те, й інше. Про перше він не знав, а друге отримав разом з повісткою з військкомату. Павло 8 років займався оформленням та видачею кредитів – до мобілізації, в результаті якої не потрапив до складу батальйона "Донбас-Україна". І вже на війні на Донбасі, після перших обстрілів, Павло вперше в житті взяв до рук пензля…

Зараз, через рік після створення першої картини, Павло не уявляє життя без творчості. Бо вона не тільки дозволяє йому висловлювати свої думки, переживання та емоції, а й допомогла знайти кохання.

Про мистецтво і природу натхнення, про війну і перспективи боротьби України за серця і розум мешканців Донбасу Павло Кулик розповів "Обозревателю".

- Відколи ти на війні? Як саме потрапив до батальйона "Донбас-Україна"?

- Повістку мені принесли 26 травня 2015 року. Ясно, що я зразу ж пішов з нею до військкомату. Чесно кажучи, я навіть зрадів, бо робота в банку ніколи не приносила мені жодного задоволення – швидше, пригнічувала.

В військкоматі мені дали 4 дні на те, щоб я попередив на роботі, що мене мобілізували, щоб зібрав речі і дістався до Києва на перекваліфікацію. Ті самі 45 днів, протягом яких зараз готують мобілізованих.

Далі було навчання в Київському військовому інституті, на військовій кафедрі. Потім мене направили в Житомир, в звичайну військову частину. Але десь через місяць мені туди прийшло направлення в батальйон "Донбас-Україна". Їм якраз не вистачало топографа, а я у Львові проходив військову кафедру за спеціальністю "Топогеодезія".

Власне, коли мене мобілізували – переді мною стояло три вибори. Крім топографа мені пропонували посаду фінансиста (бо я за фахом – економіст) і замполіта (бо маю керівні здібності). Але оскільки топографів зараз в армії дуже бракує, я погодився на цю пропозицію.

Читайте: Председатель организации инвалидов АТО: ребят не надо жалеть - надо дать им возможность жить

Правда, я знав тільки ази топогеодезії – 8 років роботи в банку не сприяли розширенню знань в цій сфері. Тож довелося за дуже короткий час, вже в армії, відновлювати старі знання та вміння і вчитися новому. Фактично, в дуже стислі строки опановувати цілу професію.

- Ти хотів потрапити саме до батальйону "Донбас-Україна"? Чи для тебе це не мало особливого значення?

- Коли мене направили в батальйон, я ще не знав, що це "Донбас-Україна". Мені просто сказали, що є така-то військова частина, що я маю туди прибути і приступити до виконання своїх військових обов’язків. Мене направили в Миколаївську область на полігон. Батальйон "Донбас-Україна" якраз тоді там проходив фінальне бойове злагодження.

Коли приїхав на полігон, перше, що побачив - це танки, які їхали. Це для мене було дуже дивно, бо до того танків ніколи на власні очі не бачив. А потім я зайшов на територію табору, де стояв батальйон - і побачив людей з шевронами "Донбас-Україна". Так я зрозумів, що потрапив в цей легендарний батальйон. Раніше про нього я тільки в ЗМІ чув, для мене це були неймовірні герої. І тут виявилось, що я – один з них.

- Ти, певно, був трошки шокований, так?

- Був абсолютний шок! Вони були для мене овіяні якимось героїчним ореолом – і раптом я опиняюсь серед них. Так що шок – то ще слабко сказано.

- Ти можеш говорити про те, де доводилось побувати в зоні АТО? Чи ця інформація не розголошується?

- Вже можу. Про це не говорять тільки тоді, коли відбувається сам процес переїзду. Хоча в нашій армії, досі ще надто совдепівській, насправді є витоки інформації. Ми на практиці вчилися їм протидіяти. За рік наш батальйон був в трьох різних місцях – і ми мали нагоду переконатися, що сєпари знають, коли і куди ми маємо заїхати. І насправді вже чекають на нас там.

Чекали нас, наприклад, в Мар`їнці. Але ми хитро зробили – сказали, що маємо туди заїхати в один день, а заїхали в інший. В той день, коли ми мали би заїхати, сєпари з мінометів, з артилерії обстріляли КП, яке ми мали зайняти. А ми потім через день спокійно заїхали.

- Як думаєте, на якому рівні відбувається злив?

- Розумієш, це може бути навіть несвідомий злив. У нас дуже забюрократизована армія. Дуже багато папірців. Тому не можна простежити, хто саме зливає інформацію – надто легковажно військовослужбовці ставляться до інформації. Приміром, отримали ми інформацію, що переїздимо туди-то. Видрукували. Десь кинули той листочок. Хтось прийшов, той листочок – навіть прибиральниця – побачив і далі повідомив.

Взагалі військові наші дуже багато говорять. Якби вони менше говорили, я думаю, такого б не було. Щоб це змінити – знадобиться чимало часу.

Читайте: Потерявший на войне руки и ноги медик: не называйте нас инвалидами - мы такие же, как вы!

- Повернемося до тебе. Де довелося побувати на Донбасі?

- Через тиждень після того, як я прибув у Миколаїв, ми вже вирушили в зону АТО. Я ще не відійшов від шоку, що потрапив саме до цього батальйону – а тут відразу АТО (посміхається).

Перше наше бойове завдання було біля Бахмату, колишнього Артемівська. Розташувались ми в місті Часів Яр. Це звідти родом Кобзон. Я так розумію, це єдина визначна людина з цього міста…

- І та трохи невдала…

- І та невдала абсолютно! Ми так чекали, що він приїде до нас в гості - і більше не поїде звідти. Але так і не приїхав. Боїться, напевне. Але я трохи відволікся.

Приїхали ми на Часів Яр, там поселилися і власне на цьому напрямку, біля Бахмута, виконували бойове завдання по обороні ділянки фронту. Там була танконебезпечна ділянка і ми планували оборону так, щоб танки в разі чого не пішли в сторону Бахмуту і далі.

- На той момент лінія зіткнення була далеко від вас?

- Так. Тоді батальйон у тому новому складі тільки зайшов в зону АТО. Тому нас поставили трошки далі від фронту, кілометрів за 10-15 від лінії зіткнення. Але, зрештою, це нам допомогло навчитися жити, по суті, в окопах, в бліндажах. І зрозуміти, що таке обстріли. Тому що так чи інакше по всій зоні АТО є обстріли – навіть якщо це далекувато від лінії зіткнення. Це і артилерія, і стрілецька зброя. І навіть якщо тобі не прилітає безпосередньо в окоп – то падає десь поруч. У будь-якому разі людині треба трохи часу, щоб звикнути до цих звуків, до цього напруження.

Наступне наше бойове завдання було в Кримському. Це Луганська область. Там вже до позицій сепаратистів був кілометр. Може, знаєш, де стояв 31 блокпост? Який потім стерли з лиця землі? Так от ми стояли якраз навпроти цього блокпосту. Я навіть виходив, дивився на нього. Там дорога в гору вела, цей блокпост на височині стояв. І ті, хто на ньому був, нас зверху добре бачили. У них позиція була краще в цьому плані.

В Кримському перестрілок було куди більше, бо відстань в кілометр дає можливість вести прицільний вогонь. Для зони АТО це вважається далеко, але з крупнокаліберної зброї вже можна було нормально обстрілювати.

Ну, і наше третє завдання - це вже була оборона Мар`їнки. Тут бої відбуваються вже на відстані кидка ручної гранати. Позиції сепаратистів – за 50-100 метрів від наших позицій.

Читайте: Він забагато знав: сім`я бійця АТО не вірить в офіційну версію його вбивства

- Тобто ви їх прекрасно бачите навіть без бінокля?

- Так. В перші дні, коли ми сюди зайшли і стали, взагалі їх вільно споглядали. Вони не боялися. Навіть не ховались. А от коли спробували на нас наступати, а ми взялися придушувати своїм вогнем їхній вогонь – аж тоді вони почали обережніше ставитися і до нас, і до власних пересуваннь у себе на позиціях. Вже почали ховатися в бліндажах, в окопах. У них окопи вириті в ріст людини. А взагалі, за час, що ми тут, вони відійшли досить далеко. До того ж були в ста метрах. Зараз хіба підходять на таку відстань.

- Ти вже звик до того, що війна аж так близько? Чи до цього не можна звикнути?

- Я давно зрозумів, що звик до цього. І до того, що ворог так близько, і взагалі – до армії, до воєнних дій. Раніше для мене це було дуже незвично. А якби мені хтось сказав, що я звикну до обстрілів, до війни тоді, коли я в банку працював – ніколи б не повірив! Це взагалі було для мене нереально.

Зараз вже звик. У нас, по суті, майже щовечора бої, обстріли. По нас стріляють з АГСів і підстволів. Снаряди – вони називаються ВОГи - розриваються в повітрі і осколками мають сікти військових… До цього, як і до всього решти, ми звикли.

- Своє перше інтерв`ю ти давав журналісту одного з львівських інтернет-порталів. І там сказав, що малювати почав після першого обстрілу.

- Саме так.

На фото: "Заборонений плід"

- Як це було? Ти ніколи раніше не малював – і раптом зрозумів, що маєш це зробити? Як це взагалі відбувається?

- Це потяг. Взагалі створення картин відбувається тільки за потягом, за внутрішнім бажанням. Якщо його немає – не буде і картини. Я пробував себе змусити малювати тоді, коли нема натхнення, бажання це робити – і зрозумів, що це неможливо. Те, що виходить, коли ти себе силуєш – мертве.

Коли взявся за першу картину – мене переповнювали емоції. Коли ми тільки зайшли в Часів Яр, почався обстріл. Це не по нас прицільно били, обстрілювали сусідні позиції. Але звуки обстрілу ми чули дуже добре. І повірте, коли ти з цивільного життя, де ніколи не чув, як це, коли стріляє артилерія – потрапляєш на війну і цей обстріл відбувається десь поруч, недалеко – емоції тебе переповнюють. Ось ці емоції мене й привели до того, що я почав створювати картини.

Це не було одразу. Ми зайшли в АТО в серпні, а малювати я почав на початку жовтня. Так що між тим треба їх кудись діти, аби не збожеволіти першим обстрілом і першою картиною був місяць часу, протягом якого ті всі емоції накопичувалися-накопичувалися, аж поки не стало зрозуміло: треба їх кудись подіти, аби не збожеволіти.

- А як ти зрозумів, що саме так можеш їх вихлюпнути найкраще? Саме на полотні?

- Для когось малювання – це психотерапія. Для мене – це можливість вилити емоції на полотно. Що я і роблю.

Власне, саме це робить кожен художник – виливає власні емоції. Така природа творчості. Художник виливає свої емоції в картинах, письменник – в книжках, композитор – в симфоніях. Так і я.

- Якою була та перша картина? Як виглядають візуалізовані переживання від перших обстрілів?

- Свою першу картину я назвав "Шкіра дракона". Вона виконана в червоно-чорних тонах. Там багатий візерунок. Дуже багато елементів. Важко це описати.

Я би сказав, що це була картина-роздум. Бо насправді вона писалася десь тиждень часу. Текстура її цікава. Цю картину мало бачити - її треба ще й торкнутися, тому що вона дуже текстурована і дійсно нагадує шкіру. А "шкіра дракона" через те, що незвична.

- Коли ти побачив кінцевий результат – був здивований тим, що вийшло? Чи саме такою її й уявляв, свою першу картину?

- Коли я починав малювати – навіть не уявляв, що це буде в результаті. Я взагалі в картинах жодного разу нічого не придумував. Це були роздуми в середині себе. Це не були думки про картину. Картина - це просто вилив тих думок і тих емоцій. Коли я створюю картини, я не думаю про кінцевий результат. Це порив… Це важко передати, якщо сам не переживеш.

Коли створюю картину, я, по суті, відключаюся від зайвих думок, від того, що відбувається навколо – і занурююсь в полотно. По суті, це відбувається на рівні підсвідомості.

На фото: "Цукіні"

- Це щось схоже на транс?

- Коли мене в цей момент бачать мої побратими - вони розуміють, що я повністю в цій картині і коли вони мені щось говорять, я на них не звертаю уваги. Я дійсно як в транс якийсь входжу. Для мене в цей момент існує лише картина – і нічого більше.

- Довго працюєш зазвичай над однією картиною?

- У мене дуже багато картин, які створені за півгодини–годину. "Кров Лермонта", яка дуже всім подобалася, намальована хвилин за тридцять. Я її намалював тоді, коли наш начальник штабу відпочивав в обід, спав. У нього позивний – "Лермонтов", він пройшов Іловайськ. Я для нього і намалював цю картину. Знаєш, як портрет Доріана Грея, який старів замість живої людини. Так само і тут. Хай кров проливається на полотні, а не в житті.

На фото: "Кров Лермонта"

І так більшість картин створюються дуже швидко. Принаймні, їхні основні нариси. Я не можу довго сидіти за однією картиною – бо тоді вона виходить штучною. По суті – не виходить.

Це все – енергія, яку ти мусиш кудись віддати. Коли ти перетворюєшся на натягнуту струну, що відчуває коливання якоїсь енергетики – ти підсвідомо її втілюєш в щось. У мене вийшло так, що я цю натягненість душі почав втілювати в картинах.

- Як побратими поставились до твого несподіваного захоплення?

- Від початку ставились до цього всього скептично – та й досі так само ставляться. Підсміюються наді мною постійно, кажуть, що не розуміють, що це за творчість така. Що пейзаж має бути пейзажем, дерева – деревами. Рибка має бути схожа на рибку, а сонце – на сонце. Вони вважають, що картини мають бути фотографічними.

На фото: "Сон пророка"

- А ти так не вважаєш?

- В часи, коли не було фотографії, може, це було й так. Картина мала передавати оточуючий світ реалістично. Бо мала показати нащадкам, як виглядав король, як виглядала природа. Тоді художники тяжіли до реалізму.

Зараз для цього існує фотографія, існує відео. Картина вже відійшла від цього. Картина має передавати емоцію. Це має бути миттєвий порив художника, відображення його характеру… От цього мої побратими не розуміють. І насправді сміються над тим, що я роблю. Але мене це не ображає. Навпаки - чим більше вони сміються тим більше мені подобається ця картина.

- Багато встиг намалювати за цей рік?

- Десь від 30 до 40 картин. Зараз якраз закінчую каталог. Він потрібен, щоб було що показувати в галереї. Бо картини теж потребують глядачів.

На фото: "Демон"

- Від чого залежить твоє натхнення – пробував проаналізувати?

- Якщо сказати, що натхнення в мене з’являється після кожного обстрілу, то це не так. Обстріли у нас зараз відбуваються кожного дня, але я поки не кожного дня сиджу. Хоча появу окремих картин я однозначно пов’язую саме з війною. Наприклад, один з досить потужних нічних обстрілів наших позицій вилився в картину "Ніч, посічена осколками".

На фото: "Ніч, посічена осколками"

А за кілька днів до того ми отримали інформацію по розвіддонесенню про можливий обстріл. Його, на щастя, не було, хоча інформація надійшла з досить надійного джерела. Але ми чекали, готувалися. І під враженням цієї атмосфери я прямо вночі написав картину "Вулиця в очікуванні артобстрілу".

На фото: "Вулиця в очікуванні артобстрілу"

Це ті картини, які пов’язані з бойовими діями. Але натхнення може приходити і без війни, без жодного видимого приводу.

- Муза - пані примхлива, так?

- Так. Можна тиждень сидіти думати - і нічого не вийде. А потім за пару хвилин воно створюється.

На фото: "Досконалість"

- Знаю, що ти вже мав персональну виставку в рідному Львові. Це вже трошки інше, аніж малювати для себе. Як ти пройшов цей шлях до винесення власної творчості на публіку?

- Починалось все з того, що картини банально треба було десь вішати. Коли вони просто стояли на підлозі – частенько падали, коли хтось проходив повз. Тому моя перша "виставка" відбулася навіть не у Львові, а на позиціях в Кримському. Наш штаб розташований в невеличкому будиночку. А що для виставки, по суті, треба? Стіна і цвяхи. От я на стіну в тому будиночку вкрутив дюбелі і повісив одну, другу, третю, десяту картини… Поступово всі потрошки звикали, що картини там висять і вони мають там висіти. Отакою була моя перша виставка – для своїх.

Коли ми в лютому переїздили з Кримського, картин було вже біля 15. Я вже знав, що такі масштабні переїзди – річ серйозна. Буває, щось губиться з особистих речей. Бо уяви собі – мають переїхати три ешелони. І ти ніби все нормально складаєш, обережно і красиво ставиш десь в куточок вагону. Але разом з тобою свої речі ставлять ще сто людей. І в результаті воно все змішується, як каша, і щось десь та й може загубитися.

Читайте: Капелан Валентин Серовецький: я пройшов крізь пекло. Але є ті, кому набагато страшніше

От щоб чогось такого не трапилося, щоб мої картини не погубилися, не попсувалися під час цих переїздів, я вирішив переправити їх додому "Новою поштою". Так і зробив. А мої друзі, які отримували ці картини у Львові, сказали: якщо вони вже в нас – давай зробимо виставку. Бо що для виставки треба?..

- Стіна!

- Саме так. В результаті мої друзі, які працювали в "Медіатеці" у Львові (це такий простір, пристосований для різноманітних виставок і презентацій), вивісили там мої картини і провели виставку. Мене якраз в цей час після виходу з АТО на кілька днів відпустили додому – то я цю першу імпровізовану виставку презентував. Я навіть не планував нічого подібного – якби не друзі, певно, нічого би й не було.

Потім була виставка в Києві, в "MediaHub". Це було в травні.

На фото: виставка в "MediaHub", під час якої було продано 2 картини Павла Кулика - по 10 тисяч гривень кожна. Кошти від продажу художник передав на лікування важкопораненого військового

А під кінець місяця дві мої картини виставлялися в "Мистецькому арсеналі".

На фото: дві картини Павла Кулика на акції по збору коштів для хворої на рак дружини фотографа Ігора Гайдая в "Мистецькому арсеналі"

- Ти дуже нервував, коли вперше показував свої картини абсолютно чужим для тебе людям?

- А як ти думаєш? Кожен раз переживаєш з приводу того, що ще не ввійшло в звичку. Трапляється щось нове – і ти нервуєш, хочеш ти того чи ні. Острах перед невідомим – це нормально. Але страшно лише до першого відвідувача. Далі вже не страшно. Далі ти вже починаєш з людьми розмовляти і про все забуваєш.

А от очікування того першого відвідувача – це дійсно випробування. Прийде він чи не прийде? Бо може бути таке, що не прийде ніхто. Жодна жива душа. І от ти сидиш – і чекаєш…

Пам’ятаю, як ми чекали в Києві. У Львові маю багато друзів, знайомих, тому точно знав, що хтось та й прийде. А в Києві я не знав нікого. І там дійсно чекав – прийде хтось чи ні.

На фото: "Розмова з Богом"

Відкриття виставки було заплановано на 19:00. Підійшов час відкриття – а нікого немає. Проходить 5 хвилин – нікого. 10 хвилин – нікого. Я вже давно допив свій капучіно, а відвідувачів нема. 15 хвилин – пусто. Все, думаю, виставка провалилася. Коли після 19:15 почали приходити люди. Фууух… От тоді я нарешті розслабився!

- Є такі відгуки про твої картини, які запали тобі в душу?

- А знаєш – є! Причому я його почув там, де менше всього сподівався – тут, на позиціях.

У мене є правило. Кожну нову картину я фотографую – і виставляю на своїй сторінці у Фейсбуці. Одна з останніх робіт – "Душа гори Фудзі". Вже традиційно мої побратими сказали, що то взагалі не картина, що вона некрасива, висміяли її десять разів. Ну, така в нас компанія – хлібом не годуй, дай покепкувати один з одного. Не можна без того. Добре, - кажу, - ви собі смійтеся, а я пішов фотографуватися.

На фото: "Душа гори Фудзі"

І пішов від них подалі. Стою, тримаю картину, щоб її сфотографували – аж тут військовослужбовець, який неподалік на варті стояв, глянув в наш бік. Він до того моїх картин ніколи не бачив. Єдине, що він сказав: класна картина! І мені це страшенно сподобалось – те, що ці слова сказав такий же як і я військовий. Чужа мені людина. В контрасті з тим, що зазвичай побратими кепкують. Саме враження від першого погляду – ось що насправді цінно. Мої побратими бачать процес створення кожної картини, то для них вони – не в дивину. У них нема от того самого першого враження. От вони і кепкують. А цей хлопець мою творчість побачив вперше. І ці слова з нього вирвались, тож я певен, що це було не награно, що це не було бажання зробити неправдивий комплімент. Це просто з нього вирвалось

І це поки найцінніший комплімент моїм картинам.

Читайте: Мирослав Гай: якщо пріоритет - збереження життів, яка різниця, скільки це коштуватиме?

- Скажи, що робитимеш, коли закінчиться війна?

- В банк точно не повернусь. Тут насправді я вже навчився і особовим складом керувати. Посада моя - начальник топографічної служби, я працюю в штабі, тож хочу я чи не хочу, але змушений був навчитися керувати. Це в мене виходить, тому, можливо, піду на якусь керівну посаду.

Продовжуватиму малювати картини - це однозначно. Крім того, можливо, ще чимось займуся. Насправді я побачив, що можна бути, ким ти хочеш, займатися улюбленою справою, досягати там успіхів - і отримувати задоволення від того. Я ходив до того 8 років в той банк, кляв ту роботу і думав, що інших варіантів нема. А насправді є варіанти. Треба просто робити. Хто робить - тому завжди виходить.

На фото: "Троянда в будиночку лісника"

- Варіант пов’язати життя з військовою службою не розглядаєш?

- Мені пропонують залишитись далі на контракт. Я поки що думаю. Більшою мірою ці роздуми пов’язані з тим, що я розриваюсь між службою і своєю дівчиною. Яку, до речі, я також зустрів, коли вже був в армії.

- Правда? Не розкажеш цю історію?

- Власне, історія не буде дуже довгою. Я вже казав, що коли почав створювати картини – паралельно їх фотографував і викладав у Фейсбук. Щоб більше людей ці картини побачили, оцінили, почав додавати багато нових друзів. Чесно кажучи, я особливо не дивився, кого запрошую – надсилав запити всім підряд.

І моя дівчина була серед тих, кому я надіслав запит на дружбу. Вона написала: "Дякую за запрошення! У вас чудові мрії і чудові картини"… З того часу у нас зав’язалася переписка. Мені дуже сподобалося з нею спілкуватися. За якийсь час ми зідзвонилися. А коли наш батальйон вийшов з зони АТО – зустрілися в Києві. Це був березень…

Якось так… Завдяки армії, завдяки картинам я зустрів прекрасну дівчину.

На фото: "П`ятнадцятирічна"

- А що вона каже з приводу твоєї можливої служби за контрактом?

- Чесно кажучи, я ще з нею про це не говорив.

- Ти зараз знаходишся в зоні АТО. І, певно, спілкуєшся з місцевими мешканцями. За твоїми суб’єктивними враженнями, чи є в України шанси повернути голови, душі, мізки людей на Донбасі?

- Мені здається, людей – особливо, старших – не перевиховаєш ніяк. Якщо людина народилась в Радянському Союзі, весь час жила за тією ідеологією – як ти її перевиховаєш?

У нас в батальйоні служить дуже багато хлопців саме з Донбасу, з Луганщини, з Донеччини. І всі вони кажуть, що тут весь час з моменту проголошення незалежності проводилась політика по вдовблюванню людям в голови, що от є Україна – а є мрія, або ностальгія за СРСР. Люди жили в умовах постійного протиставлення цілої країни цьому конкретному регіону. То як цих людей можна перевиховати? Ніяк!

Тим більше, що ніхто й не намагається. Зараз нам як ніколи потрібна нормальна інформаційна політика. В Мар’їнці немає українського телебачення. А це - лінія зіткнення. Тут немає радіо українського. Тут якщо вмикаєш радіо - воно сєпарське. То як люди можуть формувати адекватне уявлення про оточуючий світ? Та ніяк! Вони чують радіо сєпарське, бачать телебачення сєпарське – то чому ми дивуємося тому, що для більшості тих, хто тут лишився, Україна – ворог, а Росія – друг?

Читайте: "Главное - чувствовать, что мы нужны": бойцы АТО открыли в Киеве центр бытовых услуг

Ось де треба зміни. А міністр інформаційної політики не може чи не хоче визнати, що діяльність його міністерства – неефективна. Бо якщо нема результату – значить, вони роблять щось не те. А результат ми бачимо: в Мар’їнці нема українського радіо і телебачення. Нема їх і в Курахово за 10 км від лінії зіткнення. Невже там, нагорі, не розуміють, наскільки важливо ставити тут свої ретранслятори і глушити сигнал з Росії, яка транслює свої канали на цей регіон – під час війни?

Щоб перевиховувати тих, хто дивиться телевізор і слухає радіо, треба показувати їм відповідну інформацію по телевізору і по радіо. А молодь… Та молодь, що мала щось в голові, давно зробила свій вибір. І або воює зараз на боці "ДНР" за гроші, або давно десь виїхала з окупованих територій…

На фото: "Чорний квадрат Захарченка (жанр - сепаратичний абстракціонізм)"

- Або воює за Україну…

- Або воює за Україну. Саме так.

- За твоїми спостереженнями, серед місцевих які настрої переважають?

- Розкажу одну історію. Мар’їнка. На околицях - наші позиції. Там дуже багато залишених місцевими жителями будинків. Будівлі або кинуті, або колись належали сєпарам, які давно загинули. Кинуті. І в цих будинках - наші вогневі позиції.

І от ведеться з того боку обстріл. Нам штаб повідомляє, що одна з місцевих жительок поранена. Осколкове поранення в голову. Оскільки обстріл ще триває, медики бояться до неї їхати. Тому звертаються до нас, до батальйона, який тримає оборону Мар’їнки. Просять її забрати.

Їдемо. Виявляється, поранена – це бабця років 70. І от ця бабця дивиться, куди ми її веземо – і раптом каже: хлопці, не їдьте туди – там укри! Їдьмо в Донецьк!.. Ось так. Ти їй рятуєш життя, а вона незадоволена. Вона й далі тягнеться в те "ДНР", в ту совдепію. Бо все її життя прив’язане до цієї совдепії. І вона хоче, щоб її рятували з тамтого боку. Бо не розуміє, що з тамтого боку її й підстрелили. Ось така комічна ситуація.

Читайте: "З ним я пройду долину смертної тіні": вражаюча історія кохання і боротьби за життя

Але буває й інше. Пам’ятаю, коли вперше прийшов на базар в Мар’їнці. Купував помідори. І жінка, що ті помідори продавала, не побачила мого шеврону – і дивиться так з підозрою… Аж тут чоловік, який поруч стояв, каже: все нормально. То наші. То – "Донбас". Вона тоді видихнула – і каже: ну, тоді добре!

Так що є люди, які нас підтримують. Але більшість, відсотків 70 – приховані сепаратисти. Відверто вони про свої переконання не говорять, знають, що тоді по них почнуть працювати компетентні органи. А приховано - так. Вовком дивляться на нас. Вони загрози ніякої нашому життю не несуть. Принаймні в день.

І ще… Якщо говорити про людей - знаєш, що мене найбільше вразило? Уяви. Околиця Мар’їнки. Вулиця. За рядом будинків на цій вулиці вже йде обстріл. Там вже ворог. Я йду по цій вулиці, що прострілюється – треба було зброю поміняти. І бачу, що на вулиці сидять дівчатка років 15-ти. Сидять, дивляться в телефон і посміхаються. Напевно, десь їм там хлопець в "Однокласниках" написав, які вони красиві – і вони цьому радіють. А довкола – війна. Довкола йдуть обстріли. Трохи далі від них розриваються і падають ВОГи… А вони сидять в інтернеті, немов нічого надзвичайного не відбувається. У них своє життя – за всесвіт від реальності. І їм байдуже, що довкола – справжнє пекло.

За ці два з лишком роки люди звикли до війни. Люди до всього звикають…