Блог | Чому за рік квот так багато нових українських пісень, але замало зірок

Для професіоналів шоу-бізнесу зовсім немає нічого дивного у тому, що під час телефонного з’єднання ведучої "Прямого" Василіси Фролової з нардепом "Народного фронту", заступником голови фракції й головою парламентського комітету з питань свободи слова та інформаційної політики Вікторією Сюмар, під час якого вони обговорювали річницю квотного закону, остання не змогла назвати зірку, яку вона відкрила для себе саме завдяки квотам закону.

По-перше - тому що зовсім мало часу пройшло: лише 1 рік. Загальновідома зірка-гастролер рівня Тіни Кароль чи Джамали не народжується так швидко, за рік-два – і це стосується не тільки шоу-бізнесу в країні, яка воює, а й будь якого іншого. Варто також зазначити, що наразі український шоу-бізнес розвивається не в зовсім сприятливих умовах – бо за всі роки нашої незалежності з різних причин все ще не має у власному арсеналі двох основних законів індустрії розваг: Закону про роялті та Закону про спонсорство і меценатство. Саме ці закони живлять кровоносну систему будь-якого шоу-бізу, роблять його інвестиційно-привабливим і врешті рухають гуманітарну сферу вперед.

Читайте: Хто не поважає Україну – гастролювати тут більше не буде

По-друге. Для народження зірки-гастролера, окрім квот, необхідні й інші, не менш важливі передумови: наявність фахового продюсера, команди однодумців та стартового капіталу. Саме ця триєдність дозволяє виконавцю зробити той якісний продукт, без якого неможливо стати загальновідомим. Якщо хтось думає, що якісний продукт можна зробити за 1000 гривень, а за медіа-розкрутку не треба платити шалені гроші – він глибоко помиляється… До речі, про це варто пам’ятати й усім організаторам, які запрошують виступати українських музикантів "на шару".

По-третє. Не секрет, що основа сприятливого розвитку шоу-індустрії – це прихильність мас-медіа та їхня системна креативна підтримка власним зіркам. 20 років тому, під час першої потужної хвилі розвитку й ривка української естради, ще не було тої кількості радіостанцій та суто музичних телеканалів, тоді, власне, мало хто вірив, що національний шоу-бізнес може скласти конкуренцію росіянам, що традиційно домінували на гастрольному ринку. Проте в основі трьох найпопулярніших українських музичних програм того часу ("Пісня року" на "1+1", "Мелорама" на "Інтері", "Територія А" на "ICTV") була саме українська пісня й розуміння того, що потрібно не менш креативно, ніж то роблять на Заході й у РФ, підтримувати своїх.

Читайте: За рік дії українських квот радіоаудиторія істотно збільшилась

Як безпосередній учасник тих подій можу відповідально стверджувати: українські виконавці в ефірі складали ТОТАЛЬНУ більшість, а рейтинги були не гірші за нинішні "Танці з зірками" чи "Х-фактор". І результат не забарився – саме з тих часів країна знає Ірину Білик, Олександра Пономарьова, Наталю Могилевську, Віктора Павліка, "Скрябіна", Таїсію Повалій, Ані Лорак, "Табулу Расу", Юрка Юрченка, "Океан Ельзи", "The Вйо" та інших.

Саме ті часи вперше довели суспільству, що й український виконавець може збирати касу не гірше за російську топ-зірку: приміром, на хвилі успіху свого першого альбому "Ла-ла-ла", що продався загальним накладом у 1,5 млн. касет і СД, Наташа Могилевська за рік гастролей Україною заробила майже стільки, скільки в 1997 складав річний бюджет ФК "Динамо" Київ. (Інша річ – що відбулося після того, як ці програми позакривали і чому так сталося).

А тепер згадаймо, яким потужним був супротив україномовним квотам саме з боку основного шоу-бізнесового медіа-холдингу, який останні 15 років вперто рухається в фарватері Москви? Навіть війна на Донбасі та анексія Криму їх симпатій докорінно не змінила, а дехто цим ще й пишається. І зараз, навіть попри квотний закон, з боку власників радіостанцій й відповідних телеканалів йде відвертий, хоча й старанно прихований, саботаж щодо якісної підтримки розвитку національного виробника – особливо це стосується тих, хто не боїться декларувати свою патріотичну позицію. (Виключення, звісно, є, але їх поки що замало, щоб це впливало на загальні тенденції.)

І четверте. На жаль, нова хвиля української музики (я визначаю цей період з початку війни на Донбасі) поки що знаходиться в тій початковій стадії, коли для музикантів більш важливо самовиразитися й нарешті відчути себе дотичним до великого шоу-бізу, ніж зрозуміти смаки їх публіки, важливість пі-ару й основних законів індустрії, а також те, що сучасний середньостатистичний українських слухач має шалений вибір будь-якої музики і російський шоу-біз зовсім не має намірів втрачати вплив на цей ринок (причому це стосується не тільки естради)…

То чи так вже варто було Василісі Фроловій дорікати Вікторії Сюмар, що вона не назвала тих, кому квотний закон допоміг стати зіркою?