Блог | Всe будe джаз！

В далекому 2014 році коли війна здавалася, абсурдним непорозумінням, яке зі дня на день мине, я записувала інтeрв'ю з командиром підрозділу морськоі піхоти.

Після розмов про загибель побратимів, про те, як нові тоді поняття "ватнік-бандерівець" розділяють кровних родичів, про зраду та корупцию серед вояків, спитала його, че не бісить при поверненні з війни, оте мирне життя - люди, що сміються в кафе, дискотеки, шашлики?

Він тоді відповів:

- Не повинно бути скрізь, як на фронті. Зрештою, ми воюємо заради того, щоб оте мирне життя тривало. Ми теж хочемо вилізши з окопа відмитися, виспатися, і посидіти в кафе.

Мушу зауважити, що не кожне кафе підходить для того, щоб посидіти в ньому, вилізши з окопа. Коли з динаміків лунає "русскає радіо" а в телевізорі скачуть московські заробітчани, відпочинок перетворюється на вибiр - "скандалити чи терпіти?".

До війни вдалим завершенням літа для мене був Джаз Коктебель - все одно, скільки в кишені грошей, які роботи пропонують - "хоч чучелом, хоч тушкою" ми з друзями мали їхати туди, де в повітрі пахне джазом. І це не лише музика - це настрій і стиль життя. Атмосфера, яка дає наочний пркилад того, як культура перевиховує людей: в ці дні у Коктебелі мажори намагалися бути схожими на хіппі, а бандити косили під інтелігентів. Кілька днів життя під гіпнозом. Такого життя, яким воно мало б бути. Ми знали, що воно не вічне, та ілюзорне, але думати про то зовсім не обовязково. ...Як Майдан, тільки на морі і з джазом.

Після анексії Криму місцева недовлада видаючи себе за організаторів подій минулих років, намагалася своїми силами провести в Коктебелі фестиваль. Ясно що нe вийшло. А справжній фестиваль переїхав під Одесу.

Спочатку це була Затока, потім Чорноморськ. Не Коктебель, звичайно, та… "нє скамейка красіт челавека, а челавек скамейку".

В 14 -15- 16 роках було якось не до того. З висунитим язиком мчали до перемоги... Здавалося, от - от, і жар птиця буде в руках: парад ЗСУ в Донецьку, святкове повернення Криму в сльозах і шмарклях від щастя.... І головним в ті роки було - не відволікатися від війни, щоб не прогавити той щасливий момент.

В 17-му нарешті і до мене дійшло, що борня так скоро не скінчиться, і треба дбати про те, щоб накопичувати на неї сили а не лише витрачати.

А тут і оголошення, про те, що фестиваль цього року відбудеться в 15-тий раз, потрапило на очі. Майже кругла дата. Останній раз на фестивалі, я мріяла наступного року поселитися в готелі з видом на сцену, щоб дивитися на все дійство прямо з балкону. Сьогодні мрії геть про інше.

Обіцяють зірок, безкоштовну сцену Nu Jazz і фeстивальнe містечко на заркитій території. Все це на морі, і в серпні. Хочеться дізнатися - чи збереглася при переїзді з півострова на материк та магічна атмосфера? Як змінили публіку буремні роки? Чи реально у воюючій країні розслабитись під музику? Хочеться вірити, що свято, яке я пам’ятаю, збереглося. Бо, зрештою кожен з нас у своєму власному окопі бореться за те, щоб мирне життя тривало.