Блог | Тысячи утраченных человеческих жизней: как в России процветает работорговля

История о которой я писала в блоге ИС 29 августа 2024, неожиданно получила продолжение.

Сначала напомню, кто не читал:

В Ростовской области, Батайск, посреди города из машины выбросили человека, который был в страшном физическом состоянии, истощен, не двигался, был очень худ, обессилен. Этот человек умирал под деревом 4 дня и никто из горожан не оказал ему помощи. Человек умер, пишет Елена Степова для "Информационного сопротивления".

Далее текст на языке оригинала.

Звісно, це характеризує росіян, показує їх аморальність, байдужість. Звісно, це страшно та гидко. Й, звісно, на цьому можна було б поставити крапку, бо таких випадків в ОРДЛО та на росії купа, якби не одне "але".

У соцмережах Ростовщини люди почали обговорювати цю ситуацію й, звісно ж, почалися ахі-охі, як можна було проходити повз "ми ж усі люди" й все таке емпатичне.

О, росіяни люблять бути емпатами та моральними, правда трошки запізно, коли вже покійним та емпатія до одного місця. Але ж треба посвічувати, себе показати. То усі "герої"-"рятувальники" заднім числом.

Але з’явилося дещо цікаве у обговорені. Людина написала, мовляв, не розуміє, чого усі так збудилися, бо це звичайний раб з рабського будинку чи ями, відпрацьований матеріал, який вивезли помирати.

Й суспільство видихнуло, – по типу "окей, раз раб, дійсно, чого це ми" у обговорюванні поставили крапку.

Я вже писала, що я емпат, мені важко усе це писати, відчувати, то інколи от читаєш таке, розумієш, що це росіяни, то маєш зрештою почуватися "помер максім, то й хрін із ним", але чомусь відчуваєш, як світ зупиняється, та отримуєш такий удар, немов врізалася в стіну.

Можливо, тому що ти людина, й тобі важко розуміти світ істот.

Тому я вирішила ще раз написати про цей випадок, бо, ось на війні, ми обговорюємо усе: військо полонених, обстріли, руйнування, екологію, мародерство, психологічні зміни у суспільстві, доноси, катування, зростання криміналу та інше, але зрештою, є теми, які залишаються поза увагою світових та й українських ЗМІ.

Одна з цих тем: існування на росії ринків рабів, работоргівля, викрадення людей заради продажу у рабство, використання рабів, продаж військовополонених у рабство.

Про це майже ніхто не пише. Я моніторю цю тему, тому час від часу я до неї повертаюся.

Бо війна, це й використання ресурсу супротивника, тому на росії з більшою силою запрацювали ринки рабів.

Перші раби пішли до росії одразу після утворення "республіки".

Я писала про це.

Це було легко робити мешканцям прикордоння, бо вони усе життя знали про існування ринків рабів на росії.

Так як з "освобождением" Донбасу туди прийшли безробіття, безгрошиння, то люди стали шукати заробіток.

ЗМІ та соцмережі ОРДЛО заповнили оголошення про роботу на росії, особливо на сільськогосподарські роботи.

У 2014 – 2016 році зникали цілими родинами. Поїхали на збір яблук, мандарин, овочів до росії чи абхазії й зникли.

Шукали зниклих й по оголошенням, й подавали заяви у "поліцію" "лнр" чи "днр" та навіть до поліції росії, але ніхто нікого так й не знайшов.

Потім на деякий час ця тема зникла з соцмереж ОРДЛО, бо люди просто перестали реагувати на оголошення про роботу та присвятили себе вибору життя, бо в ОРДЛО почалася хвиля переселення. Люди зрозуміли, що "цей дощ надовго" й почали вибирати сторону. Одні виїжджали в Україну, другі на росію, треті у Європу, четверті залишалися, бо мали стабільну роботу та життя.

Потім "гарна робота" прийшла в ОРДЛО сама, це мобілізація та високі виплати за участь у війні, то работоргівцям залишилися лише ті, хто сам їхав у їх руки, чи ті, хто шукав куди продати родичів чи заради помсти вкрасти у сусідів та продати у рабство дитину.

Продаж та викрадення людей в ОРДЛО це не стільки заробіток, скільки помста та зведення стосунків, як й донос та обмовлення.

Мисливці на рабів переключилися на своїх громадян – так, я забула написати, що на росії полювання на людей, це повсякденне життя – та переселенців з ОРДЛО, які нічого не тямили у житті російських реаліях та абсолютно у всьому довіряли росіянам.

Про існування на росії ринків рабів я чула ще задовго до війни. Більше того, ця тема була в українському прикордонні, я маю на увазі Луганщину, ще з часів срср.

Вже тоді у місті пропадали люди й ширилися чутки (соцмереж же не було) що людей викрадають, що продати у рабство у Краснодарській край чи на Ставропілля.

Під час "буремних" 90-тих, відбувся пік работоргівлі, й на Луганщині ця тема знову стала актуальна, бо "продать в рабство" це було покарання, залякування до тих, хто відмовляв "крыше".

У цьому бізнесі були задіяні й міліція, й прикордонники, й навіть лікарі. Бо незайманих дівчаток підшукували саме на оглядах у лікарні.

Звісно з обох боків. Як не ганебно б це звучало, але, що було, то було, я не буду в цьому питанні дотримуватися внутрішнього цензу "про ворогів все, про своїх нічого".

"Кришували" на Луганщині наркобізнес, контрабанду та продаж людей , ті, кому люди довіряли більше за все: правоохоронці.

Саме тому, 90% працівників правоохоронних структур Донбасу у 2014 році одразу перейшли на бік росії, бо ж мали й особисті зобов’язання по "бізнесу", й надії на підвищення, й жадобу до влади, й компромат по "бізнесу".

Страшні часи.

Люди стали, як копійка. Один крок, й ти вже в багажнику машини й тебе везуть на ринок рабів. Неважливо твої зв’язки, гроші. Крали й багатих, й бідних, й тих, хто у хрестику з іконкою, й тих, хто з портретом сталіна.

Та й на підприємствах дуже змінилося усе, повернулися часи "работай во благо страны", то фактично рабство стало загально "республіканської" темою.

Нагадаю чи розповім тим, хто буде читати вперше, я з народження до 2014-го року жила у прикордонні, 12 км від кордону з росією та Ростовською областю. То знаю життя Донбасу без прикрас. Й розповіді про викрадення людей в нашому місті були не новинкою, а дітей у школи водили та забирали бабусі, щоб не викрали.

Бо в українське прикордоння, навіть у часи срср, їхала з росії уся шолупень: збоченці, маніяки, й викрадачі людей.

Жодного разу не чула, щоб таке було у Луганську, тобто ловили росіян та продавали на Західну Україну (ну, ми ж бандерівці, чи як). От дива-дивні. А ось в Луганській області росіяни полювали на людей, ще у часи "братских, союзных, советских республик".

Про работоргівлю (але у Чечні, Абхазії, Азербайджані та інших "восточных, союзных республиках" часто писали в альманахі "Человек и закон", його виписував мій дідусь.

Російсько-українська війна у 2014-му році дала новий поштовх розвитку работоргівлі, бо з ОРДЛО на росію везли й дітей, й дітей-інвалідів з спецінтернатів (пам’ятаєте "доктора" Лізу), викрадали людей.

В ОРДЛО про це добре знають, бо ж заради помсти люди часто просили так зване "народное ополчение" когось продати у рабство, щоб помститися чи знищити.

Отримавши владу, яка більше виглядала, як безвладдя, люди оскаженіли й використовуючи усі радянські методи почали знищувати один одного.

З рабів вихід один: смерть.

Часто тих, хто захворів, не витримав катування чи голоду, тобто "использованный ресурс" просто вивозять з рабських ям чи рабських бараків до річки й топлять, не зважаючи чи мертвий, чи ще живий.

Дон-річка глибока та ховає багато таємниць, – так кажуть на Ростовщині.

Так, мешканці Ростовщини, Ставропільщини та Краснодарського краю знають про цей "бізнес", як й знають про те, як позбавляються рабів.

Ці якось лінькувато поставилися до "зачищення", а так "кінці у воду".

Потрапляють до рабів й наші військовополонені, особливо, якщо у полон їх брали мешканці федеральних округів росії, які знаються на справі работоргівлі чи кадирівці.

Тоді, на превеликий жаль, відслідкувати долю полоненого неможливо.

Шкода, що поки не існує технологій, щоб у військових був якийсь таємний чіп, щоб його можна було відслідкувати по супутнику.

Тисячі згублених людських життів на руках росіян. Не тільки військових росії, а росіян, які купують собі рабів, які знають про цей "бізнес".

Тому про це треба кричати на увесь світ. Бо це так й залишиться "фейком" "безумной писательницы". Але чомусь усе більше скринів з росії та ОРДЛО, де люди обговорюють цю тему: работоргівля.

Бо росія так й залишиться країною "балету, культуры, писателей и поэтов" для міжнародного суспільства, яке так сильно ратує за дотримання прав людини, що досі ігнорує тему работоргівлі у сучасному світі.