Віддати? Обмежити? Очолити?

Цьогоріч на невелике українське місце Умань чекає традиційний наплив гостей з сонячного Ізраїлю. МВС вже рахує літаки, що прибувають до міжнародного аеропорту „Одеса”, ВО „Свобода” готується до антихасидських маршів. Все дуже просто і дуже тяжко водночас: на щорічне паломництво до могили ребе Нахмана, котрий заснував хасидизм і помер в Умані у 1810 році, з усіх країн світу (але переважно таки з Ізраїлю) з’їжджаються паломники-хасиди.

Проблема в тому, що місцеві жителі їх, м’яко кажучи, не надто прагнуть бачити. І аж ніяк не тому, що славне місце на Черкащині є колискою такого собі махрового антисемітизму. Просто уявимо, що до Києва (число жителів якого, за неофіційними даними, становить близько п’яти мільйонів – разом з усіма заробітчанами без прописки чи реєстрації), раптом нагряне половина Ріо-де-Жанейро. І хай навіть такий карнавал триває пару тижнів і буває раз на рік, та чи раді були б кияни подібнім гостям столиці, особливо, якщо гості – народ специфічний?

У нас, на берегах Дніпра, слава Богу, вистачає і своїх тусовщиків (зокрема, „майданбартерів” та різного роду фріків під Печерським судом), тож бразильців нам не треба. Ми любитимемо їх на відстані. І чим більша відстань, тим палкіша братська любов. Що ж до Умані, то кількість жителів міста складає 90 тисяч. Минулоріч до уманців приїхали 24 осіб з 23 країн світу, зараз очікуються 70 тисяч паломників.

Принаймні, посол Ізраїлю в Україні Реувен Дінель припускає, що їх може бути саме стільки – у зв’язку з відміною між Україною та Ізраїлем візового режиму. 70 тисяч гостей на 90 тисяч хазяїв – інколи цього буває забагато. Традиції, звісно, річ гарна, проте добре, коли вони підперті здоровим глуздом або хоча б добре підготовленою інфраструктурою...

Але про все спочатку...

Засновник хасидизму („вчення благочестя”) ребе Нахман народився у 1772 році в місті Меджибіж (Хмельницька область). Жив також у Брацлаві (на території нинішньої Білорусі), а у 1808 році, захворівши на туберкульоз, оселився в Умані, де і був, згідно заповіту, похований у 1810 році. З тих пір це місто стало одним з найбільш шанованих в єврейському світі центрів. У 30-х роках минулого століття паломництво до Умані припинилося і було відновлено лише у 1988 році.

Могила ребе Нахмана – поруч із захованнями багатотисячних жертв єврейських погромів, що мали місце в Умані у XVIII столітті. Своє останнє повчання цадик (праведник) Нахман виголосив у 1810 році, на свято Рош-а-Шана, себто на початку єврейського нового року, який відзначається за місячним календарем. Він закликав своїх вірних щороку збиратися на його могилі. Дата Рош-а-Шана припадає на період з 5 вересня по 5 жовтня, а у 2011-му – на 29 вересня.

За Радянського Союзу єврейське кладовище та могила праведника перетворилися на пустир, частково переданий під забудову й городи. З початку 1990-х хасиди знову почали відвідувати духовного вчителя, відновивши святиню. Одночасно почалися й проблеми у відносинах з місцевим населенням: священна земля хасидів – це звичайна вулиця провінційного міста, ритм життя якого змінюється через наплив гостей.

До того ж, свято, яке збирає паломників, передбачає нестримні веселощі, що тривають кілька тижнів. Поки рахунок паломників йшов на десятки і сотні, місцеві мешканці, заробляючи на приїжджих, не заперечували. Але коли до Умані стали з'їжджатися десятки тисяч хасидів, а інфраструктура міста не могла впоратися з цим потоком, встановилася напружена атмосфера.

Сам ти ксенофоб

Інциденти та ексцеси наростають пропорційно до збільшення кількості паломників. Минулого року мали місце непоодинокі бійки (ба навіть різанина) та масове вислання „гостей” по домівках. Місцеві радикали вдалися до жорстких дій: розгромили хасидський супермаркет, знесли бігборди з зазначенням маршрутів автобусів, що курсують між Києвом та Уманню.

Міліція традиційно не справляється із наглядом за порядком у місті – що й казати про теперішній, 2011-тий, рік. Він просто таки наелектризований атмосферою загальних протестів (байдуже, про щоб не йшлося – відстоювання „афганцями” своїх пільг, незадоволення студентів міністром освіти чи антихасидські виступи „Свободи” – градус радикальності у суспільстві зріс, і це не може не турбувати).

Наразі святкування Рош-а-Шана до ладу ще й не починалося, а постраждалі від превентивних дій вже є. Правоохоронці перейшли на посилений режим роботи, внутрішні війська МВС контролюють в аеропортах прибуття рейсів із хасидами. Проте неспокійно не лише на літовищах. У неділю в Умані сталися сутички між міліцією та членами ВО „Свобода”. Останнім кортіло провести марш під гаслом „Умань без хасидів”, але суд таку акцію заборонив.

Тоді, як кажуть „свободівці”, захід було переформатовано. За їхніми твердженнями, «зібрання уманчан у формі зустрічі депутатів місцевих рад Київщини й Черкащини з виборцями мало виключно мирний характер і відбувалося згідно з чинною Конституцією України та Законом про місцеве самоврядування»; «учасники акції не порушували громадського порядку і не чинили спротиву співробітникам внутрішніх органів».

Міліціянтам же, як завжди, вчулося і привиділося дещо геть протилежне: і ксенофобські заклики, і димові шашки для нападу на безневинних паломників. Словом, „Беркут”, нічтоже сумнящеся, згріб „свободівців” у „воронки”, а далі вже пішла війна прес-релізів, котра, одначе, не вирішує суть проблеми, а лише відтіняє певні її сторони: що ж таки слід робити з хасидами?

„Шма Ісраель”

Звісно, в ідеалі можна було б розвинути інфраструктуру міста настільки, аби приїзд паломників був не просто сезонною проблемою (щось на кшталт грипу, яким треба якнайскоріше перехворіти), а очікуваним і корисним заходом, ваговим фінансовим додаванням до щорічного бюджету міста. Навіть незваний гість (котрий, як відомо, гірше за татарина) стає званим і жаданим, якщо хазяї збагачуються за рахунок туризму.

Щоправда, з туризмом в нашій країні не склалося. Не вміємо ми себе подати, продати, і край. Тут би хоч не зганьбитися на увесь світ та з гідністю вийти з Євро-2012, на тлі якого маленька Умань з хасидами виглядає геть несерйозним приводом підірвати зайвий раз авторитет держави. Подумаєш – до нас щороку приїздять тисячі відвідувачів, а місцеві жителі вже мало чи не беруться за вила! Це проблема перших і других. Дасть бог, розсмокчеться сама.

Ні, не розсмокчеться. Ще й спровокує міжнародний скандал. Опозиційні діячі черкаського розливу вже вимагають від президента України Віктора Януковича, аби той вольовим рішення... переніс прах ребе Нахмана кудись за межі нашої держави. Інакше, мовляв, теперішні локальні конфлікти колись переростуть у серйозні міжетнічні та міжрелігійні протистояння.

Між іншим, у середині 1990-х ініціативна група послідовників хасидського праведника звернулася до президента Леоніда Кучми з проханням про перенесення праху Нахмана. Проте українська сторона відмовилася, пославшись на культурну цінність поховання. Тоді група хасидів спробувала навіть викрасти прах, але активістів затримали і вислали з України. Напевно, це була одна з кучмівських помилок. Принаймні, мотивація тодішнього керманича не виглядає виваженою та зрілою. Якби він пристав на це прохання, ми нині б мали на одну проблему менше.

Є також третій варіант розв’язання цієї проблеми, і він також походить з Ізраїлю. Колишній посол цієї країни Зіна Калай-Клайтман запропонувала прийняти у Верховній Раді спеціальний закон, який врегулював би статус приїжджих і ввів офіційні рамки паломництва. Однак цей документ, ясна річ, так і не було розроблено.

Отож, маємо те, що маємо: на найближчі дні – напругу в Умані, на найближчу перспективу – можливу напругу у стосунках між офіційним Києвом та офіційним Тель-Авівом. Поки що до цього не дійшло, співробітництво двох країн розвивається якраз у правильному напрямку, проте... У великій політиці варто бути песимістом і передбачати найгірше, аби вчасно це саме „найгірше” нейтралізувати. Щоб не було потім, за словами радянського класика, „мучітєльно больно”...