Блог | Только страх и паника выведет россиян на протест против войны и ускорит победу Украины

Телевизионные кадры и фотографии разрушенных Харькова, Чернигова, Сум, Ахтырки и десятков других населенных пунктов Украины, горящих и разрушенных жилых домов уже и в Киеве, погибших украинских воинов и гражданских людей, вызывают у меня в основном чувство ярости, мести и молитвы за безвинно убитых. людей.

Далее текст на языке оригинала

Оточений Маріуполь стоїть окремим рядком і вимагає окремого обговорення. НИЗЬКИЙ УКЛІН ВСІМ.

Але побачені вчора короткі кадри, як в одному зі звільнених селищ поблизу Києва, ховають вбитих місцевих жителів у братській могилі - у величезній траншеї, виритій трактором біля церкви, мене просто "розчавили". Якісь люди в спецодязі, може МНС , знесилено тягнуть чорний пластиковий мішок, з якого видно не закриті жіночі ноги в туфлях, ледве перевалюють його через пагорб землі з-під викопаного рову .... і я вимкнув. Бачити це більше не зміг. І я розумію, що ці люди дуже знесилені і перебувають під обстрілами.

Це реальність російської агресії та приклад нашої "підготовленості".

У рові багато таких чорних пластикових мішків.

Я кадровий військовий, мені сьомий десяток, але я це бачити НЕ МОЖУ.

ТАКІ РОВИ Я БАЧИВ ТІЛЬКИ В КІНОХРОНІЦІ МАСОВИХ ПОХОВАНЬ У НІМЕЦЬКИХ КОНЦТАБОРАХ.

У голові випливли свої асоціації та спогади, одним із яких хочу поділитися.

Перед 9 травня 1985р., в одному з випусків центральних газет ( Правда чи Известия), я прочитав розповідь-інтерв'ю жінки, в'язниці німецького концтабору про її найбільш яскраві спогади. Вона розповила, що в концтаборі був хлопчик, ще дитина, яка кілька разів намагалася втекти,його ловили, били і востаннє прикували ланцюгом, щоб не тікав. Ім'я своє і звідки він, хлопчик нікому не говорив.

При звільненні цього концтабору радянськими військами цю дитину винесли з камери на повітря, але вона померла через кілька годин.

Перед смертю хлопчик сказав, що звуть його ЕДІК СИНЯВСЬКИЙ, у нього була сестра ЕММА і вони з КРИМА, пос.СЕЙТЛЕР, а батьки наче музиканти.

Моя мама (1929 р.н.) у війну залишилася сиротою. Вона розповідала, що до евакуації жила в Криму, в райцентрі Сейтлер, після депортації кримських татар перейменований у Нижньогірськ.

Я вирізав цю статтю з газети і відправив її мамі до Києва. Сам я тоді служив на Далекому Сході, в Советськой Гавані, та інших засобів спілкування, крім листів, тоді в нас не було.

Пройшло 3 місяці, але мама нічого не відповіла. Я був здивований, оскільки мама завжди згадувала Крим, своє дитинство та подруг, а тут мовчання.

Наприкінці літа я прилетів у відпустку до Києва і з претензією питаю у мами-ти отримала газетну вирізку, ти ж там жила, чому не відповіла?

І ось моя Мама, Царство їй Небесне, Залізна Леді, що виросла сиротою, починає тихо плакати і каже-ЕММА моя подружка, ми жили на одному поверсі в Сейтлері, в "Домі Рад" для районного начальства та інтелігенції. ЕДІК її брат, а папа був директор музичної школи. ЩО Я МОГЛА ТЕБЕ НАПИСАТИ?

Плакала вона тоді весь вечір.

Я тоді плакати не міг, не моє.

А зараз пишу і плачу. І за хлопчика ЕДІКА СИНЯВСЬКОГО, вбитого німцями, і за українців у рові біля церкви під Києвом, убитих росіянами.

ПРОСТІ ЛЮДИ,ДІТИ ,ВБИТІ ПОКИДЬКАМИ ПРОСТО ТАК.

Думаю, що якби живі були в Росії люди, що пройшли війну і концтабори, вони могли б не допустити або припинити війну в Україні, вийшовши на акції непокори. Але цього покоління вже немає. На жаль.

Нинішнє населення Росії у своїй основі нікуди не вийде.

В ОСНОВНОМУ ВКРАЙ ЗАЛЯКАНО І ТРОХИ ПРИГОДОВАНО, плюс ВЕЛИЧЕЗНИЙ КАРАЛЬНО-РЕПРЕСИВНИЙ АПАРАТ.

(Втім, точно таку схему вибудував в Україні і Леонід Кучма, за 17 років путін просунувся далі,звичайно.)

Для мене в рф-Кримінальна ДИКТАТУРА. А вона завжди розраховує на безкарність.

Пропозиції, які необхідно донести до Офісу Президента і може Мін.Оборони (хоча абсолютно цивільне керівництво Мін.Оборони навряд чи на щось здатне,крім рідкісних коментарів у ЗМІ:не відповідає жоден телефон, жодна електронна пошта ,все повертається за добу.)- необхідно в аварійному порядку знайти в Україні кілька спеціалістів СПЕЦПРОПАГАНДИ.Такі фахівці готувалися у Військовому Інституті в Москві, на факультеті СПЕЦПРОПАГАНДИ і були в штабі та політуправлінні кожного округу. Те, що вони ветерани, нічого не означає - це дуже добре підготовлені ФАХІВЦІ, і їх можна знайти через військкомати.

Кадри з ровами для братських могил повинні дивитися не тільки ми, а й громадяни Росії.

І НЕ ТІЛЬКИ УБИТИХ НИМИ УКРАЇНСЬКИХ ЛЮДЕЙ І ДІТЕЙ.

ВОНИ ПОВИННІ КОЖНОГО ДНЯ БАЧИТИ РОВИ БРАТСКИХ МОГИЛ І ЗВАЛЕНІ В КУЧІ ТРУПИ СВОЇХ СИНІВ І ЧОЛОВІКІВ.

І вже завдання українського керівництва та фахівців – забезпечити доставку таких підготовлених матеріалів для російських мам та дружин. Поки, на жаль, вони знаходяться поза зоною військових дій, почуваються в повній безпеці і НІЯКИХ активних дій для припинення Вбивств українських дітей робити не збираються.

Необхідно освіжити пам'ять росіян щоденним показом, як вішали в Києві на Хрещатику німецьких офіцерів наприкінці 40х років (моя мама, тоді контрольний майстер швейної фабрики ім. Смирнова-Ласточкина на Подолі, як і ін. працівники, була присутня при виконанні вироку )

Росіяни повинні бачити невідворотність покарання за скоєння військових злочинів в Україні.