Блог | Антикорупційний суд не айсберг, а Україна не Титанік…?
Спостерігаючи за ситуацією, що розгорнулась навколо проходження в Раді законопроекту про антикорупційний суд, ненароком ловиш себе на думці: дуже б не хотілось аби він став айсбергом, а наша молода держава Титаніком в океані змарнованих можливостей підтримки міжнародної спільноти.
Україну та МВФ об’єднує понад 20 років тісної співпраці, впродовж яких Фонд надавав нашій країні довгострокові, порівняно дешеві кредити, і звісно за виконання деяких умов. Щоб уявити як ця система взаємодії виглядає на побутовому рівні можна пригадати знайому багатьом історію відносин з банком-кредитором. Жоден банк не погодиться надати кредит не пересвідчившись в:
а) платоспроможності потенційного боржника;
б) адекватності цілей, на досягнення яких беруться кошти;
в) наявності позитивної кредитної історії;
г) економічних та юридичних гарантій повернення кредиту після певного строку.
І хоча на цьому, за різницею цілей діяльності, аналогія між МВФ та банком закінчується, в питаннях надання кредиту вона діє стовідсотково – отримати кошти можна лише шляхом виконання всіх вимог кредитора. Разом з цим, кейс України є цікавим в тому сенсі, що впродовж всієї історії співпраці з МФВ наша держава ще жодного разу не виконала вимоги…в повному обсязі. Пригадуєте як було відтерміновано вимоги щодо проведення земельної реформи? Чому так сталось і чому кредитор поставився до цього з розумінням? Можливо через те, що в українців ще здавна є особливе відношення до землі, як до джерела блага. Ще класики писали: "Брат на брата за межу ідуть з сокирою", "Чия земля? Калитчина?", тому зрозуміло, що питання впровадження земельної реформи напрочуд чутливе і перспектива бути батраками на батьківській землі об’єктивно лякає.
А що як ті ж самі ментальні національні особливості вивели умову багаторічного стратегічного партнера України про створення окремого антикорупційного суду в розряд найдискусійніших?
Для відповіді на це питання повернімося до аналогії з банком. Прийшов час повертати борг, а грошей немає: частину проїли, частину вкЛали (інвестували), частину вкРали. Банк, зацікавлений в поверненні грошей, пропонує переглянути умови договору та висуває нові вимоги до виконання боржником – зменши апетити (економ), розшукай вкрадене та гарантуй, що віддаси гроші. За такою логікою, умови МВФ щодо проведення пенсійної реформи та підняття ціни на газ для населення є нічим іншим як зменшенням апетитів, а створення НАБУ та антикорупційного суду зумовлене необхідністю розшуку вкрадених державних активів та покаранням винних. І при всьому розумінні адекватності та небезпідставності висунутих міжнародною спільнотою вимог, менталітет річ вперта. Український індивідуалізм, що проявляється у підсвідомій відмові від будь-якої залежності, зосередженості лише на власних інтересах, власному добробуті, хоча і видозмінюється, але не дає території для маневру. Ця риса в поєднанні з природньою непомірною амбіційністю призводить до того, що дуже часто, навіть найзавзятіше розпочата національна справа, закінчується фатальним розподілом, чварами, відсутністю згоди…
Прикро це визнавати, але ще гірше робити вигляд, що все нормально.
На моє переконання, конструктивний дискурс навколо ідеї створення антикорупційного суду був підірваний з самого початку єдиним аргументом – це є ключова вимога МВФ, невиконання якої негативно вплине на добробут кожної української родини (згадайте про індивідуалізм). У зв’язку з цим, питання: "Чи буде утворено в Україні антикорупційний суд?" взагалі не стоїть з червня 2016 року (часу прийняття Закону України "Про судоустрій і статус суддів"). Однозначно такий суд буде (навіть без гарантування прем’єрською посадою чи депутатським мандатом). Вся полеміка українського експертного середовища та політикуму наразі точиться лише довкола двох взаємозалежних питань який? та … коли? Як зазначалось вище, притаманна українцям амбіційність змушує мати свою точку зору та відстоювати її, незважаючи на жодні, в тому числі переконливі аргументи контрагента. Майже всі зациклились на тому, щоб знайти точки конфлікту, оскільки здавна відомо, що саме ця форма поведінки спрямована на підтримку статусу індивіда всередині спільноти. Та чи не зависоку ціну за підтримку статусу окремовзятого політика буде сплачено всім суспільством за доведення ситуації навколо створення антикорупційного суду в деструктивну площину? Чи усвідомлюють ті, хто вже на стадії другого читання в Парламенті втяглись в суперечки та торги навколо створення антикорупційного суду всю повноту відповідальності перед суспільством?
Вибір невеликий: або гуртом знаходимо рішення або гуртом йдемо на економічне дно. Чи знову сподіваємось на чудо – розуміння ментальних особливостей.
