Закон про Мову: чому Москва збирає Радбез ООН?

Закон про Мову: чому Москва збирає Радбез ООН?

Під час Національної кампанії ЗА прийняття Закону Про Державну Мову мені, як її співорганізатору, зустрічалися два види найзловредніших супротивників. Одні казали: "ми – не менші патріоти, ніж ви, але мова – то не головне". Головне – що завгодно, аби не мова. Інші – "діаметрально протилежне, але з тим самим підсумком". Ну типу: "Ця Рада ніколи не прийме нормального закону про мову, його проект беззубий, імпотентний та нікчемний, тому не вартий боротьби…" Займайтеся, коротше, чим завгодно, аби не цим Законом!..

Реакція московського Кремля, який вважає український мовний закон настільки важливою для себе загрозою, що підносить його аж на рівень Ради Безпеки ООН, цілком спростовує і одних, і других. Ні "декомунізація", ні заборона на в’їзд до України окремих категорій громадян РФ, ні відключення московських телеканалів, ні заборона якихось телесеріалів, "Вконтакте" чи "Одноклассников", ні навіть Томос про автокефалію ПЦУ і близько не викликали у Москви співставної реакції.

Видео дня
Постпред РФ в ООН Васілій Нєбєзня вважає український Закон Про Мову загрозою для безпеки своєї держави

Український Закон Про Мову Москва сприймає як фундаментальну загрозу своїм життєвим інтересам. Кремлівське керівництво виявляє цим, що має рівень мислення, на жаль недоступний тим нашим співвітчизникам і співвітчизницям, котрі вважають, що "мову на хліб не намажеш".

В Кремлі добре знають, що пам’ятники Леніну цілком можна замінити пам’ятниками Єкатерині ІІ, "Однокласники" і "Вконтакте" – "Телеграмом" та "Вайбером", московські серіали, концерти та кліпи москвомовних співаків, можна дивитися через Youtube, а заборона не в’їзд зазвичай не буває вічною. Бєлковскій у Києві доводить це.

Фундаментальна річ – це мова. Якщо латиші говорять латиською, то кожному ясно, що вони – не московіти. Натомість, приїжджаючи в Київ чи Мінськ і всюди чуючи московську мову, усяка людина зі США, Німеччини чи Франції сприймає ці країни як "майже Росію" або "якусь країну цього реґіону", не зовсім розуміючи, чому ці території повинні бути окремими від "Росії, як такої". Ця окремішність сприймається не як факт, що має непохитні основи в окремішності самих народів, які населяють ці країни, а суто як "вибрик політики", чи пак "геополітики".

Зараз усім вже відомо, як Трамп на закритих розмовах лідерів "великої сімки" казав, що "Крим – це Росія, бо мені казали, що там усі говорять російською". Таке саме враження мав від Києва і німецький тренер англійського "Ліверпуля" Юрген Клопп, коли прилітав сюди минулоріч, щоб зіграти тут фіналі Ліги Чемпіонів, і куштував "традиційні хліб та сіль від чарівних дівчат у російських вишитих сорочках".

Прилетівши в 2018 до Києва, тренер "Ліверпуля" Юрген Клопп відчуває себе "у Росії

За цих обставин навіть борщ і вареники стають "російськими традиційними стравами". Якщо ти говориш московською, то сперечатися з таким сприйняттям тебе і твоєї країни з боку німця чи американця – безглуздо. Адже ти сам показуєш їм, що "нічим не відрізняєшся" від інших московців. Ну, я, наприклад, можу приготувати спагеті, але ж італійцем я від цього не стаю?..

Серед всіх ознак, якими відрізняються між собою різні нації та які відділяють їх одна від іншої, мова безумовно є основною. Це ясно сказано у Біблії, в тому місці, де йдеться про Вавилонську вежу. Так прямо і написано: "народ був один, і мова в усіх була одна". Тобто, "народ = мова". Можете перевірити!

Зустрівши на вулиці свого міста двох людей, які говорять між собою німецькою, всі ми гадаємо "це – німці!", а не що один з них італієць, а другий – швед, хоча, суворо кажучи, це й не виключено. Нема нічого дивного, що інші нації саме так сприймають, в свою чергу, й нас: як людей, котрі "нічим не відрізняються" від московітів, але "невідомо чому і навіщо" з ними воюють. А нас і їх "разом" –як неадекватів, котрі не можуть порозумітися "у своєму колі", створюючи своїми "сімейними сварками" нікому непотрібні проблеми усьому світу.

Аналогічно, чуючи московську мову в "турецькому готелі", який став вже мемом, ми й самі не можемо певно знати, відкіля ця людина, яку ми бачимо поруч: з Москви, Калуги, Мінську, Луганську, чи, може, Харкова? "А какая разница?.."

Найголовніші дві речі, котрі окреслюють якусь спільноту людей як "націю", зазвичай пов’язані саме з мовою.

Найперша з них – це ідентифікація "свій-чужий". Сприймаючи московську мову як "свою", ми далі втрачаємо всяку можливість надійно розрізняти "своє" від "їхнього". "Чий" Гоголь? А Чехов? А Булгаков – "наш"? Чому?! А Ільф і Петров чиї?..

MARUV – це українська, чи московська група? А Ані Лорак? А Софія Ротару? А Світлана Лобода? Чи, "наші" – це ті, хто у даний момент нам подобаються, а "їхні" – це ті, чия поведінка чи висловлювання здаються неправильними? А якщо "пристрасті трохи вщухнуть", то "їхні" знову стануть "нашими"?!

У "космосі "Сватів" будь-яка можливість реального розрізнення українського і московського є відсутньою, все зливається в один-єдиний "совок" заснований на московській мові. Чому тоді нам знову не об’єднатися в єдиний "Союз"? "Что нам делить?"

До якої нації належать ці люди та в якій країні вони живуть, хто може визначити?..

Друга річ, яка розрізняє нації, – це їхня система норм поведінки, в якій постійно-змінні закони, затверджені державою, відіграють, звісно ж, далеко не найголовнішу роль. Педантичність німців і дотепність французів не визначаються їхніми чинними цивільно-процесуальними кодексами. Ми поводимо себе у житті відповідно до взірців, які засвоюємо в дитинстві з казок, потім – зі шкільних уроків літератури, з пісень улюблених гуртів та, зрештою, – з тих самих телесеріалів і "ютубних" відео-роликів. Маючи однакові взірці для наслідування, задані нам казками, піснями, віршами та фільмами, представники однієї нації розуміють один одного краще, ніж інших, тому і хочуть жити разом в одній державі. Це називають "національним характером", або "менталітетом".

Коротше кажучи, мова, якою Ви спілкуєтесь, безумовно істотно впливає на те, як Ви мислите.

Якщо Ви виховані на казках про Буратіно, Доктора Айболіта, Іванушку-Дурачка та Муху-Цокотуху, а не Котигорошка, Івана Голика, Залізного Вовка та Самородну Дівчину, і так само виховуєте і своїх дітей, то що приводить вас до думки, що ви з ними – "українці", і який саме зміст ви в це слово вкладаєте?..

Якщо ми від Владивостоку до Ужгорода дивимось одних і тих самих "Ментів", "Сватів" і "Братів", то яка між нами може бути різниця в нормах суспільної поведінки, сформованих цими телепродуктами? Якщо наші мрії та цінності задаються однаковим "шансоном" і "русскім репом" на всьому цьому просторі, то хто сказав, що ми "йдемо в Європу", а не сидимо на тій самій точці, що й у 2013-му?! Хто нам сказав, що "русскій мір" – це "вони", а не ми самі, доки ми говоримо московською мовою?!.

Війна на сході України змушує нас замислитись над готовністю "русскіх" по той бік фронту відрубати руки за тату з українським тризубом, але автоматично не робить нас нацією, навіть якщо комусь у якийсь момент могло здатись інакше. Єдиною і самостійною нацією нас може зробити лише внутрішньо єдина та, водночас, відмінна від сусідів українська національна культура. І ця культура може бути лише українською, тобто – заснованою на нашій же українській мові.

Перебування у "зоні домінування москвомовної культури" автоматично (попри те, що наші політики вдають, ніби не розуміють цього!) робить нас частиною "русскава міра". Навіть якщо ця частина тимчасово й є бунтівною. Бунтуючи проти автократії Путіна, ми продовжуємо варитися в "русском бульйоні", котрий є джерелом цієї автократії.

Лише втрачаючи Україну як зону культурного панування "русскава міра", носійкою зарази якого є московська мова, Кремль дійсно втрачає нашу країну назавжди. Всі інші речі є "важливими, але другорядними".

Тому, ті, хто проти мовного закону і ре-українізації – стратегічно по один бік з Кремлем, як би запекло самі вони не доводили протилежне. Вони хочуть залишити нас в "русскам мірє", де кожен з нас буде овочем, що вариться в "русскам бульйоні". А центром і столицею "русскава міра", допоки цей "мір" разом зі своїми "сватами" і "братьямі" існує, була, є і буде Москва…

Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов. Мнение редакции может отличаться от авторского.