Блог | Що означає для України "добро" від Нідерландів

Чого чекати після остаточної ратифікації Угоди про асоціацію Україна-ЄС

30 травня парламент Нідерландів, ставши останнім із підписантів угоди зі сторони ЄС, остаточно ратифікував договір про асоціацію України з Європейським союзом. До цього моменту із 1 листопада 2014 року договір про асоціацію діяв у обмеженому характері щодо політичного і економічного співробітництва, а з 1 січня 2016 року – в обмеженому характері щодо зони вільної торгівлі. Які додаткові перспективи цей крок відкриває для українського бізнесу і наскільки відчутними будуть зміни?

Чи справді Нідерланди хотіли або могли зірвати асоціацію? Скоріше, ні. Адже питання ратифікації договору Нідерландами було суто технічним і зводилося до внутрішніх переговорів між Брюсселем та Амстердамом, оскільки здоров’я політичної системи ЄС також знаходиться не в найкращому стані. І тому певні геополітичні стратегії країн-лідерів не завжди схвально сприймаються іншими учасниками.

Якою є головна мета договору? Договір про асоціацію (який фактично зводиться до побудови протягом 10 років зони вільної торгівлі між Україною та ЄС) можна, по-перше, вважати однаково вигідним для обох сторін, а по-друге – не надто значимим у масштабі Євросоюзу. Аналогічні договори про асоціацію укладені з такими країнами, як Мексика, Марокко, Алжир, Єгипет і Туніс. І це наочно демонструє нам, що угода про асоціацію жодним чином не впливає на процес входження України до складу ЄС на умовах рівноправного членства.

З іншого боку, не варто применшувати значимість даного договору для української економіки. Економічний вплив останнього передбачає три важливі напрямки: гармонізація нормативно-правового поля, економічна співпраця і надання фінансової допомоги Україні та основне – побудову зони вільної торгівлі.

Яким чином зміниться нормативно-правове поле? Що стосується першого пункту, то ми вже бачимо ряд дій уряду щодо приведення українського законодавства до європейських стандартів (у широкому розумінні даного поняття). Найважливішими із них є декларація наміру про підписання в 2017 році конвенції про приєднання до плану BEPS (Base Erosion and Profit Shifting), який передбачає закриття податкових дірок у вигляді зловживання трансфертним ціноутворенням транснаціональними корпораціями.

Питання про приєднання до BEPS є двостороннім: з одного боку, це можливість для України отримати додаткові надходження до бюджету, з іншого – зниження економічної активності або підвищення витрат на створення ще складніших механізмів ухилення від податків.

Ідеальним вирішенням даної проблеми було б запровадження стандартів BEPS при одночасному зниженні податкових ставок у такій мірі, щоб це залишило підсумкове податкове навантаження на попередньому рівні. Хоча договір про асоціацію і передбачає приведення українського законодавства до цивілізованого формату, він жодним чином не може заборонити нам самостійно встановлювати податкові ставки, і ми повинні скористатись такою можливістю. При цьому дана політика дозволить значно детінізувати більшу частину української економіки (яка сьогодні перевищує 40%) і підвищити офіційні темпи її зростання, вивівши її в рейтинг найбільш швидкозростаючих економік світу.

Іншою важливою складовою гармонізації нормативно-правового поля можна вважати запроваджену колишнім міністром аграрної політики Тарасом Кутовим систему прямої підтримки сільського господарства із бюджету. Остання передбачає відміну більшості непрямих субсидій у вигляді відшкодування ПДВ, звільнення зайнятого у АПК населення від обов’язкової сплати ЄСВ та підвищення податкових ставок для четвертої групи платників податків (що стосується аграріїв). А також – встановлення ряду дотацій із бюджету у вигляді компенсації витрат аграріїв на техніку, відсотків за кредитами та часткового відшкодування ПДВ малим та середнім фермерам. На відміну від прийняття стандартів BEPS, дану практику навряд чи можна назвати позитивною. Це випливає із темпів розвитку європейського сільського господарства, систему якого можна вважати цілком соціалістичною.

У яких формах можлива економічна співпраця та фінансова допомога? Очевидно, що українському уряду варто бути прагматичним і не очікувати, що безповоротна фінансова допомога ЄС, яку можна вважати компенсацією за де-факто розірвання економічних зв’язків із Росією, дозволить прискореними темпами відновити українську економіку. Хоча, безсумнівно й те, що Україна не першою почала конфлікт, та ЄС цілком міг і не надавати будь-яку допомогу нашій країні.

Читайте: Кремль змінив тактику на Донбасі

Проте ця допомога здійснюється на основі результатів співпраці України з МВФ: транші макрофінансової допомоги, призначені для покриття дефіциту бюджету та поповнення золотовалютних резервів, безпосередньо прив’язані до отримання траншів від Фонду. Так, у квітні цього року разом із траншем МВФ у розмірі $1 млрд до НБУ також надійшла макрофінансова допомога від ЄС у розмірі 600 млн євро.

Також у середовищі українських економістів популярною є думка про можливе відновлення окупованих територій за рахунок прямих дотацій від Євросоюзу в рамках однієї із програм допомоги. Дане припущення ґрунтується на необхідності ЄС стимулювати власну стагнуючу економіку за рахунок штучного розширення попиту. Технічно кошти, виділені на відновлення окупованих територій, лише в невеликій мірі надійдуть до України: левова частка дотацій буде направлена європейським компаніям, що отримують держзамовлення на проведення робіт в Україні. Попри ризик прискорення європейської інфляції, подібний крок може стати одним із найзначніших факторів як значного прискорення зростання в ЄС, так і відновлення української економіки.

Чого чекати від Зони вільної торгівлі? Одним із міфів, взятих на озброєння апологетами "Руського міра", є начебто від’ємний економічний ефект для української економіки від створення зони вільної торгівлі з ЄС і відмови приєднатися до Митного союзу ЄАЕС. Чому це лише міф? Реально торгова війна із Росією почалася ще 2012 року, коли українські експортери зіштовхнулись із низкою непрямих обмежень на поставки товару.

Загальний показник експорту до РФ станом на 2013 рік знизився порівняно із 2011-м на $4,7 млрд, або на 31,4%. Очевидно, що така тенденція продовжувалася б і надалі, а оскільки в Росію ще до підписання угоди про асоціацію йшло 24% нашого експорту, пошук альтернативних ринків збуту був питанням економічної безпеки.

Звичайно, що умови створення зони вільної торгівлі з ЄС можна піддати значній критиці: термін остаточного зняття всіх мит складає 10 років, встановлені квоти часто вичерпуються вже у І кварталі року і встановлені лише на обмежену частину експортних статей. Левова частка експорту – сировинна, а імпорту – високотехнологічна. Однак варто розуміти, що саме спад на сировинних ринках, який почався у 2012 році, визначив політичну і економічну стратегії поведінки Російської Федерації стосовно України, що були аналогічні до Грузії в 2008 році. Так, намагання перевести увагу із значних коливань економіки, викликаних її сировинною (що дорівнює волатильній) структурою, за допомогою військових досягнень є реальною причиною війни і, відповідно, спаду експорту в Росію.

У даній ситуації переорієнтація України на ринки ЄС навіть на інших умовах – сировинного придатку, а не молодшого партнера – є значним досягненням. Жорсткий розрив експортних відносин із країнами СНД щодо товарів, неконкурентоздатних у країнах першого світу, і переорієнтація на експорт сировини в ЄС дозволяє Україні, при грамотній економічній політиці, заробляти необхідну їй валютну виручку та імпортувати найсучасніше обладнання. А це, у комбінації із припливом іноземних інвестицій після трикратної девальвації, створює значний потенціал подальшої індустріалізації і відновлення економіки стандартів країн першого світу.