Тушковоз Арсеній

Отож, 7 квітня опозиція вкотре зібрала киян на мітинг. Подію цю можна розглядати під двома кутами зору. В контексті її креативності та дієвості, це по-перше. А також виходячи з того, наскільки комфортно почуває себе протестний вождь Арсеній Яценюк – головний (на сьогодні) поставщик "тушок", гуртуючи довкола себе людей та дивлячись їм в очі. Це по-друге.

Під останнім пунктом маємо на увазі риторичне питання щодо того, чи терзають Арсенія Петровича бодай найменші докори сумління. За тих, кому він відкрив дорогу в Раду і хто цієї Ради гідним не є. За власну нерозбірливість, за "вмотивованість" (аби не казати: продажність) певними чинниками, які не мають нічого спільного з загальноприйнятими критеріями відбору кандидатів.

Розбір польотів лишимо на "десерт". Поки що – короткий огляд розпочатих та покинутих на півдорозі акцій, пов`язаних (в тому числі) й з виведенням людей на вулиці.

Згадаємо, як все починалось. Після завершення парламентських виборів опозиціонери обіцяли скласти мандати – і не склали. Обіцяли домогтися перевиборів у п`яти "проблемних" округах – питання зависло у повітрі. Присягали не допустити до роботи Табалових – Табалови лишились депутатами, натомість мандат втратив Власенко.

Заблокували трибуну через того ж таки Власенка – й тут же розблокували, надавши можливість Стаднійчуку склати присягу. Тому самому Стаднійчуку, котрий поповнив нині ряди "тушок". Навіть найбільш результативне на сьогодні блокування опозицією трибуни – заради запобіганню "кнопкодавству" – мало половінчастий успіх.

Суспільство втрачає логіку у калейдокопі блокувань та розблоковувань. Хоча за даними центру Разумкова, більшість українців підтримують дії опозиції у Верховній Раді. Лишається тільки здогадуватися, яким розчаруванням обертається для громадян кожен відступ із заявлених раніше позицій.

Журнал "Український тиждень", який неможливо запідозрити в симпатіях до влади, веде власний мартиролог іміджевих втрат опозиції. "Усі масові акції протесту, які опозиція ініціювала за часів правління президента Віктора Януковича, закінчувалися безуспішно" – пише видання.

Причому так повелося від самого початку. У ніч підрахунку голосів, 28 жовтня, представники опозиції закликали громадян прийти до своїх виборчих дільниць для того, аби захистити результати волевиявлення. Проте "безстрокова" акція протесту проти фальсифікацій біля ЦВК протривала лише тиждень.

Останній за хронологією приклад – пікетування Ради минулого вівторка, під час розгляду неї питання про переобрання Київради та столичного голови. Єдине, що вдалося опозиції у той день, це "непереможна" хода вождів на чолі колони маніфестантів.

Відтак "масовка" були залишена напризволяще, а щодо роботи у залі, то керманичі опозиції не змогли навіть забезпечити стовідсоткової присутності своїх нардепів на голосуванні.

Дев`ятеро опозиціонерів гуляли бозна-де, й "Обозу" не вдалося отримати виразної відповіді, куди пропали ці достойники у такий відповідальний момент. На сьогодні зрозуміла позиція лише бютівця Скосара, який проігнорував вибори разом з партійною дисципліною, того ж дня вийшовши з фракції.

Це те, що стосується ситуації в середині "Батьківщини". Між тим стиль стосунків цієї партії з "соратниками по боротьбі" викликає ще більше запитань. Жорсткий "тролінг" Кличка в питанні все тих же київських виборів – одна з характерних рис цього стилю. Опозиціонери, м`яко кажучи, не надто люблять один одного. Проте вимагають такої любові від виборця. Любові і віри у їхнє "триєдинство".

Безліч помилок та упущень в кращому випадку можна списати на період тертя та призвичаєння, що має місце в лавах трьох опозиційних сил. В гіршому – трактувати як недолугість опозиції як такої. В найнайгіршому – побачити в промахах лише імітацію діяльності, зумисне й недбале маскування одного справжнього наміру – одноосібно отримати владу у 2015 році, "кинувши" партнерів по грі.

Помножимо це на зникаючу з дискурсу опозиційних вождів Юлію Тимошенко. На ряд політиків, котрі ніколи в житті не були перебіжчиками, але були викинуті з політики, аби, напевно, дати місце Табаловим, Канівцю, Немілостівому, Стаднійчуку та Скосару.

Всім тим, кого Яценюк називає нині "людьми, що продались"; людьми, яких перекупив Клюєв, котрий разом з Януковичем (sic!) має на меті відсторонити Яценюка від керівництва фракцією.

Арсеній Петрович, безумовно, надто собі лестить. Жодна притомна влада не захотіла б усувати подібного опонента – він усе розвалить сам. А якщо не сам, то за допомогою найближчого оточення. Приміром, Миколи Мартиненка – спонсора Яценюка і, відповідно, співавтора списку об`єднаної опозиції – принаймні, тієї його частини, що належала до квоти "Фронту змін".

Згадаємо – бодай побіжно – кого саме провели в Раду ці двоє фінансово-політичних друзів.

По-перше, Олександра Табалова (49-ий номер в списку ОО). Табалов посідає 182 місце у рейтингу 200 найбагатших людей України (за версією журналу "Фокус"). Не надто козирне місце в масштабах держави, зате цілком "королівське" на рідній Кіровоградщині. Там Табалов має хлібний бізнес, володіє маркою молочних продуктів "Волошкове поле". Там же пройшов в депутати (по 99-му одномандатному округу) і його син Андрій.

По-друге, це Ігор Скосар (58-ме місце в списку). Колишній депутат Київради від Солом`янського району. Відомий лобіст забудови центру Києва, власник Diamond Hill`у. Зв`язки Скосара поєднують його і з Ігорем Бакаєм (газові інтереси), і з Віктором Медведчуком (від медведчуківського блоку "Не так" Скосар балотувався у 2006-му до Київради).

По-третє, Віталій Немилостівий (62-й номер). Екс-гендиректор заводу ім.Малишева, екс-заступник міністра промислової політики. В недалекому минулому – керівник харківського штабу "Фронту змін", і, як кажуть, людина Давида Жванії.

По-четверте, Роман Стаднічук (65-те місце). Про цю людину (як і про те, чим зобов`язані йому Мартиненко з Яценюком) інформації обмаль. Як казав Олесь Доній, "я – двадцять п`ять років у політиці, проте навіть не чув імен тих, кого зараз називають "тушками). Однак, вочевидь, заслуги Стаднійчука перед опозицією неспівставні з заслугами того ж таки Донія, якщо його було винагороджено прохідним місцем.

По-п`яте, Олег Канівець – переможець виборів у 126-му округу Львівщини. Він – другий мажоритарник, що вийшов з фракції "Батьківщина" (першим став син Табалова Андрій), і єдина у списку ОО креатура Анатолія Гриценка. Останньому нині згадають його ж власні слова на Фейсбуці: "тушкою Канівець не стане – під моє слово".

Слова лідерів опозиції на сьогодні мало чого варті. Втім, пост фактум виявляється, що це Клюєв тримав заряджений пістолет поперемінно то біля скроні Яценюка, то біля голови Мартиненка, примушуючи їх включити в список вище названих осіб. І саме Клюєв (а також Янукович!) наповнили список ОО засланими козачками, частина яких, за словами Яценюка, і досі лишається в реципієнтому середовищі, та ще й планує незабаром створити розкольницьку групу "За Юлю!".

Маячня Яценюка не витримує жодної критики. Якщо поганому танцюристу заважають ноги, то поганому Арсенію – хитра і підступна Банкова, котра, виявляється, є на порядок розумнішою та далекогляднішою за об`єднану опозицію.

Шкода, що задля посилення драматичності моменту Арсеній Петрович не дає обітниці скласти мандат, застрелитися чи здійснити паломництво на гору Афон, якщо хтось іще з його людей покине лави "Батьківщини". Тим часом Гриценко анонсує відмову від депутатства, якщо Олег Канівець увійде до складу провладної більшості. (Поки що він лише вийшов з "Батьківщини" - нібито через незгоду з політикою керівництва).

Немає сумніву, що Яценюку зараз досадно через перебіжчиків, кількість яких за перші ж місяці існування парламенту сягнула шести душ. Одначе говорити про те, що лідер опозиції серйозно мучиться докорами сумління, означає або не розуміти ситуацію в цілому (й психотип Арсенія Петровича зокрема), або бути невиправним (точніше – вже неадекватним) романтиком.

Немає також сумнівів, що Яценюк (а також зниклий без вісті Турчинов, та й решта ТОПових "бійців" ОО) преспокійно спатиме, обідатиме і говоритиме на мітингах красиві, круглі та порожні, як повітряні кульки, слова. Не замислюючись ані на йоту над тим, що пролобійовані ними тушки зайняли у списку місце того ж таки Олеся Донія (котрий став депутатом опозиції без допомоги опозиції, хоч і ризикує нині потрапити в розряд її ворогів народу – лише за критику та незгоду).

Або Тараса Стецьківа, залишеного на маргінесі. Або Андрія Шкіля, над котрим тяжіє не закрита ще з часів "України без Кучми" кримінальна справа. Або Юрія Гримчака, ще одного фігуранта кримінального провадження…

Біда у тім, що опозиційним лідерам здебільшого не ставлять правильних питань. Вважається, що це не комільфо. Бо опозицію слід любити апріорі, не допускаючи сумніву в її святості. Навіть попри ницість та глупоту. А за зраду нею ж виплеканими зрадниками ще й слід, вочевидь, пожаліти… Із таким підходом годі дивуватися, що в опозиційному середовищі визрівають перебіжчики. Дивуватись слід хіба що тому, що їх так мало на сьогоднішній день. Але це питання часу…