Затягнене українське відродження

Скільки існує українське суспільство - стільки воно чекає на те, що його хтось до чогось збурить. Якнайкраще ілюструє такий стан справ популярний нині на теренах Інтернету вислів: "Я українець! І я не хочу нічого робити. Я хочу сидіти і пишатися!". Тут, на думку багатьох, ідеться про чи не всі аспекти життя соціуму, зокрема - про самобутність осучасненого мистецтва в усіх його проявах: у літературі, живописі, музиці, скульптурі тощо, а особливо в кіно та театрі. Між тим, у час становлення радянської України Микола Хвильовий у своїх гострих памфлетах, які його опоненти ставили за взірець контрреволюції, висловлював ідеї швидкого переходу української культури у стан відродження крізь призму її - культури - унікальності, але за сприятливих умов (за Хвильовим - вторгнення "азіатського ренесансу" на основі європейських традицій). Вочевидь, ці "умови" не настали і досі...

Можна дуже довго і гаряче вести полеміку про те, чи є українська культура достатньо самобутньою, а чи то вона сліпо мавпує популярні нині світові течії. Зустрічаємо як абсолютно невмотивовану віру в "обраність" України та її народу для зародження нової духовності в усьому всесвіті (ну, скажімо, на прикладі тотального перетворення Тараса Шевченка на ідола і "світоча"), так і різко протилежні думки про "хуторянство" української традиції в цілому, її неспроможність породити бодай щось оригінальне (матеріал "Суть украинской ментальности лучше всего характеризует термин "Хуторянство"", інформаційний ресурс "Украина: туристические маршруты", дата та авторство невідомі).

Я б сказав, що на користь і першого, і другого існує чимало аргументованих поглядів. Візьмімо до прикладу літературу яка є, гадаю, цілком органічним виразником духовного стану суспільства, а заразом і його загальної ментальності. Пригадаймо в цьому контексті сміливий виступ письменника сучасності Максима Кідрука в інтерв'ю "Обозревателю" ("Кідрук: Сучасній українській літературі бракує жанрових книг"), у якому той охрестив вектор розвитку української літератури таким, що веде внкіуди, зокрема через відсутність літературних традицій по розвалі СРСР, а нині - жанрової літератури як такої. На думку Кідрука, "наявність постмодерністичних доробків свідчить про повнокровність, високий розвиток літератури, але лише у тому випадку, якщо розвинені також і жанрові книги як-то жіночі романи, фантастика, детективи тощо". "У нашому ж випадку, - відзначає Кідрук, - це навпаки є показником повного занепаду, бо де-факто є винятково постмодерн і нічого крім нього".

Є і протилежні думки про сучасну українську літературу - мовляв, вона до того самобутня й унікальна, що навіть самі українські читачі неспроможні цієї повноти переваг осягнути. Найчастіше вони належать самим авторам сьогоднішніх "гостросюжентних романів" (пишу словосполучення у лапках навмисне, позаяк цілком згодний із Кідруком у плані неможливості виокремити жанровість літератури). Достатньо поглянути на книжкову полицю більш-менш пристойної української книгарні, взяти першу-ліпшу книгу і відкрити навмання, ознайомившись із кількома абзацами пропонованої "продукції". Річ у тім, що кожнісінький творець сьогоднішнього письменницького доробку вважає себе - геніальним і ні до кого не подібним, власну думку - найбільш значимою і правильною, погляд на творення прози та/або поезії (нерідко ж-бо бачимо синтез прозаїка і поета в одному обличчі) - єдино можливим. І так далі, і тому подібне.

Але повернімося до Хвильового з його концепцією двох культур в Україні... Вірніше, не з його концепцією, а з тією реальністю, сучасником якої він був, тож, властиво, мав на неї конкретний погляд. Микола Хвильовий бачив два шляхи розвитку України (читаймо тут і далі - української культури під СРСР), одним із яких був промосковський, проросійський керунок із усіма його шовіністично-окупаційними (в культурному плані) особливостями, а другим - орієнтація на європейський досвід минулого, ті надбання, що, за Хвильовим, мусили б стати основоположними в аванґарді "азіатського ренесансу". Якщо переносити судження геніального і надзвичайно передбачливого автора на сьогодення, слід, на мою думку, відкинути концепцію "азіатського ренесансу" як такого, що не відбувся згідно з баченням Хвильового, позаяк східний світ є нині "світом у собі" і здійснює експансію на решту планети таким чином, що ні цей, ані жодний інший матеріал неспроможний осягнути її повною мірою.

Отже, два керунки для України - проєвропейський та проросійський - лищаються актуальними весь час. Від часів життя і творчості Хвильового і аж до ганебного у культурному плані сьогодення змінилося мало що. Вочевидь, ставку було зроблено таки не на самобутність, а на меншовартість української культури; її було спрямовано на пошук самої себе крізь призму надбань (за Хвильовим, вельми суперечливих) нашого північного сусіда.

А що в результаті? В очікуванні "геніального громадянина", на якого сподівався Микола Григорович Хвильовий, а також під упливом багаторічного "інтернаціоналізму" (де-факто - тотальної русифікації, всезагального, коли дозволите, "русозближення", яке вдало свого часу окреслив Іван Дзюба) не відбулося не те, що розвитку, а навіть відродження української культури. Так, безумовно, величезний унесок зробили дисиденти з їх багато в чому передовими працями. Але будьмо відверті самі з собою: чи можна назвати їхні праці аванґардом світового культурного прориву?..

На мою думку, слід ставитися до речей простіше. У дечім, можливо, навіть прагматичніше. Микола Хвильовий був, безумовно, величезним авторитетом, безкінечно розумною людиною... проте вірив у те, що українська національна самобутність (із відповідним культурним аспектом) спроможна реалізуватися у межах нелюдської імперії під назвою СРСР...

Іншими словами, чимало інтелігентів, які самі по собі цілком могли стати "геніальним громадянином" за Хвильовим, настільки вперто чекали на лідера-"гетьмана", за яким жадали слідувати, що просто проспали момент, коли потрібно було терміново щось вирішувати, міняти. Потрібно було діяти!

Така сама ситуація характерна і для сьогодення: відкрийте будь-який номер відносно незаанґажованого загальнополітичного часопису, де в кожнім другім матеріалі зустрічається у різних конфігураціях думка, що в Україні те-то й те-то не таке, як у цивілізованій Європі (ну, або США, хоча такі аналогії й приводяться в рази рідше). Чомусь і досі на думку нікому не спадає, що в Україні все може бути і не так, як у Європі, а інакше, що жодним чином не означатиме "гірше". Себто, чи варто взагалі орієнтуватися на когось замість творити щось власне? Однак багаторічний досвід мавпування чужого таки зробив свою справу: національного відродження не відбулося і воно навряд чи відбудеться найжближчим часом. Першим "дзвіночком" його мав би, на мою думку, стати не "геніальний громадянин", а перш за все усвідомлення українцями себе як нації незалежної, абстрагованої у розумних рамках од усього, що діється довкола, спроможними створити щось своє без орієнтації на чиєсь.

Куди прямуєш, Україно?..