На розрив. Волонтер Діана Макарова про "янголів передової", "відьом війни" та посмішку Бога
...Кажуть, війна - не жіноча справа. Але українські жінки не лише збирають допомогу для чоловіків, які боронять державу на сході України, а й їздять на передову, аби ту допомогу передати. Ризикують власним життям, аби рятувати поранених. Беруть до рук зброю, щоб нарівні з чоловіками відстоювати незалежність. Про те, як залишатися жінкою серед жахіть війни, болю та смертей, чому жінкам протипоказаний камуфляж та що, власне, змушує українок міняти домашній спокій на передову? "Обозревателю" розповіла відома волонтерка Діана Макарова, яка займається не лише адресною допомогою бійцям АТО, а й вивезенням з окупованого Донбасу місцевих жителів.
Діано, є така думка, що війна – це не жіноча справа. Ви та чимало інших жінок чи не щодня доводите хибність такого твердження. Чи доводилось Вам на собі відчути таку своєрідну гендерну дискримінацію? І чи є жінкам місце на війні?
Ще до початку війни, коли була ще лише підготовка до АТО, така дискримінація була. Багато дівчаток з Майдану записувалися до батальйону Кульчицького. І їм не дозволили їхати на схід. Одного разу просто взяли – і прибрали з батальйону. Дівчаток це страшенно обурило. Я теж була обурена, бо вважаю, що якщо жінка хоче йти на війну – ми мусимо їй це дозволити. Це її вибір.
Згодом дівчатам це дозволили. Згодом дівчата з’явилися чи не в кожному батальйоні. І зараз, коли приїздиш на передову, бачиш там цих крихіток. І ці маленькі тендітні створіння там знаходяться не лише як медики. Серед них є і справжні бійці, які тримають периметр нарівні з хлопцями, шикуються разом з ними, ходять на завдання, супроводжують волонтерів… Ми намагаємося якось прикрасити їхнє перебування там і коли веземо для жінок на передову приціли – обов’язково привозимо і якусь іграшку.
Але війна і жінка – це дійсно страшно. Цього не можна дозволяти – але і забороняти не можна. Бо кожен з нас робить власний вибір. Я приміром знаю дівчинку, в якої чоловік загинув під Іловайськом – і після цього вона сама пішла на фронт. Я знаю жінок, які йдуть на війну разом зі своїми чоловіками, служать разом з ними. Це їх право і їх вибір.
Але жінкам в польових умовах доводиться значно важче, ніж чоловікам. І вони при цьому примудряються навіть якось коси зберігати…
Читайте: Волонтеры: медикам и снайперам в АТО нужна помощь патриотов
Знаєте, ця війна підняла в Україні жінку на небачений раніше рівень. Хоча наша країна завжди була з певними елементами матріархату. Знаєте, як в народі кажуть: як батько скаже – так по-материному і буде. Однак разом з тим певна гендерна дискримінація відчувалась – така собі "відрижка" Радянського Союзу. Оте "жінко, знай своє місце, іди ставай до плити і вари борщ". Але зараз ця війна, цей всенародний підйом показали, що жінка багато в чому може бути рівною чоловіку.
Хіба я могла подумати, що я – мама, бабуся, жінка до мозку кісток, яка ніколи не прагнула бути нарівні з чоловіками - буду мотатися по фронту з подарованим міністром оборони пістолетом в кишені? Що я буду під обстрілами витягати людей з бомбосховищ? Що я буду на слух розрізняти, з чого по нас б’ють? Та ніколи й уявити не могла! Але я роблю це. І завжди пам’ятаю, що скількох би людей я не врятувала, який би подвиг не здійснила, на які сильні вчинки не виявилася б спроможна – все-одно мені й другим жінкам на війні допомагають, нас контролюють, підстраховують чоловіки.
"Ми намагаємося якось прикрасити їхнє перебування там і коли веземо для жінок на передову приціли – обов’язково привозимо і якусь іграшку".
Мені недавно про це дуже добре нагадали. Під час однієї з ходок в Дебальцеве бойовики відкрили прицільний вогонь по нашим машинам та автобусу. Коли по нас почали жахати з "васильків" прицільно – мене витяг з-під обстрілу, врятував від смерті саме чоловік. Командир, який відповідав за безпеку нашої групи.
І потім, коли ми поховали людей в бомбосховище, а самі сиділи в будівлі на першому поверсі під стіночкою (бо в бомбосховищі вже не було місця) – нам було страшно. Як інакше. Але одночасно ми відчували певний спокій, бо поруч з нами були чоловіки, на яких можна обпертися.
Тобто на війні лишається місце певному джентльменству, якщо можна так сказати?
Завжди. І це прекрасно, бо, як не крути, ми слабші. Ми по-іншому влаштовані. Нас дійсно треба якщо не опікати, то хоча б трошки підстраховувати. Ми по-іншому, по-іншому мислимо, по-іншому рухаємось. Ми - інша планета. Чоловіки сильніші. Вони більш правильно реагують в екстремальні моменти. Не всі, звісно, але більшість. А жінка – хай вона буде сто разів мужня, час від часу має на когось опертися. Або хоча би знати, що поруч є чоловіки, які зможуть підтримати в тяжкі моменти.
А чоловікам там потрібна присутність жінок? Щоб приїздили саме жінки-волонтери, щоб жінки воювали з ними пліч-о-пліч?
Я знаю, як цінують, як поважають хлопці тих дівчаток, які з ними служать. Я знаю, що багато хто вважає, що дівчат краще все-таки туди не пускати. Я знаю дівчинку-снайпера в Пісках – її оберігають, нею пишаються всі...
Щодо волонтерів – знаю точно: для тих, хто там, наші приїзди дійсно важливі. Хлопці нас чекають. І чекають не шаленими волонтерами, а саме жінками.
Знаю, що зараз багато волонтерок одягають якісь камуфляжні бушлати, штани. Збирають волосся у хвіст, не використовують ні граму косметики – бо вони їдуть на фронт. Але це неправильно.
Ми завжди намагаємось лишатися жінками. Ніякого камуфляжу. Завжди має бути косметика. Завжди мають бути парфуми. Бо коли обіймаєш бійця – він втягує повітря і каже: "Боже, я вже півроку не чув запаху жіночих парфумів". Це дуже важливо для них. Ми приїздимо як часточка мирного життя. Як уособлення всього того, що вони лишили вдома – коханих, матерів, сестер, доньок. Ми приїздимо - і вони в нас бачать все це. Тому ми мусимо завжди залишатися жінками. Це дуже висока планка. Жінці дуже важко лишатись жінкою в польових умовах. Уявіть рейс днів 5. Ану спробуй! Ти проводиш ці дні в машині, спиш напівсидячи, кутаючись в спальник, ночуєш, де Бог дасть... Постійно завантаження, розвантаження, смикаємо ці мішки, коробки – спробуй хоча б зберегти манікюр. Та навіть підібрати такий одяг, щоб тобі в ньому було тепло і зручно – і щоб ти в ньому виглядала красиво – це досить складно.
Читайте: Милиционера, который убил волонтера в зоне АТО, оставили под стражей
Але ми примудряємось. Тримаємо цю планку. Я та Наталя Воронкова (координатор Волонтерської сотні, з якою ФОНД Діани Макарової реалізує ряд проектів – ред..) - ми завжди виглядаємо так, як мають виглядати жінки.
Я знайома з парамедиком, яку всі називають Кроха. Олечка дійсно малесенька, мініатюрненька – справжня Кроха. Вона на своїй медичній машині вивезла не одну сотню поранених, загиблих. Але її треба бачити – вона завжди красуня, при манікюрі, при макіяжі. Коли ми з нею перетнулися в Червоноармійську, коли було здано аеропорт – вона на той момент 6 діб майже не спала. Так, вихоплювала по дві годинки, щоб перекимарити в машині. Весь цей час курсувала за маршрутом аеропорт-госпіталь. І навіть в таких умовах примудрилася виглядати доглянутою і гарною. І знаєте – за це чоловіки поважають ще більше. А ми залежимо від їх поваги. Для нас це важливо – це як погони на наші плечі. Це як медаль на наші груди.
Вас особисто дуже змінила війна?
Не те слово! Вона мене перекроїла, вивернула навиворіт. Показала мені мене справжню. Я зараз зовсім не та, ким була раніше. І я відчуваю, наскільки я металізуюсь. Я вже пройшла багато моментів, коли могла зламатись – і не зламалась. Я розумію, що в мене попереду ще багато таких моментів. Бо я не перестану займатися цією справою. Ми всі вже не перестанемо. І я буду металізуватися ще більше. Це мені потрібно, щоб не зламатись, це потрібно нам всім. Але це калічить нас як жінок.
"Бо коли обіймаєш бійця – він втягує повітря і каже: "Боже, я вже півроку не чув запаху жіночих парфумів"...
Доводиться весь час себе контролювати, щоб не стати авторитарною – у мене колектив, яким я керую. Іноді від безсилля, від люті хочеться по-чорному вилаятись. Я ніколи не лаялась, не вмію цього робити - а зараз мені хочеться виплеснути все, що накипіло, у лайці. Але цього не можна.
Пам’ятаєте фільм "Обыкновенное чудо" Марка Захарова? Там була старша фрейліна, що вийшла заміж за коменданта. Вона була вульгарною, палила. І тут раптом вона зустрічає колишнього коханого, який пам’ятає її юною, ніжною, молодою. І вона така: "А вы меня узнали? Но я же стала грубой, я курю…" На що він їй відповів: "Вы для меня остаетесь все той же нежной Эмилией".
Я це до чого розповідала? До того, що в реальності так не буває. Це неправда. Ми не лишимося тими ж "ніжними еміліями" в очах чоловіків, в очах наших дітей. Вони бачитимуть лише те, до чого ми прийшли. Якщо ми перетворимось у фурій, в грубих, нахабних, залізних жінок – ми такими й лишимося. Не можна цього дозволяти. Дуже важливо зберегти нашу жіночність, м’якість, тактовність.
Як Вам це вдається?
Мене контролюють. У мене чудова команда, в мене чудові діти. Вони мені підказують, коли мене раптово заносить. Або ті ж самі бійці. Вони вказують. У мене був випадок, коли мене поставили на місце бійці. Якось улітку я, попри своє залізне правило, одяглась у камуфляжні штани, незрозумілу майку. А тут вони прийшли на ротацію і я їх зустріла в такому вигляді. І хлопці мені одразу виказали. Що це, мовляв, за вигляд? "Ми приїхали до жінки. Ви знаєте, що ваше ім’я – Діана – на передовій бійці вимовляють як слово надія, як слово віра, як слово любов? А ви тут зустрічаєте нас в такому вигляді. Де макіяж, де манікюр?". І мені вистачило одного такого випадку, щоб я вже контролювала себе в абсолюті.
Ми з Наталею Воронковою… Я чому так часто про неї згадую? Бо ми зараз робимо багато спільних проектів. Там, де ти один не потягнеш, там можна потягнути вдвох, двома фондами. Допомога дитбудинкам та інтернатам, вивезення людей - це наші спільні проекти. Нещодавно ми дізналися, що нас на фронті охрестили "відьмами війни".
А чому відьми?
Нас так прозвали наші водії. Очевидно, ми надто суворо ними керували. Бійці підхопили. Чому?.. От уявіть: ми заходимо в спільний центр українсько-російский і готуємо з цим центром спільну операцію – отой 4-годинний коридор в Дебальцеве, який ми врешті-решт вибили. Ми приїхали. Нас проводять. Сидять там полковники, генерали, купа народу - російські офіцери, українські офіцери, представники "ДНР-ЛНР"... І ми. Коли почалася нарада, ми з Наталею послухали хвилини дві, а потім встали і кажемо: ні, все буде не так. Бо в запропонованому плані є такі й такі дірки, тому він не спрацює. А ми пропонуємо такий план – і понеслось, понеслось… І раптом я помічаю, що в приміщенні - мертва тиша. Ці всі чоловіки завмерли і ошелешено на нас дивляться. Воно й зрозуміло – прийшли дві красунечки і починають їх вчити. А тоді один генерал раптом каже: "Мне нравится, как они мыслят – совершенно по-военному". І далі вся операція йде так, як спланували ми. І після того випадку, власне, нас і прозвали відьмами війни.
Не ображає прізвисько?
Ми сміємось над цим колективним позивним. В чомусь він нам подобається, в чомусь ми не згодні. Але ми знаємо точно, що ми хто завгодно, але не феї. Знаєте, що я терпіти не можу? Рожеві соплі. Оце той елемент сили, з яким я згодна, який я в собі наростила. Не треба рожевих сопель!
Що маєте на увазі під "рожевими соплями"?
Коли причитають: "Бедные наши солдатики… они стоят на морозе и мерзнут… давайте все вместе поможем нашим бедным солдатикам". Оце рожеві соплі.
А чим це погано?
Це неповага. Неповага, в першу чергу, до тих же бійців. Вони не бідні! Вони самі обрали такий шлях. Вони самі туди пішли. Наша задача - їм допомогти. Але не причитати і не обливати їх сльозами. Що це таке? З якого переляку ми живих, здорових чоловіків, бійців, яких можна лише поважати – з чого ми називаємо їх бідненькими? Вони не бєднєнькіє. Ми краще їм просто допоможемо – мовчки.
"Якщо ми перетворимось у фурій, в грубих, нахабних, залізних жінок – ми такими й лишимося. Не можна цього дозволяти. Дуже важливо зберегти нашу жіночність, м’якість, тактовність"...
Знаєте, як я роблю? Я пару разів вдягала на себе бушлат. Були морози - а в нас нереально теплі бушлати. І я брала бушлат, брала ватні штани. І от ми приїздимо на блокпост. Дивлюся - стоїть хтось, синій, хлюпає носом. Я виходжу з машини, кажу: ти чого в демисезонці? А він тремтить: на м-м-мене не в-в-вистачило. Я знімаю бушлат, знімаю тут же штани, віддаю йому - і швиденько пірнаю в машину. Все. Отак. Мовчки. А він біжить за машиною, кричить "Дякую!". Та ти заслужив, хлопче!
Тобто без сопель. Можеш допомогти – допоможи. Це крім того, що ми мішками відвозимо форму. З тих пір я не вдягаю бушлат і теплі штани - їду в джинсах. Бо все одно я теплий бушлат і штани віддам. Я просто беру насипом ще більше форми, теплого одягу - на випадок якщо зустрінемо таких хлопців, до кого ще допомога не дійшла. У нас це називалось всю зиму "мішки Діда Мороза".
Багато жалісливих слів не потрібно. Люди вже на такому розумінні війни, що вони або розуміють, або не розуміють. І якщо ти хочеш донести щось до людей - не треба плакати, не треба зменшувальних суфіксів – треба розповідати про війну з повагою до людей, які несуть тягар цієї війни на собі. Ніхто не бідний, ніхто не нещасний - всі самі вибирають свій шлях.
Читайте: Боевик "Бес" помог СБУ и Минобороны освободить из плена двух украинских волонтеров
Але ж Ви теж часом плачете?
Ні, я не плачу.
Ніколи?
Востаннє я плакала зразу після Майдану. Було 20-те лютого, 21-ше, 22-ге - а я ще бігла. Бо ще ніхто не вірив. Ще несли бензин, ще діставали метал, ще зварювали барикади. Ще несли бронежилети хлопцям. І я все це робила. Я бігла, бігла - а потім раптом спинилась. Побачила, що стою на Майдані, який зі слізьми, з болем, але відзначає перемогу. І я раптом зрозуміла, що я вже не потрібна. Що моя робота зараз нікому не потрібна. І я заплакала.
Але плакала не довго. Я поплакала вечір, а за кілька днів понеслась по госпіталям. Далі почалось АТО - і мені вже знову стало ніколи плакати.
Мені було дуже боляче, коли гинули перші, кого я знала. Але я не плакала. У мене щось, очевидно, відбулось чи то з психікою, чи то зі сльозовими каналами – я не можу плакати.
Вам цього бракує?
Дуже бракує. Інколи треба виплакатись, викричатись, а я не можу. Все тримаю в собі. І це закінчується дуже гірко.
Знаєте, як ми ламаємось? Ми, волонтери, біжимо, біжимо… І я так бігла, бігла - а потім раптом Іловайськ. Я зустрілася з другом у Києві – святковому, безтурботному, яскравому і веселому Києві. Навколо – мирне місто, а ми сидимо і намагаємось не говорити про Іловайськ, з якого той мій друг щойно вийшов. І тут він мені показує СМС від свого побратима. Він у нього запитав: "Скільки наших лишилось?". І отримав відповідь: "Тільки ти і я".
"І якщо ти хочеш донести щось до людей - не треба плакати, не треба зменшувальних суфіксів – треба розповідати про війну з повагою до людей, які несуть тягар цієї війни на собі"...
І от тут би заплакати. Ця СМС-ка - вона пройшлась мені по всьому: по серцю, по хребту… А я не заплакала. А наступного дня мене відвезли на крапельниці – проблеми з серцем. Довелось два тижні лежати під крапельницями. Хоча як лежати? Це був денний стаціонар і я, поки була під крапельницею – не випускала з рук телефон, а після – вставала і бігла на закупки.
Якби була змога розридатись над цією СМС-кою – було б краще. Було б легше. Не знаю, що зі мною відбулось. Мабуть, я заплачу після перемоги. Отак буду стояти посеред Києва, в якому салюти, в якому радісні люди один одного вітають. А я буду стояти і плакати. Бо не знатиму, куди мені бігти, що мені робити.
Читайте:Харьковский губернатор взял в советники родственников известных политиков, волонтеров и экс-КВНщика
Був ще один раз, коли я плакала. Мовчки. Ми їхали за військовою колоною в Дебальцеве проти ночі. Нам треба було ще тільки знайти людей, ми не знали, де вони ховаються… І тут-телефонний дзвінок. І нам кажуть, що сьогодні нам категорично заборонено туди їхати, що ми мусимо повернути назад. В мене тоді здали нерви, я почала кричати, що плювати на все, вимикаємо телефони і вперед, бо колона відходить – а там попереду Дебальцеве, там люди чекають… Але наш водій – військовий, який відповідав за нашу безпеку - мовчки розвертає машину… І от після того в мене почалась істерика. Мене колотило, з середини розривало. Я спочатку сиділа мовчки, а ввечері влаштувала таку істерику, що мені сказали – краще б ти плакала.
Ми поїхали наступного дня, ми знайшли людей, ми їх вивезли. Але ця колона мені досі сниться. До речі, тому водієві я дуже вдячна. Він навчив мене тоді, що бездумне геройство – не завжди добре. Найчастіше воно не раціональне. І що для того, щоб відступити, інколи треба мати більше сили і мужності, ніж для того, аби рухатися вперед. А ще я зрозуміла, що я тепер плачу отак. Без сліз.
Не думали зробити перепочинок?
Це неможливо. Наші організми вже так налаштовані, що якщо ми раптом почнемо відпочивати – день, два, три - миттєво загостряться всі захворювання, швидко-швидко повилазять всі болячки і ми зруйнуємось. Ми тримаємось лише тому, що живемо на адреналіні. Ми приречені вже на цей безкінечний політ. Нам треба летіти. А зупинитися можна буде вже колись потім. Коли буде змога і час підлікуватися. Але і тоді зупинятися нам треба дуже поволі.
Ви говорили про бездумний героїзм. Жінкам на війні він властивий?
Ні. Якраз жінки досить помірковані. На якийсь спонтанний емоційний стрибок у геройство більш здатні чоловіки. А жінка все ж таки спочатку поміркує.
Може, згадаєте когось з жінок, з ким доводилось перетинатися там, на війні, і чиї історії Вам запали в душу?
Я весь час їх згадую. Це і дівчинка, з якою ми пройшли Майдан і яка потім пішла в батальйон Кульчицького. І от її тоді не допустили до служби. Вона пішла в "Айдар", пробула там довгенько медиком, отримала контузію, поїхала додому, підлікувалась і знову повернулась. Це та ж сама Кроха, за якою я спостерігаю з гордістю, наче це моя донька. Це Галя Алмазова - теж парамедик - яка вивозить людей. Дівчатка-снайпери, яких я знаю і про яких я просто не можу сказати більше. У кожної з них є своя історія. І я, на жаль, не маю права ті історії розповідати. Особливо фронтові.
Ви вивозите місцевих. Дивитеся і на тих жінок – що можете про них сказати? Які вони?
Це звичайні українські жінки. Матері. Жінки різні. Від істеричних базарних тіток, які кричать "заберіть свого Порошенко, хай не стріляє по нашому місту" - і тут же хапають свої клунки і пруться в автобус, відштовхуючи дітей і старих. Це молоді жіночки, мами, які розуміють, що треба будь-що врятувати дітей з того пекла…
Одна запам’яталась дуже сильно. Ми забрали людей з одного бомбосховища – і тут обстріл. Ми ледве встигаємо доїхати до іншого. І люди з одного бомбосховища, вважай, перейшли до іншого. І от обстріл ще продовжується, а ми вже знаємо, що нам, в принципі, вже ні на чому виїжджати. Бо лишився лише один автобус - і той обстріляний, всі вікна вибито. Мікроавтобус пошкоджений і зовсім розбита легкова машина. А у нас ще лишилося трохи більше 30 людей, плюс наша команда, та ще й людей з цього бомбосховища в Дебальцеве треба забрати. І на чому вивозити - ми не уявляємо. Допомоги чекати не випадало. Не працюють телефони, бо тоді вже зв’язку не було.
І от ми сидимо і думаємо, що робити. Я йду в бомбосховище, щоб дізнатися, хто все ще хоче їхати після обстрілу (бо в таких умовах багато хто передумує). Заходжу, питаю: хто готовий їхати? Бо скоро ми будемо вирушати. Люди піднімають руки – а я не можу сама порахувати, скільки там дітей, скільки дорослих. І тут до мене підходить маленька жіночка, каже: я порахую. І вона порахувала – не тільки людей, а й скільки в кого клунків, скільки серед нас поранених (в той день ми вивезли 12 поранених).
"Навколо – мирне місто, а ми сидимо і намагаємось не говорити про Іловайськ, з якого той мій друг щойно вийшов. І тут він мені показує СМС від свого побратима. Він у нього запитав: "Скільки наших лишилось?". І отримав відповідь: "Тільки ти і я"...
Я дивлюся на неї, а вона мені так посміхається, каже: не хвилюйтесь, я в порядку. Я сама психолог, я тримаю себе в руках. Кажіть, що треба - я буду допомагати. І оця маленька жіночка керувала посадкою. Допомагала. Треба було відшукати всі теплі речі і закутати дітей та поранених. Треба було розсадити чоловіків біля вікон, бо вони були вибиті. Треба було вмовити людей полишати клунки, аби залишився вільним прохід, щоб було куди падати на випадок обстрілу… І ця хоробра жіночка весь час була поряд зі мною. Вже потім я дізналась, що у вона була з дитиною і пораненим чоловіком – і їх вона посадила в автобус останніми. І це - звичайна жінка з Дебальцеве.
Вони ж такі ж самі, як ми. Ми ж всі з однієї країни. І знаєте, навіть оті ватні тьотки, в яких чоловіки і сини воюють на боці ДНР-ЛНР – навіть вони, коли наштовхуються на наших поранених хлопців – вони їх годують лікують переховують а потім тишком-нишком передають нам. Бо вони теж жінки.
У нас же теж можна знайти істеричних баб, які криком кричать: "Надо остановить эту войну, ее начал Обама" і так далі.
Читайте:Волонтеры собирают деньги на "главный тепловизор этой войны"
Ще один випадок пам’ятаю. Ще одну жіночку. Вона дуже далеко жила від тих бомбосховищ, де ми забирали людей. Вона жила в такому районі, куди ми вже не могли прорватись: там уже працювали ДРГ. І що вона зробила. Вона знала, що вивіз кожен день. Вона забрала дітей – дві дівчинки, 7 і 5 рочків – і вони йшли пішки 3 км. Йшли 6 годин. Прийшли брудні-брудні, бо весь час мусили падати – були обстріли. Уявляєте - вести дітей під прямими обстрілами!.. Але вони вперто, йшли бо розуміли: якщо лишаться - там буде ще гірше.
Або інший випадок. Ми приїхали в Миронівське. Це теж передова, це теж обстріли постійні. І тут нам кажуть, що жіночка прибігла з села, що знаходиться за 5 км. А вдома у неї лишилися діти - 5 місяців, 2 і 4 роки. Вона не могла взяти цих дітей в оберемок і 5 км тягти до бомбосховища, куди приходить автобус. І вона прибігла до бомбосховища і три години стояла, чекала автобус, щоб упросити, вимолити, аби ми поїхали і забрали її дітей.. Те село, де вона жила, було наполовину наше, а наполовину – ні. Там в кожному погребі сиділи дядьки зі зброєю. Ми самі бачили тих дядьків. І у нас був прямий наказ туди не їхати бо там ДРГ. І ми їй пояснюємо, що ми домовились з бійцями, що вони поїдуть і заберуть її дітей. І ми дійсно домовились. Але хлопці пішли на завдання і могли поїхати по її дітей лише наступного дня. І от ми їй це розповідаємо, а вона стоїть мовчки, сльози течуть, її колотить.
Перший автобус великий уже йде, люди набились, а ми супроводжуємо мікроавтобусом… І нам треба було поспішати, бо ми знаємо, що пішли "гради" і ось-ось буде відповідь. І буде вона якраз по дорозі, по якій ми будемо їхати. Ми якраз так підгадали, щоб автобусом проскочити.
І от ми сідаємо з Наталею в мікроавтобус, перелядаємось, відчиняємо дверцята, кажемо їй: сідай. Вона сідає, ми летимо в те село, забираємо її дітей і на зворотньому шляху потрапляємо під "отвєтку"…
Читайте: Украинские волонтеры разработали устройства, которые обезвреживают растяжки: видеофакт
Це, до речі, був для мене чи не найстрашніший момент за час війни. Коли ти їдеш під "градами" і розумієш - у разі чого ти нічого не можеш зробити. Бо у Наташі на руках 5-місячна дитинка, тут мати ця сидить, колотить її, а в мене на руках - оці двоє малят, 2 і 4 роки. Ми їдемо, я їм розказую про зайчика – і "гради", і "гради"… мале питає: що то на полі? Кажу: то зайчик, зайчик таке їсть, коли в нього кінчається капуста… і тільки пригинаю їх, тільки пригинаю…
То було дуже страшно, бо ти відповідаєш за дітей. А як їх захистити? Ти їх навіть собою не зможеш закрити, бо тобі їх навіть нема куди кинути, щоб впасти зверху… Коли обстрілювали той автобус наш, чоловіки кидали дітей на підлогу, а самі попадали зверху, закрили їх своїми тілами. Було дуже багато поранено чоловіків, але діти лишилися неушкодженими. Крім однієї дівчинки – вона "впіймала" осколок, вже коли її заносили до бомбосховища.
"Ми тримаємось лише тому, що живемо на адреналіні. Ми приречені вже на цей безкінечний політ. Нам треба летіти"...
Я зараз все це розповідаю, наче це все відбувалось не зі мною. Наче це не я лежала на тій підлозі брудній, закриваючи голову руками від осколків. Мені лише вчора командир сказав, що той обстріл, в Дебальцево, про який я розповідала на початку – то була посмішка Бога. Каже: я не знаю, як ми тоді вижили. Як ми лишились без жодної подряпини. Але мабуть, так було треба…